— Я ні за кого не намагаюся себе видати, — різко відказав старий. — Я і мідник, і крамар, і значно більше, ніж перше або друге. Я — арканіст, недоумку ти дурноголовий.
— Я про це й кажу, — уперто провадив бургомістр. — У нас тут народ богобоязливий. Ми не хочемо ніякого загравання з темними силами, які краще не чіпати. Ми не хочемо тієї біди, яку можуть принести такі, як ти.
— Такі, як я? — перепитав старий. — Що ти знаєш про таких, як я? У цих місцях, мабуть, уже років із п’ятдесят не було жодного арканіста.
— І це нам подобається. Просто розвернись і рушай туди, звідки приїхав.
— Не буду я ночувати під дощем через твою дурість, — з жаром вимовив старий. — Я не потребую твого дозволу, щоб орендувати кімнату чи вести справи на вулиці. Тепер геть від мене, а то покажу тобі особисто, які біди бувають від таких, як я.
На бургомістровому обличчі промайнув страх, а потім на ньому відобразилось обурення. Він показав на констебля через плече.
— Тоді просидиш ніч у тюрмі за волоцюзтво та загрозливу поведінку. Ми випустимо тебе вранці, якщо навчишся чемно тримати язика за зубами. — Констебль посунув до фургона, обережно тримаючи збоку свій кийок.
Старий, не відступаючись, підняв одну руку. З передніх кутків його фургона здійнялося насичене червоне світло.
— Досить, — лиховісно промовив він. — Інакше може стати кепсько.
Здивувавшись на мить, я усвідомив, що дивне світло ллється з пари симпатичних ламп, які старий встановив на своєму фургоні. Я вже бачив одну таку в бібліотеці лорда Ґрейфоллов. Вони були яскравіші за газове освітлення, стійкіші за свічки або лампи, а працювали майже вічно. Також вони були страшенно дорогі. Я був готовий побитись об заклад, що ніхто в цьому маленькому містечку про них не чув і тим паче не бачив хоч одну.
Коли світло почало розростатися, констебль зупинився. Та коли начебто не сталося більш нічого, він зціпив зуби й попрямував до фургона далі.
На обличчі старого відобразилася тривога.
— А тепер заждіть секундочку, — сказав він, коли червоне світло з фургона почало тьмяніти. — Не треба…
— Писок стули, фіґляре старий, — промовив констебль. Він схопив арканіста за руку так, неначе засунув долоню в пічку. Далі, коли нічого не сталося, він усміхнувсь і набрався впевненості. — Не думай, ніби я не намну тобі боки, щоб ти більше не вдавався до своєї чортівні.
— Гарна робота, Томе, — похвалив бургомістр, аж засяявши від полегшення. — Візьми його з собою, а по фургон ми когось пошлемо.
Констебль вишкірився та скрутив старому руку. Арканіст зігнувся в талії й коротко, болісно охнув.
Я зі своєї схованки побачив, як вираз обличчя арканіста за якусь секунду зі збентеженого перетворився на зболений, а тоді — на гнівний. Побачив, як заворушилися його вуста.
Хтозна-звідки повіяв лютий порив вітру, неначе раптово, без попередження, розігралася буря. Вітер ударив по фургону старого, і він встав на два колеса, а тоді з грюкотом знову встав на чотири. Констебль захитався і впав, неначе його вразила Божа рука. Навіть майже за тридцять футів звідти, там де ховався я, вітер був такий сильний, що мені довелося зробити крок уперед, неначе мене грубо пхнули ззаду.
— Відчепися! — розгнівано прокричав старий. — Не докучай мені більше! Я підпалю твою кров і наповню крижаним, залізним страхом! — у його словах було щось знайоме, але я не міг сказати напевне, що саме.
І бургомістр, і констебль кинулися навтьоки, вибалушивши дикі очі, як сполохані коні.
Вітер затих так само швидко, як і прийшов. Увесь цей раптовий порив, напевне, протривав не більше п’яти секунд. Оскільки більшість містян зібралися довкола трактиру, я сумнівався, що це побачив іще хтось, окрім мене, бургомістра, констебля та віслюків старого, які мирно стояли у своїй запряжці, нітрохи не збентежені.
— Не заплямовуй це місце своєю мерзенною присутністю, — пробурмотів арканіст собі під носа, дивлячись на їхню втечу. — Силою свого імені наказую: хай буде так.
