Коб зупинився, почувши тупіт важких чобіт по дерев’яному настилу надворі. Ненадовго запала тиша, а тоді хтось почав вовтузитися з клямкою на дверях.
Усі, зацікавившись, розвернулися, щоб поглянути на двері, позаяк усі постійні клієнти вже були всередині.
— Два нових обличчя за один день, — м’яко промовив Ґрем, знаючи, що він зачіпає делікатну тему. — Може, застій у твоєму закладі скінчився, Коуте.
— То, певно, на дорогах стає краще, — промовив Шеп, не відриваючись від кухля, з ноткою полегшення в голосі. — Нам уже має хоч якось поталанити.
Ручка клацнула, і двері повільно розчахнулись, описавши неспішну дугу до стіни. Надворі у темряві стояв якийсь чоловік, що наче думав, заходити йому чи ні.
— Ласкаво просимо до «Путь-каменя», — гукнув шинкар із-за шинквасу. — Чим вам можна допомогти?
Чолов’яга вийшов на світло, і захват фермерів зів’янув: вони побачили шкіряний обладунок та важкий меч, по яких легко було впізнати найманця. Поодинокі найманці ніколи не були втішним видовищем, навіть за найкращих часів. Усі знали: різниця між безробітним найманцем і розбійником має передусім часовий характер.
Ба більше, було очевидно, що цей найманець переживає скрутні часи. Холоші його штанів біля щиколоток і груба шкіра шнурків на його черевиках були вкриті бурошипом. Сорочка в нього була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, але заляпана брудом і роздерта в чагарниках. Волосся він мав масне й закудлане. Очі в нього були темні й запалі, ніби він не спав кілька днів. Він зробив ще кілька кроків усередину шинку, не зачинивши за собою двері.
— Здається, ви чимало часу провели в дорозі, — весело промовив Квоут. — Не хочете випити чи повечеряти?
Найманець не відповів, і він додав:
— Утім, ніхто з нас би не образився, якби ви спершу трохи поспали. Здається, вам останні кілька днів було непереливки. — Квоут позирнув на Баста, який плавно встав із табурета й пішов зачинити парадні двері шинку.
Повільно оглянувши всіх, хто сидів за шинквасом, найманець пішов до порожнього місця між Хроністом і Старим Кобом. Квоут усміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою, тим часом як найманець важко схилився до шинквасу й щось промимрив.
На іншому кінці зали застигнув Баст, який тримав руку на дверній ручці.
— Прошу? — перепитав Квоут, нахилившись уперед.
Піднявши очі, найманець зустрівся поглядом із Квоутом, а тоді оглянув простір за шинквасом. Очі в нього рухалися мляво, ніби на нього згубно подіяв удар по голові.
— Аетін тсе ктистой сктайвен вей.
Квоут нахилився вперед:
— Перепрошую, та чи не могли б ви повторити? — коли найманець не сказав більше нічого, він поглянув на інших людей біля шинквасу. — Хтось це розібрав?
Хроніст саме оглядав найманця — роздивлявся його обладунок, порожній сагайдак, сорочку з тонкого синього полотна. Погляд у писаря був напружений, але найманець, здавалося, цього не помітив.
— Це сіаруська, — упевнено промовив Коб. — Кумедно. Зовні він на шима не схожий.
Шеп засміявся й хитнув головою.
— Та нє. Він п’яний. Мій дядько так говорив. — Він штурхнув Ґрема ліктем. — Пам’ятаєш мого дядька Тема? Господи, ніколи не бачив, щоб людина так пила.
Баст потай зробив гарячковий жест, не відходячи від дверей, але Квоут цього не помітив, бо намагався привернути увагу найманця.
— Говорите атурською? — повільно вимовив Квоут. — Чого ви хочете?
Найманець одразу перевів погляд на шинкаря.
— Авой… — розпочав він, а тоді заплющив очі й схилив голову набік, неначе прислухаючись до чогось. Розплющив очі. — Я… хочу… — заговорив він млявим і сонним голосом. — Я… шукаю… — Він поступово замовк, а його розфокусований погляд безцільно заблукав залою.
— Я його знаю, — промовив Хроніст.
Усі повернулися до писаря.
— Що? — перепитав Шеп.
На обличчі Хроніста відобразився гнів.
— Цей хлопака й четверо його приятелів пограбували мене днів зо п’ять тому. Я його спершу не впізнав. Тоді він був чисто поголений, але це він.
