Я мимоволі всміхнувся, хоч і був засмучений. Ми замовкли й мовчки проминули Основу та «В Анкера».
— Майстре Елодін.
— Так? — Він стежив очима за білкою, що перебігла дорогу й видерлася на дерево.
— Я досі не розумію сутності імен.
— Я тебе навчу, то ти й зрозумієш, — з легкістю промовив він. — Природу імен неможливо описати — її можна лише відчути та зрозуміти.
— Чому її не можна описати? — запитав я. — Те, що розуміють, можна й описати.
— Чи можеш ти описати все, що розумієш? — Він скоса глянув на мене.
— Звісно.
Елодін показав уперед.
— Якого кольору сорочка того хлопця?
— Блакитного.
— Якого це — блакитного? Опиши його.
Трохи помучившись, я так нічого й не вигадав.
— Отже, «блакитний» — це ім’я?
— Це слово. Слова — це бліді тіні забутих імен. Оскільки імена мають силу, слова теж мають силу. Слова можуть запалювати вогонь у людських душах. Слова можуть витискати сльози з найчерствіших сердець. Є сім слів, якими можна закохати в себе людину. Є десять слів, які зламають волю сильної людини. Але слово — це лише малюнок вогню. Ім’я ж — це сам вогонь.
Мені вже замакітрилося в голові.
— Я досі не розумію.
Він поклав руку мені на плече.
— Говорити про слова за допомогою слів — це все одно що олівцем малювати той-таки олівець на цьому ж олівці. Це неможливо. Це збиває з пантелику. Це дратує. — Він високо здійняв руки над головою, наче тягнучись до неба. — Але є й інші шляхи до розуміння! — вигукнув він і засміявся, як дитина. Він викинув обидві руки до безхмарної арки неба над нами, не припиняючи сміятися. — Дивись! — закричав він, відкинувши голову назад. — Блакитний! Блакитний! Блакитний!
Розділ вісімдесят сьомий
Зима
— Він зовсім, зовсім божевільний, — сказав я Сіммонові й Вілемові того ж дня в «Еоліяні».
— Він — майстер, — тактовно відповів Сім. — І твій поручитель. А судячи з того, що ти нам розповів, тебе не відрахували саме завдяки йому.
— Я не кажу, що він — нерозумний, і я бачив, як він робить те, що я зовсім не можу пояснити. Але він усе одно геть не при своєму розумі. Він туманно розводиться про імена, слова й силу. Поки він це говорить, звучить непогано. Але насправді це нічого не означає.
— Годі жалітися, — промовив Сіммон. — Ти став ре’ларом раніше за нас обох, хоч у твого поручителя й не всі вдома. А ще тобі заплатили два витки срібла за те, що ти зламав Емброузу руку. Ти вийшов із води сухісіньким. Мені б хоч половину твого талану.
— Не зовсім сухісіньким, — заперечив я. — Мене все одно відшмагають.
— Що? — здивувався Сіммон. — Ти ж наче сказав, що виконання рішення затримали.
— Затримали моє відрахування, — пояснив я. — Не шмагання.
Сіммонові відвисла щелепа.
— Боже мій, чому?
— Зловживання, — стиха промовив Вілем. — Визнавши студента винним у зловживанні, його не можуть залишити зовсім безкарним.
— Так казав Елодін.
Я трохи випив. Потім випив ще.
— Мені байдуже, — з жаром промовив Сіммон. — Це варварство.
До останнього свого слова він долучив удар по столу кулаком, перекинувши свій келих і розливши на столі темну калюжу зі скатену.
— Холера. — Він зіп’явся на ноги й спробував руками зупинити напій, щоб не пролився на підлогу.
Я безпорадно сміявся до сліз і болю в животі. Відновивши нарешті дихання, я відчув, як з моїх грудей зник тягар.
— Я люблю тебе, Сіме, — серйозно заявив я. — Часом мені здається, ніби ти — єдина чесна людина, яку я знаю.
Він оглянув мене.
— Ти п’яний.
— Ні, це правда. Ти — хороша людина. Мені таким ніколи не стати.
Він позирнув на мене, ніби говорячи поглядом, що не розуміє, кепкую я з нього чи ні. Прийшла служниця з вологою ганчіркою, начисто витерла стіл і підпустила кілька шпильок. Сімові вистачило порядності зобразити сором за всіх нас.
