Десь за годину юрба почала зменшуватися. Приїхали по Шепове тіло його брати з возом. Похмурі погляди їхніх червоних очей віднадили більшість із тих глядачів, які ще нипали довкола.
І все ж потрібно було зробити чимало. Констебль спробував відновити хід подій, спираючись на почуте від очевидців і найговіркіших сторонніх глядачів. За кілька годин міркувань нарешті почала складатись історія. Врешті-решт усі зійшлися на тому, що загиблий був залежним від денеру дезертиром, який прийшов до їхнього маленького містечка й раптово збожеволів.
Усім було ясно: ковальчук вчинив правильно, навіть сміливо. Однак залізний закон вимагав суду, тож суд мав відбутися наступного місяця, коли сюди нагодиться черговий місцевий суд.
Констебль пішов додому, до дружини й дітей. Священик забрав рештки найманця до церкви. Баст прибрав розтрощені меблі, склавши їх біля дверей кухні, щоб пустити на дрова. Шинкар сім разів протер паркет у шинку — поки вода у відрі не перестала набувати червоного відтінку після споліскування.
Врешті-решт зникли навіть найзатятіші роззяви. Залишилася звична для вечора повалка компанія — без однієї людини.
Джейк, Коб і всі інші невпевнено розмовляли між собою, обговорюючи все, крім того, що сталося, і відчайдушно намагаючись утішитися товариством один одного.
Виснаження вигнало їх одного за одним із «Путь-каменя». Врешті-решт залишився тільки ковальчук, що вдивлявся в кухоль, який тримав у руках. Залізний прут лежав на шинквасі з червоного дерева біля його ліктя.
Минуло майже півгодини без жодної репліки. Хроніст сидів за столом неподалік, удаючи, ніби доїдає миску печені. Квоут і Баст вешталися залою, намагаючись видатися заклопотаними. У залі зростала незрозуміла напруга, вони крадькома позирали один на одного, чекаючи, коли хлопчисько піде.
Шинкар неквапом підійшов до хлопчиська й витер руки об чисту полотняну ганчірку.
— Що ж, хлопче, гадаю…
— Аарон, — урвав його ковальчук, не відриваючи очей від випивки. — Мене звати Аарон.
Квоут серйозно кивнув.
— Отже, Аароне. Гадаю, ти на це заслуговуєш.
— Я не думаю, що то був денер, — раптово промовив Аарон.
Квоут помовчав.
— Прошу?
— Я не думаю, що той хлопака був солодкожером.
— То ти згоден із Кобом? — запитав Квоут. — Гадаєш, він сказився?
— Я думаю, що в нього вселився демон, — відповів хлопчисько з обережною рішучістю, неначе довго обдумував ці слова. — Раніше я нічо не казав, бо не хотів, щоб люди подумали, ніби я геть здурів, як Вар’ят Мартін. — Він відірвав погляд від напою. — Але я все одно думаю, що в ньому сидів демон.
Квоут лагідно всміхнувся й показав на Баста з Хроністом.
— А ти хіба не боїшся, що ми подумаємо так само?
Аарон серйозно хитнув головою.
— Ви ж нетутешні. Ви багато де побували. Знаєте, що буває на світі. — Він відверто поглянув на Квоута. — Гадаю, ви теж знаєте, що це був демон.
Баст, який саме підмітав біля каміна, застиг на місці. Квоут зацікавлено схилив голову набік, не відводячи очей.
— Чому це ти так кажеш?
Ковальчук показав за шинквас.
— Я знаю, що в тебе там, під шинквасом, лежить замашний дубовий дрючок, яким можна почастувати п’яного. І, ну… — Він позирнув угору, на меч, який загрозливо висів за шинквасом. — Мені здається, що в тебе була тільки одна причина схопитися за пляшку, а не за це. Ти не намагався вибити зуби тому хлопові. Ти хтів його підпалити. От тільки сірників у тебе не було, і свічок поблизу теж не було.
