Я заплющив очі й поборов у собі сильне бажання жбурляти речі по кімнаті та проклинати їх вісьмома мовами. Це пояснювало, чому містечко залишалося в такому жалюгідному стані. Усі були зайняті — палили й закопували істоту, варту неабиякої винагороди.
Однак тут уже нічим не можна було зарадити. Я сумнівався, що моя новоздобута репутація захистить мене, якщо мене застукають під час спроби його відкопати.
— Дівчина, що пережила мотенівське весілля, — нагадав я. — Її сьогодні хтось бачив?
Бургомістр запитливо поглянув на констебля.
— Я про таке не чув. Гадаєш, вона була якось пов’язана з тварюкою?
— Що? — запитання було настільки абсурдним, що я не одразу його зрозумів. — Ні! Не меліть дурниць. — Я насупився, дивлячись на них. Я аж ніяк не мав вплутувати в усе це Денну. — Вона допомагала мені в роботі, — додав я, намагаючись висловитися двозначно.
Бургомістр гнівно зиркнув на констебля, а тоді знову поглянув на мене.
— Твоя… робота тут завершена? — Він запитав обережно, ніби боячись мене образити. — Я, звісно, не хочу лізти у твої справи… але… — Він збентежено облизав губи. — Чому це сталося? Ми в безпеці?
— Ви в безпеці, наскільки це в моїх силах, — двозначно відповів я. Ці слова звучали героїчно. Якщо я зможу дістати з цього лише трохи слави, то можна й подбати про те, щоб вона була такою, як треба.
Тоді до мене прийшла ідея.
— Щоб бути впевненим у вашій безпеці, мені потрібно одне. — Я нахилився вперед, не встаючи зі стільця, і переплів пальці. — Мені потрібно знати, що Мотен викопав на Гробку.
Я побачив, як вони перезирнулися, думаючи: «Звідки він це знає?»
Я відкинувся на спинку стільця, борючись із бажанням усміхнутись, як кіт у голуб’ятні.
— Знаючи, що знайшов там Мотен, я зможу подбати про те, щоб такого більше не сталося. Я знаю, що це було таємницею, але хтось із містян неодмінно знає більше. Сповістіть усіх і зробіть так, щоб усі, хто щось знає, прийшли до мене поговорити.
Я плавно здійнявся на ноги, не кривлячись від пощипування й болю лише завдяки свідомому зусиллю волі.
— Але хай вони приходять хутко. Я піду завтра ввечері. У мене є нагальні справи на півдні.
Тоді я вискочив із дверей, а мій плащ доволі драматично потягнувся за мною. Я — артист до нутра кісток, і я вмію гарно піти зі сцени, коли на ній усе готово.
Весь наступний день я добре їв і спав у своєму м’якому ліжку. Я прийняв ванну, подбав про свої різноманітні рани й взагалі заслужено відпочив. До мене зазирнуло кілька людей, які розповіли мені те, що я вже знав. Мотен викопав каміння з кургану й знайшов те, що було там поховано. Що саме? Просто щось. Більше не знав ніхто.
Я сидів біля свого ліжка, роздумуючи, чи не написати пісню про дракуса, аж раптом почув тихенький і несміливий стук у двері.
— Заходьте.
Двері трішечки прочинились, а тоді відчинилися ширше. Дівчинка років тринадцяти нервово роззирнулася довкола й прошмигнула всередину, а тоді тихенько зачинила за собою двері. Вона мала бляклі темні кучері та бліде личко з рум’янцем на щоках. Очі в неї були запалі й темні, наче вона перед цим чи то плакала, чи то не спала, чи то плакала без сну.
— Ти хотів дізнатися, що відкопав Мотен? — Вона поглянула на мене, а тоді відвела очі.
— Як тебе звати? — лагідно спитав я.
— Верайнія Ґрейфлок, — слухняно відповіла вона. Тоді поспіхом зробила реверанс, дивлячись на підлогу.
— Гарне ім’я, — промовив я. — Веріан — це така крихітна червона квіточка. — Я всміхнувся, намагаючись її заспокоїти. — Бачила її коли-небудь? — Вона хитнула головою, не відриваючи очей від підлоги. — От тільки, гадаю, що тебе ніхто не кличе Верайнією. Ти Ніна?
Тут вона підняла очі. На її враженому личку з’явилася ледь помітна усмішка.
— Мене так бабця зве.
— Підійди й сядь, Ніно. — Я кивнув на ліжко, оскільки в кімнаті більше не було на чому сидіти.
Вона сіла й почала нервово заламувати руки на колінах.
