Ковальчук присоромлено пересунув руку, якою тримав залізний прут.
— Хай балакають, — промимрив він із ноткою непокори в голосі. — Той павук мені сниться, відколи я пішов і подбав про Неллі. — Він хитнув головою. — Холера, як на мене, ти мав би нести по такому в кожній руці. Та тварюка могла тебе вбити.
Фурман проігнорував його і з напруженим обличчям сторожко пішов до шинквасу.
— Приємно бачити, що ти на ногах, Фурмане, — гукнув Шеп, піднявши кухоль. — Я гадав, що ти ще день-два полежиш у ліжку.
— Кількома стібками мене не зупинити, — відповів Фурман.
Баст демонстративно запропонував свій табурет постраждалому, а тоді тихцем сів якнайдалі від ковальчука. Усі тепло, неголосно привіталися.
Шинкар зник у підсобці й повернувся кілька хвилин по тому з тацею, навантаженою гарячим хлібом і мисками печені, що аж парували.
Усі слухали Хроніста.
— …якщо я нічого не плутаю, Квоут, коли це сталося, був у Северені. Він ішов додому…
— Северен тут ні до чого, — заперечив Старий Коб. — Це було біля Університету.
— Може, й так, — погодився Хроніст. — Хай там як, він ішов додому пізно ввечері, а на нього в провулку наскочили якісь бандити.
— Це було серед білого дня, — роздратовано зауважив Коб. — Посеред міста. Там була купа всякого люду, який усе бачив.
Хроніст уперто захитав головою.
— Я пам’ятаю, що то був провулок. Хай там як, бандити заскочили Квоута зненацька. Хотіли відібрати в нього коня. — Він зупинився й потер собі лоба кінчиками пальців. — Заждіть, це не так. Він не міг бути з конем у провулку. Може, він прямував до Северена.
— Я ж тобі казав: Северен тут ні до чого! — енергійно промовив Коб і, явно роздратувавшись, ляснув рукою по шинквасу. — Тейлу з тобою, просто стули писок. Ти все переплутав.
Хроніст ніяково зашарівся.
— Я про це чув тільки один раз, багато років тому.
Кинувши похмурий погляд на Хроніста, Коут грюкнув тацею об шинквас, і про історію негайно забули. Старий Коб узявся за їжу так швидко, що мало не вдавився, а запив її добрячим ковтком пива.
— Раз ти ше працюєш над вечерею, — сказав він Хроністові з певною напругою в голосі, витерши рота рукавом, — ти не був би проти, якби я продовжив історію? Ну, хай уже хлопчисько її почує.
— Якщо ви так уже впевнені, що її знаєте… — невпевнено промовив Хроніст.
— Звісно, я її знаю, — відповів Коб, розвернувши табурет так, щоб бачити більше слухачів. — Гаразд. Колись давно Квоут, як був ще зовсім шмаркачем, пішов до Університету. Але розумієте, в самому Університеті він не жив, бо був із простих. Він не міг собі дозволити тамтешні розкоші.
— Як це так? — запитав ковальчук. — Ти ж уже казав, що Квоут був такий розумний, що йому заплатили за навчання, хоч йому й було всього десять років. Йому дали й повний гаманець золота, і діамант завбільшки з суглоб його великого пальця, і зовсім молодого коня з новим сідлом і збруєю, і нові черевики, і повний мішок вівса, і ще купу всякого.
Коб замирливо кивнув.
— Так, це справді так. Але це було за рік чи два після того, як Квоут усе це отримав. І розумієш, він же віддав купу того золота якимось бідарям, у яких згоріли дощенту хати.
— Згоріли під час весілля, — втрутився Ґрем.
Коб кивнув.
— А Квоутові ж треба було їсти, винаймати кімнату й купувати ще вівса своєму коневі. Тому золото він до того вже геть-чисто проциндрив. Тож він…
— А як же діамант? — не вгавав хлопчисько.
Старий Коб ледь помітно насупився.
— Шоб ти знав, він віддав той діамант своєму особливому другові. Особливій подружці. Але це зовсім інша історія, і вона не стосується тієї, яку я зараз розповідаю. — Він сердито зиркнув на хлопчину, який присоромлено опустив очі та напхав рота печенею.
Коб повів далі:
— Квоут не міг собі дозволити університетські розкоші й тому жив у містечку неподалік, яке звалось Амарі. — Він недвозначно позирнув на Хроніста. — Квоут мав кімнату в шинку, в якій міг жити безкоштовно, бо він сподобався вдові, яка володіла тим закладом, і відробляв своє утримання різною роботою.