Нарешті до мене дійшло, чому його слова видавалися такими знайомими. Він цитував рядки зі сцени екзорцизму в «Деоніці». Мало хто знав цю п’єсу.
Старий повернувся до свого фургона та заходився імпровізувати.
— Я оберну тебе на масло літнього дня. Я оберну тебе на поета з душею священика. Я наповню тебе лимонним кремом і виштовхну тебе з вікна. — Він сплюнув. — Падлюки.
Роздратування його, здавалося, покинуло, і він тяжко, стомлено зітхнув.
— Що ж, значно гірше й бути не могло, — пробурмотів старий, потираючи плече тієї руки, яку скрутив констебль. — Як гадаєте, вони повернуться та приведуть із собою юрбу?
Якусь мить я гадав, що старий говорить до мене. Потім дійшло, що насправді він звертається до своїх віслюків.
— Я теж так не думаю, — сказав він їм. — Але мені вже доводилося помилятися. Залишімося на околиці містечка й подивімося, скільки в нас вівса. Гаразд?
Він забрався в задню частину фургона та зліз із широким відром і майже порожнім полотняним мішком. Висипав вміст мішка у відро; результати його, судячи з усього, засмутили. Він узяв жменю собі, а тоді підсунув відро ногою до віслюків.
— Не дивіться на мене так, — сказав він їм. — Усім доводиться туго затягувати паски. До того ж ви можете пастися. — Він погладив одного віслюка, поїдаючи свою жменю неочищеного вівса та вряди-годи зупиняючись, щоб виплюнути лушпайку.
Це здалося мені дуже сумним: цей старий сам-самісінький на дорозі й поговорити йому ні з ким, окрім віслюків. Нам, едема ру, живеться важко, але ми принаймні мали одне одного. У цього ж чолов’яги не було нікого.
— Ми надто далеко відійшли від цивілізації, малята. Ті, хто мене потребує, мені не довіряють, а ті, хто мені довіряє, не можуть дозволити собі мої послуги. — Старий зазирнув у свій гаманець. — У нас є півтора гроша, тож варіантів мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогодні чи голодувати завтра? Клієнтів у нас зовсім не буде, тож, мабуть, або те, або інше.
Я тихцем обійшов будівлю скраю та врешті-решт розгледів напис збоку фургона старого. Він був таким:
АБЕНТІ: ПЕРШОКЛАСНИЙ АРКАНІСТ.
Писар. Лозоходець. Аптекар. Зубодер.
Рідкісний крам. Ельіксир від усіх хвороб.
Знаходжу загублене. Залатаю що завгодно.
Ніяких гороскопів. Ніякого приворотного зілля.
Ніякого лиходійства.
Абенті помітив мене, щойно я вийшов зі своєї схованки за будівлею.
— Здоров. Можу чимось допомогти?
— Ви неправильно написали «еліксир», — зауважив я.
Він неначе здивувався.
— Насправді це жарт, — пояснив він. — Я трохи броварюю.
— А, точно. Ель, — сказав я, кивнувши. — Зрозумів. — Я дістав руку з кишені. — Можете продати мені що-небудь за гріш?
Він неначе завис між утіхою та цікавістю.
— Що тобі треба?
— Мені б трохи лацилію. — За останній місяць ми з десяток разів показали «Фарієна Прекрасного», і ця п’єса забила мою юну голову інтригами й замовними вбивствами.
— Очікуєш, що тебе хтось отруїть? — запитав він, дещо спантеличившись.
— Та ні. Але мені здається, що, якщо нічого не зробити, поки не зрозумієш, що тобі потрібна протиотрута, шукати її потім, напевно, буде пізно.
— Гадаю, я міг би продати тобі лацилію на один гріш, — сказав він. — Вийшла б приблизно така доза, яка потрібна людині твого розміру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятує лише від деяких отрут. Випивши його не тоді, коли треба, можна нашкодити собі.
— Ого, — промовив я. — А я й не знав, — у п’єсі він був надійною панацеєю.
Абенті задумливо постукав себе по губах.
— Можеш поки що відповісти на одне запитання? — Я кивнув. — Чия то трупа?
— У певному розумінні — моя, — відповів я. — Але в іншому — мого батька, тому що він нею порядкує та вказує, куди їхати фургонам. Але вона також належить баронові Ґрейфоллов, оскільки він — наш покровитель. Ми — його люди.
Старий весело на мене глянув.
— Чував про вас. Гарна трупа. З доброю репутацією.