— Мамця колись читала мені дещицю з «Книги Шляху», — повів він далі. — Там демонів вистачає. Деякі ховаються в людських тілах, як ми під овечими шкурами. Гадаю, він був просто звичайним собі хлопом, в якого вселився демон. Тим-то його ніщо й не брало. Для нього це було все одно що дірки в сорочці. Тим-то й не можна було допетрати, що він верзе. Він балакав по-демонячому.
Аарон знову опустив погляд на свій кухоль і кивнув самому собі.
— Чим більше я думаю, тим вірогіднішим це здається. Залізо й вогонь. Це проти демонів.
— Солодкожери сильніші, ніж ти думаєш, — промовив Баст на іншому кінці зали. — Я якось бачив…
— Ти маєш рацію, — відповів Квоут. — Це був демон.
Піднявши голову, Аарон поглянув Квоутові у вічі, а тоді кивнув і знову опустив погляд на свій кухоль.
— І ти нічого не сказав, бо ти в місті недавно, а справи в тебе йдуть кепсько.
Квоут кивнув.
— А як я комусь розкажу, нічого доброго не вийде, еге ж?
Квоут глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.
— Мабуть, ні.
Аарон одним ковтком допив своє пиво й відсунув порожній кухоль на шинквасі.
— Гаразд. Мені просто треба було це почути. Треба було знати, що я не зовсім здурів.
Він зіп’явся на ноги й підняв важкий залізний прут однією рукою, а тоді, повернувшись до дверей, поклав його на плече. Він перетнув залу й вийшов, зачинивши за собою двері, а тим часом усі мовчали. Його важкі чоботи лунко ступали по дерев’яному настилу надворі, а потім усе затихло.
— Він не такий простий, як мені здавалося, — нарешті промовив Квоут.
— Він просто великий, — байдуже відповів Баст, переставши вдавати, ніби підмітає. — Вас, людей, легко збити з пантелику зовнішнім виглядом. Я вже давненько за ним стежив. Він розумніший, ніж усі вважають. Завжди на все дивиться й ставить запитання. — Баст переніс віник до шинквасу. — Він мене бентежить.
Квоут розвеселився.
— Бентежить? Тебе?
— Від цього хлопчиська відгонить залізом. Він увесь день із ним працює, розжарює його, вдихає дим від нього. А потім приходить сюди з розумними очима. — Бастів погляд сповнився глибокого осуду. — Це неприродно.
— Неприродно? — нарешті подав голос Хроніст. У його голосі було чути істеричні нотки. — Що ти знаєш про природність? Я щойно побачив, як демон убив людину. Хіба це природно?! — Хроніст повернувся до Квоута. — Що, в біса, взагалі робила тут ця тварюка? — запитав Хроніст.
— Певно, «шукала», — відповів Квоут. — Більш нічого я, у принципі, і не допетрав. А ти, Басте? Зміг його зрозуміти?
Баст хитнув головою.
— Я передусім упізнав звучання, Реші. Він говорив дуже старими, архаїчними фразами. Я геть нічого не міг розібрати.
— Чудово. Він шукав, — різко промовив Хроніст. — Чого шукав?
— Мабуть, мене, — похмуро відказав Квоут.
— Реші, — дорікнув йому Баст, — ви просто розклеїлися. Ви в цьому не винні.
Квоут нагородив свого учня довгим стомленим поглядом.
— Ти надто розумний, щоб так думати, Басте. Це все — моя провина. Скрелі, війна. В усьому винен я.
Баст неначе хотів заперечити, але не знайшов підхожих слів. За якийсь час він здався й відвів очі.
Квоут, зітхнувши, поставив лікті на шинквас.
— А що це, власне, було? Як ти гадаєш?
Баст хитнув головою.
— Він скидався на когось із Магаел-урет, Реші. На шкуростриба. — Останнє він промовив геть невпевненим тоном і насупившись.
Квоут підняв брову.
— Хіба він не твого роду?
Бастове обличчя, зазвичай привітне, загострилося, виражаючи гнів.
— Він був не «мого роду», — обурено заперечив він. — У Мелу навіть спільного кордону з нами немає. Це чи не найвіддаленіші краї у Фею.
Квоут кивнув, наче вибачаючись.