Коли я повернувся в Університет, уже остаточно стемніло. Я ненадовго зайшов до шинку «В Анкера», щоб узяти кілька речей, а тоді видерся на дах Основи.
Я здивувався, побачивши, що на даху на мене попри чисте небо чекає Арі. Вона сиділа на низенькому цегляному комині, знічев’я розмахуючи голими ногами. Її волосся оточувало її крихітну фігурку легенькою хмаринкою.
Коли я наблизився, вона зіскочила й зробила маленький напівкрок убік, майже схожий на реверанс.
— Добрий вечір, Квоуте.
— Добрий вечір, Арі, — відповів я. — Як ти?
— Я — прекрасно, — твердо промовила вона, — а сьогодні прекрасна ніч.
Вона завела обидві руки за спину й перенесла вагу з однієї ноги на другу.
— Що ти мені сьогодні принесла? — запитав я.
Вона обдарувала мене своєю сонячною усмішкою.
— А що ти мені приніс?
Я витягнув з-під плаща вузьку пляшку.
— Я приніс тобі медового вина.
Вона взялася за пляшку обома руками.
— О, та це королівський подарунок. — Вона зачудовано подивилася на пляшку. — Тільки уяви собі, як від нього п’яніють бджілки. — Вона витягнула корок і понюхала його. — Що у ньому?
— Сонячне світло, — відповів я. — А ще — усмішка й запитання.
Вона піднесла шийку пляшки до вуха й широко всміхнулася мені.
— Запитання на дні, — пояснив я.
— Важке запитання, — сказала вона, а тоді простягнула мені руку. — Я принесла тобі перстень.
Він був виготовлений із теплого гладенького дерева.
— Яка від нього користь? — запитав я.
— Він береже таємниці, — промовила вона.
Я підніс його до вуха.
Арі серйозно захитала головою так, що довкола неї заметлялося волосся.
— Він їх береже, а не розповідає. — Вона підійшла до мене й узяла перстень, а тоді насунула його мені на палець. — Мати таємницю вже досить, — лагідно дорікнула вона мені. — Далі вже починається жадібність.
— Він мені підходить, — не без подиву зауважив я.
— Це ж твої таємниці, — сказала вона таким тоном, ніби пояснювала щось дитині. — Кому ще він би підійшов?
Арі відкинула волосся назад і ще раз зробила дивний напівкрок убік. Майже схожий на реверанс, майже схожий на малесенький танець.
— Я тут думала, чи прийдеш ти сьогодні зі мною повечеряти, Квоуте, — промовила вона з серйозним обличчям. — Я принесла яблук і яєць. А ще можу запропонувати чудове медове вино.
— Я був би радий повечеряти з тобою, Арі, — офіційно відповів я. — Я приніс хліба й сиру.
Арі чкурнула на подвір’я, а за кілька хвилин повернулася, принісши мені тендітну порцелянову чашечку. Налила нам обом медового вина й випила своє за кілька маленьких ковточків зі срібної жебрацької чашки, заледве більшої за наперсток.
Я сів на даху, і ми розділили їжу. У мене був великий буханець темного ячмінного хліба й кавалок твердого білого далонірського сиру. В Арі були стиглі яблука й півдюжини яєць у брунатних плямах, які вона якимось робом примудрилася зварити круто. Ми з’їли їх, присмачивши сіллю, яку я вийняв з кишені плаща.
Більшу частину вечері ми мовчали, просто насолоджуючись товариством одне одного. Арі сиділа, схрестивши ноги й випрямивши спину, а її волосся маяло на всі боки. Як завжди, завдяки її обережній делікатності ця імпровізована трапеза на даху скидалася на звану вечерю в якогось шляхтича.
— Вітер останнім часом заносив листя до Піднизу, — невимушено промовила Арі наприкінці трапези. — Крізь решітки й тунелі. Воно осідає у Дновині, тож там усе повсюди шурхотить.
— Справді?
Вона кивнула.
— А ще там оселилася мама-сова. Звила гніздо просто посеред Сірої Дюжини, сміливиця.
— Отже, вона — істота доволі рідкісна?
Арі кивнула.
— Однозначно. Сови мудрі. Обережні й терплячі. Мудрість виключає сміливість. — Вона трохи надпила зі своєї чашки, елегантно тримаючи її ручку великим і вказівним пальцями. — Тому з сов кепські герої.