Тоді все знову стихло. Папери падали, кружляючи, як осіннє листя. Люди ошелешено роззиралися довкола; волосся в них було розпатлане, а одяг втратив охайність. Кілька людей хитались, опираючись бурі, що вже зникла.
Мені боліло горло. Моя лютня розбилася.
Емброуз ледве зіп’явся на ноги. Він незграбно тримав руку збоку, а з голови в нього текла кров. Коли він глянув на мене, я ненадовго, але щиро насолодився диким, спантеличеним страхом у його погляді. Я замислився, чи не крикнути на нього ще раз: мені було цікаво, що тоді станеться. Повернеться вітер? Його поглине земля?
Я почув злякане кінське іржання. З «Еоліяна» та інших будівель довкола подвір’я висипалися люди. Музиканти наполохано роззиралися довкола, і всі одночасно говорили.
— …це було?
— …ноти розсипалися. Допоможи мені, поки вони не…
— …це зробив. Он він стоїть, з рудим…
— …демона. Демона вітру й…
Я спантеличено роззирався довкола, нічого не кажучи, доки мене не підхопили Вілем та Сіммон.
— Ми не знали, куди його вести, — сказав Кілвінові Сіммон.
— Розкажіть мені все це знову, — спокійно попросив Кілвін. — Але хай цього разу говорить тільки один. — Він показав на Вілема. — Постарайся говорити чітко й до ладу.
Ми були в Кілвіновому кабінеті. Його двері були зачинені, а вікна запнуті фіранками. Вілем заходився пояснювати, що сталося. Прискорившись, він перейшов на сіаруську. Кілвін регулярно кивав йому з задумливим виразом обличчя. Сіммон напружено слухав, час від часу вставляючи слово чи два.
Я сидів на табуреті неподалік. Мені паморочилося в голові від спантеличення та не до кінця сформульованих запитань. Горло мені поболювало. Тіло втомилось і сповнилося кислого адреналіну. Якась частина мене посеред усього цього, глибоко всередині моїх грудей палала гнівом, як палає червоним жаром вуглинка в кузні. Мене оточувало велике заціпеніння, неначе мене повністю вкрили десятидюймовим шаром воску. Квоута не було — було тільки спантеличення, гнів і заціпеніння, що їх огортало. Я був як горобчик під час бурі, не мав змоги знайти надійну гілку й зачепитися за неї. Не мав змоги опанувати свій незграбний політ.
Вілем уже майже закінчив своє пояснення, аж тут до кабінету, не стукаючи й не питаючи дозволу, зайшов Елодін. Вілем замовк. Я мигцем поглянув на Майстра-Іменувача, а тоді знову поглянув на розтрощену лютню, яку тримав у руках. Перевернувши її, я порізав собі палець одним з її гострих країв. Я отетерів, а тим часом на ньому зібралася кров і капнула на підлогу.
Елодін став просто переді мною, не завдавши собі клопоту поговорити з кимось іще.
— Квоуте!
— Він нездоровий, майстре, — промовив Сіммон пискливим від тривоги голосом. — Геть отупів. Зовсім не говорить. — Я, хоч і чув слова, знав, що вони мають значення, навіть знав їхні значення, зовсім не міг їх зрозуміти.
— Гадаю, він стукнувся головою, — докинув Вілем. — Дивиться на людину, а в очах порожньо. У нього очі як у собаки.
— Квоуте! — повторив Елодін. Коли я не відповів і не підняв очей від лютні, він потягнувся вперед і злегка підняв моє підборіддя так, щоб я подивився йому в очі. — Квоуте.
Я кліпнув.
Він подивився на мене. Його темні очі трохи привели мене до тями. Сповільнили бурю в мені.
— Аерлевседі, — промовив він. — Скажи це.
— Що? — запитав Сіммон десь далеко на задньому плані. — Вітер?
— Аерлевседі, — терпляче повторив Елодін, уп’явшись поглядом темних очей мені в обличчя.
— Аерлевседі, — отетеріло проказав я.
Елодін, заспокоївшись, ненадовго заплющив очі. Ніби намагався вловити ледь чутну музику, яку спокійно ніс вітерець. Не бачачи його очей, я почав кудись відпливати. Я опустив очі на розбиту лютню в руках, але він, перш ніж мій погляд опинився надто далеко, знову взяв мене за підборіддя й підняв моє обличчя.