— А ще він там музикував, — докинув Джейк. — Він дуже вправно грав на лютні.
— Жери свою вечерю й дай мені договорити, Джейкобе, — гарикнув Старий Коб. — Усі знають, шо Квоут вправно грав на лютні. Саме тому він так сподобався тій удові, а музикування щовечора було одним з його обов’язків.
Коб швидко випив і продовжив.
— Тож якось Квоут пішов зробити дещицю для вдови, аж тут якийсь хлопака дістає ніж і каже Квоутові: хай, мовляв, віддає вдовині грошики, бо інакше він випустить Квоутові кишки й розкидає по всій вулиці. — Коб наставив на хлопчиська уявний ніж і загрозливо поглянув на нього. — А ви ж не забувайте: це було ше тоді, як Квоут був зовсім шмаркачем. Меча він не мав, а якшо й мав, то ще не навчився від адемів биться як треба.
— То що ж зробив Квоут? — запитав ковальчук.
— Ну. — Коб відкинувся назад. — Це було посеред дня, а стояли вони просто посередині міської площі Амарі. Квоут уже надумав покликати констебля, але ж він завше був насторожі. А тому він помітив, що в того хлопа білі-пребілі зуби…
У хлопчини округлились очі.
— Він був солодкожером?
Коб кивнув.
— Навіть гірше — той хлоп уже почав пітніти, як загнаний кінь, очі в нього були дикі, а руки… — Коб сам вирячив очі й витягнув руки, а тоді зобразив дрож у них. — Тому Квоут зрозумів, шо той хлопака збіса голодний, а це означало, шо він би й рідну мамцю за гнутий гріш зарізав. — Коб зробив ще один добрий ковток, посилюючи напругу.
— І що ж він тоді зробив? — стривожено бовкнув Баст за віддаленим кінцем шинквасу, театрально заламуючи руки. Шинкар зиркнув на свого учня.
Коб продовжив:
— Ну, він спершу вагається, а той чолов’яга підходить із ножем усе ближче, і Квоут розуміє, шо цей хлопака двічі не питатиме. Тож Квоут вдається до темної магії, яку знайшов схованою в таємній книзі в Університеті. Він промовляє три страшних таємних слова й викликає демона…
— Демона? — мало не запищав ковальчук. — Такого, як той…
Коб повільно захитав головою.
— Е, ні, цей взагалі не був схожий на павука. Він був страшніший. Цей повністю складався з тіней, а опустившись на того хлопа, вкусив його за груди, просто над серцем, а тоді випив з нього всю кров, як людина висмоктує сік зі сливи.
— Почорнілі руки, Кобе, — промовив Фурман з явним докором у голосі. — У хлопчини від твоєї оповідки будуть кошмари. Він рік проходить із цим клятим залізним дрючком, бо голова в нього буде забита твоєю маячнею.
— А я чув дещо інше, — повільно зауважив Ґрем. — Я чув, що горів якийсь будинок, там застрягла жінка, а Квоут викликав демона, щоб той захистив його від вогню. Тоді він забіг усередину, витягнув ту дамочку з вогню, і вона зовсім не обгоріла.
— Послухайте самі себе, — з відразою промовив Джейк. — Ви наче діти на Середзим’я. «Демони вкрали мою ляльку». «Демони розлили молоко». Квоут із демонами не знався. Він же вивчав в Університеті всякі імена, так? Той хлопака пішов на нього з ножем, а він прикликав вогонь і блискавку, достоту як Таборлін Великий.
— Це був демон, Джейку, — сердито відказав Коб. — Інакше це була б не історія, а казна-шо. Він викликав саме демона, а той випив у хлопаки всю кров, і всі, хто це бачив, перелякалися до холери. Хтось розповів про це священикові, тоді священики пішли до констебля, а констебль того вечора пішов і витурив його з удовиного шинку. Потім його запроторили до буцегарні за спілкування з темними силами й таке інше.
— Люди, мабуть, просто побачили вогонь і подумали, що то демон, — не здавався Джейк. — Ти ж знаєш, як люди мислять.
— Ні, не знаю, Джейкобе, — різко відповів Коб, схрестив руки на грудях і відкинувся на шинквас. — Чом би тобі не розказати мені, як люди мислять? Чом би тобі не взяти й не розповісти цю кляту історію повністю, доки…