За спиною в новоприбулого Баст зробив ще настирливіший жест, намагаючись привернути до себе увагу свого пана, але Квоут зосередився на одурманеному чолов’язі.
— Ви впевнені?
Хроніст різко, безрадісно засміявся.
— На ньому моя сорочка. Він її ще й зіпсував. Вона мені в цілий талант обійшлася. Мені навіть не випало нагоди її вдягнути.
— Він і раніше такий був?
Хроніст хитнув головою.
— Аж ніяк. Як на бандита, він був майже ґречний. Я вирішив, що він раніше був невисоким офіцерським чином, а потім дезертирував.
Баст перестав подавати сигнали.
— Реші! — гукнув він із ноткою відчаю в голосі.
— Одну секунду, Басте, — відповів Квоут, намагаючись привернути увагу отетерілого найманця. Він помахав рукою в найманця перед обличчям, поклацав пальцями. — Агов!
Чолов’яга стежив очима за рухами Квоутової руки, але, здавалося, не усвідомлював нічого з того, що говорили довкола нього.
— Я… той… шукаю… — повільно вимовив він. — Я шукаю…
— Що? — роздратовано поцікавився Коб. — Що ви шукаєте?
— Шукаю… — загадково повторив найманець.
— Гадаю, він шукає мене, щоб повернути мені коня, — спокійно промовив Хроніст, наблизився до нього на півкроку й схопився за руків’я його меча. Різким рухом висмикнув його чи радше спробував це зробити. Замість того, щоб із легкістю вислизнути з піхов, він вийшов до половини й застряг.
— Ні! — скрикнув Баст на іншому кінці зали.
Найманець невиразно подивився на Хроніста, але навіть не спробував його зупинити. Незграбно стоячи й не відпускаючи руків’я його меча, писар потягнув сильніше, і меч повільно вийшов. Його широкий клинок був вкритий плямами засохлої крові та іржі.
Відступивши на крок, Хроніст заспокоївся й наставив меч на найманця.
— І мій кінь — це тільки початок. Потім він, гадаю, захоче повернути мені гроші й мило потеревенити з констеблем.
Найманець поглянув на вістря меча, що непевно гойдалося біля його грудей. Якийсь час його очі стежили за цим легким погойдуванням.
— Просто облиште його! — пронизливо закричав Баст. — Будь ласка!
Коб кивнув.
— Хлопчисько правий, Деване. У цього хлопа вавка в голові. Не наставляй на нього більше цю штуку. Він же може зомліти й нахромитися на нього.
Найманець із відсутнім виглядом підняв руку.
— Я шукаю… — промовив він, відмахнувшись від меча, як від гілки на своєму шляху. Хроніст шумно вдихнув і відсмикнув меч, коли найманець провів рукою по лезу клинка й поранився.
— Ти ба? — продовжив Старий Коб. — А шо я тобі казав? П’яний — сам собі ворог.
Голова найманця схилилася набік. Він підняв руку й оглянув її. Темна кров повільною цівкою стікала з його великого пальця, затримувалася на мить, а тоді капала на підлогу. Найманець глибоко вдихнув через ніс, і його осклілі запалі очі раптом різко сфокусувалися.
Він широко всміхнувся Хроністові, і його обличчя перестало бути невиразним.
— Те вараійн арой Сеаталой вей мела, — проказав він низьким голосом.
— Я… я вас не розумію, — збентежено промовив Хроніст.
Усмішка найманця зів’яла. Його очі стали холоднішими, у них з’явився гнів.
— Те-таурен скійрлоет? Амауен.
— Мені незрозуміло, що ви кажете, — відповів Хроніст. — Але ваш тон мені не подобається. — Він знову підняв меч, наставивши його на груди співрозмовника.
Найманець опустив погляд на важкий щербатий клинок, і його чоло спантеличено зморщилося. Тоді на його обличчі раптом відобразилося розуміння, і широка посмішка з’явилася знову. Він відкинув голову назад і розсміявся.
Цей сміх звучав не по-людськи. Він був диким і переможним, як пронизливий крик яструба.
Найманець підняв ушкоджену руку й узявся за кінець меча, рухаючись із такою раптовою швидкістю, що метал при цьому глухо задзвенів. Не перестаючи посміхатися, він посилив хватку й зігнув клинок. Кров з його руки потекла лезом меча й закрапала на підлогу.