Його очі зустрілися з моїми. Отетеріння зникло, але в голові в мене досі вирувала буря. Тоді Елодінові очі змінилися. Він перестав дивитися на мене й подивився у мене. Інакше я це описати не можу. Він зазирнув углиб мене, не у мої очі, а крізь мої очі. Його погляд проникнув у мене й закріпився в мене в грудях. Він неначе занурив у мене обидві руки, намацуючи форму моїх легень, рух мого серця, жар мого гніву, траєкторію бурі, що бушувала в мені.
Він нахилився вперед, і його губи злегка торкнулися мого вуха. Я відчув його дихання. Він заговорив… і буря вщухла. Я знайшов місце для приземлення.
Є така гра, до якої рано чи пізно вдаються всі діти. Розкидаєш руки, а тоді крутишся й крутишся, дивлячись, як розмиваються обриси світу. Попервах це дезорієнтує, але якщо покрутитися ще досить довго, світ повертається до звичайного стану, і в голові вже не паморочиться від кружляння, хоч світ довкола й розпливається.
Тоді зупиняєшся, і світ незграбно повертається до звичайної форми. Запаморочення вражає блискавично, усе хитається, рухається. Світ довкола нахиляється.
Ось що сталося, коли Елодін зупинив бурю в мене в голові. Раптом я, відчуваючи страшне запаморочення, скрикнув і підняв руки, щоб не впасти набік, не впасти вгору, не впасти всередину. Я відчув, як мене підхопили чиїсь руки, мої ноги втрапили між ніжки табурета, і я почав падати.
Це було страшно, але це минулося. Коли я оговтався, Елодіна вже не було.
Розділ вісімдесят п’ятий
Руки проти мене
Сіммон і Вілем провели мене до моєї кімнати в шинку «В Анкера», де я звалився в ліжко й провів вісімнадцять годин за дверима сну. Прокинувшись наступного дня, я почувався напрочуд добре, зважаючи на те, що спав я одягненим, а мій сечовий міхур, здавалося, розтягнувся до розмірів солодкої дині.
Удача всміхнулася мені, давши мені досить часу, щоб поїсти й помитися, перш ніж мене відшукав один із Джемісонових попихачів. Мене хотіли бачити в Залі Майстрів. Я мав за півгодини опинитися на рогах.
Ми з Емброузом стояли перед столом майстрів. Він звинуватив мене у зловживанні. Я помстився, звинувативши його в крадіжці, знищенні власності та поведінці, не гідній члена Аркануму. Побувавши на рогах минулого разу, я ознайомився з «Рерум Кодекс», офіційними правилами Університету. Я вже прочитав їх двічі, щоб точно знати, як тут усе відбувається. Я знав їх як свої п’ять пальців.
На жаль, це означало, що я достеменно знав, у яку халепу вскочив. Звинувачення в зловживанні було серйозним. Якби мене визнали винним у навмисному заподіянні шкоди Емброузу, мене б відшмагали й відрахували з Університету.
У тому, що я нашкодив Емброузу, сумніватися не доводилося. Він був весь у синцях і шкутильгав. Його чоло прикрашало кричущо-червоне садно. Ще він був у лубку, але я практично не сумнівався, що це — лише театральщина, до якої він додумався сам.
Та от біда: я поняття зеленого не мав, що насправді сталося. Мені не випала нагода з кимось поговорити. Чи бодай подякувати Елодінові за те, що він учора допоміг мені в Кілвіновій майстерні.
Майстри дозволили висловитися кожному з нас. Емброуз поводився зразково: якщо вже говорив, то говорив дуже ввічливо. За якийсь час я здогадався, що він став таким млявим через надто щедру дозу знеболювального. Завдяки його скляним очам я здогадувався, що це був лауданум.
— Розгляньмо скарги в порядку тяжкості, — промовив Ректор після того, як ми розповіли кожен свою історію.
Майстер Гемм ворухнув рукою, і Ректор кивнув, дозволяючи йому заговорити.
— Перш ніж проголосувати, треба скоротити кількість звинувачень, — сказав Гемм. — Скарги е’ліра Квоута є тавтологічними. Не можна звинуватити студента і в крадіжці, і в знищенні однієї й тієї ж власності. Або одне, або інше.
— Чому ви це кажете, майстре? — ввічливо запитав я.
— Крадіжка неможлива без володіння чужою власністю, — розважливо пояснив Гемм. — Як людина може володіти тим, що знищила? Треба скасувати.
Ректор поглянув на мене.
— Е’ліре Квоуте, чи бажаєте ви скасувати одну зі своїх скарг?