— Я це бачила. Те, що вони витягли з кургану. — Вона поглянула на мене, а тоді знов опустила погляд на руки. — Джиммі, найменший Мотенів хлопець, він мені показав.
Моє серце забилося швидше.
— Що це було?
— Це був великий химерний горщик, — тихо промовила вона. — Десь такий заввишки. — Вона потримала руку десь за три фути над підлогою. Рука при цьому тремтіла. — З купою всяких написів і малюнків. Дуже химерних. Я й кольорів таких ніколи не бачила. А деякі фарби блищали, як срібло й золото.
— Що було на малюнках? — запитав я, силкуючись зберегти спокій у голосі.
— Люди, — сказала вона. — Здебільшого люди. Там була жінка, яка тримала зламаний меч, і чоловік біля мертвого дерева, і ще один чоловік, якого кусав за ногу пес… — Вона затихла.
— Була там людина з білим волоссям і чорними очима?
Вона поглянула на мене круглими очима й кивнула.
— Я від нього була сама не своя. — Вона здригнулася.
Чандріяни. Це була ваза з зображеннями чандріян і їхніх ознак.
— Не згадаєш більше нічого про малюнки? — запитав я. — Не поспішай, добре подумай.
Вона замислилася.
— Там був хтось без обличчя, самий капюшон, а всередині — нічо. Біля ніг у нього було дзеркало, а над ним — кілька місяців. Ну, там повний місяць, півмісяць, новий місяць. — Вона, замислившись, опустила погляд. — А ще була жінка… — Вона зашарілася. — Не зовсім одягнена.
— Можеш згадати щось іще? — запитав я.
Вона хитнула головою.
— А як щодо написів?
Ніна хитнула головою.
— Там тіки по-ненашому було писано. Нічо не можна було прочитати.
— Як гадаєш, ти б могла намалювати мені щось із тих написів, які на ньому побачила?
Вона знову хитнула головою.
— Я тіки півсекунди на нього дивилася, — відповіла вона. — Ми з Джиммі знали, що нам перепаде на горіхи, як його татко нас піймає, — їй на очі раптом навернулися сльози. — Демони й по мене прийдуть, раз я його бачила?
Я хитнув головою, заспокоюючи її, проте вона все одно залилася слізьми.
— Я так боялася після того, що сталося в Мотена, — схлипнула вона. — Мені й досі сняться сни. Я знаю, шо вони по мене прийдуть.
Я пересів на ліжку ближче до неї та обняв її однією рукою, бурмочучи щось утішне. Її схлипи поволі затихли.
— Ніхто по тебе не прийде.
Вона підняла на мене очі. Вона вже не плакала, але я бачив правду в її погляді. У глибині душі вона ще була налякана. Для того, щоб її заспокоїти, не вистачить ніяких лагідних слів.
Я встав і пішов до свого плаща.
— Дозволь мені дещо тобі подарувати, — сказав я й сягнув рукою в одну з кишень. Дістав звідти деталь для симпатичної лампи, над якою працював у Промислі. Це був диск із яскравого металу, вкритий з одного боку складними сиґалдричними рунами.
Я приніс його їй.
— Я роздобув цей амулет у Велорані. Далеко, за Штормвальськими горами. Це — пречудовий амулет від демонів. — Я взяв її за руку й втиснув його їй у долоню.
Ніна поглянула на нього, а тоді — на мене.
— А тобі він хіба не треба?
Я хитнув головою.
— У мене є інші можливості себе захистити.
Вона міцно схопилася за нього, і по її щоках знову полилися сльози.
— О, дякую. Я його весь час носитиму. — Вона стиснула його так, що аж кісточки пальців побіліли.
Вона його загубить. Нескоро — за рік, два чи десять. Така вже людська природа, а коли це станеться, їй буде навіть гірше, ніж раніше.
— Не треба так, — швидко промовив я. — Ось як він працює. — Я взяв її за руку, що стискала шматок металу, та обгорнув її власною. — Заплющ очі.
Ніна заплющила очі, і я повільно продекламував перші десять рядків «Ве Валора Сартане». Насправді це було не вельми доречно, але тоді мені більш нічого не спало на думку. Звучання темської мови справляє неабияке враження, особливо якщо мовець має добрий драматичний баритон, а він у мене таки був.
Я закінчив, і вона розплющила очі. Вони були сповнені зачудування, а не сліз.
— Тепер він налаштований на тебе, — пояснив я. — Хоч що станеться, хоч де він буде, він боронитиме й захищатиме тебе. Можна навіть розламати його й розтопити, а чари все одно нікуди не подінуться.