— Я просто вирішив, що ти знаєш, хто це. Ти атакував його без вагань.
— Усі змії кусаються, Реші. Аби знати, що вони небезпечні, мені не потрібні їхні назви. Я здогадався, що він із Мелу. Цього було досить.
— То це, ймовірно, шкуростриб? — замислився Квоут. — А хіба ти не казав мені, що вони зникли вже дуже-дуже давно?
Баст кивнув.
— А ще він здавався якимось… тупим, і він не спробував утекти в нове тіло. — Баст знизав плечима. — До того ж ми всі залишилися живими. Можливо, це вказує на те, що він був кимось іншим.
Хроніст стежив за розмовою, не вірячи власним вухам.
— Тобто жоден з вас не знає, що це було? — Він поглянув на Квоута. — Ви ж сказали хлопчиськові, що це був демон!
— Для хлопчиська це — демон, — пояснив Квоут, — оскільки це йому зрозуміти найлегше й це досить близько до істини. — Він заходився потихеньку чистити шинквас. — Для всіх інших міщан це — солодкожер, оскільки так вони зможуть спати вночі.
— Ну, тоді це демон і для мене, — різко промовив Хроніст. — Тому що плече в мене там, де він мене торкнувся, наче крижане.
Баст поквапився до нього.
— Я забув, що він здійняв на вас руку. Дайте-но подивитися.
Квоут зачинив віконниці, тим часом як Хроніст зняв сорочку; його руки зі воротного боку, де його три ночі тому поранив скрель, були вкриті пов’язками.
Баст придивився до його плеча.
— Можете ним поворушити?
Хроніст кивнув і крутнув ним.
— Коли він мене торкнувся, болю було до дванадцяти холер, наче всередині там щось рвалося. — Почувши власні слова, він роздратовано хитнув головою. — Тепер воно просто якесь дивне. Заніміле. Ніби заснуло.
Баст потицяв пальцем йому в плече та з сумнівом його оглянув.
Хроніст перевів погляд на Квоута.
— Хлопчисько правильно сказав про вогонь, так? Поки він про це не згадав, я не розу… а-а-а-а-й-й-й-й-й-й-й! — Писар заволав і відсахнувся від Баста. — На Бога, що це було? — запитав він.
— Гадаю, ваше плечове нервове сплетіння, — сухо промовив Квоут.
— Мені треба було побачити глибину ушкодження, — незворушно пояснив Баст. — Реші, не принесете мені гусячого жиру, часнику, гірчиці… У нас є такі зелені штучки, які пахнуть цибулею, але не є цибулею?
Квоут кивнув.
— Кеверал? Гадаю, кілька штук ще є.
— Принесіть їх, і бинт теж. Мені тут потрібна мазь.
Квоут кивнув і пройшов у двері за шинквасом. Щойно він зник із поля зору, Баст нахилився до Хроністового вуха.
— Не питайте його про це, — наполегливо просичав він. — Не згадуйте про це взагалі.
Хроніст ніби спантеличився.
— Що ви маєте на увазі?
— Пляшку. Симпатію, до якої він спробував вдатися.
— То він справді намагався запалити ту штуку? Чому це не спрацювало? Що…
Баст посилив хватку, вгородивши великий палець Хроністові в ямку під ключицею. Писар ще раз злякано верескнув.
— Не говоріть про це, — прошипів Баст йому на вухо. — Не ставте запитань. — Тримаючи писаря за обидва плеча, Баст трусонув його один раз, як розгніваний батько чи мати вперту дитину.
— Господи милосердний, Басте. Мені аж тут чути, як він виє, — гукнув Квоут із кухні. Баст випростався й посадовив Хроніста прямо на стільці, тим часом як шинкар вийшов із дверей. — Тейлу з тобою, він же білий як простирадло. З ним усе буде гаразд?
— Це, мабуть, усе одно що обмороження, не серйозніше, — зневажливо відповів Баст. — Якщо він репетує, як маленька дівчинка, то я тут ні до чого.
— Що ж, будь обережний з ним, — наказав Квоут, а тоді поставив на стіл горщик із жиром і поклав жменьку зубчиків часнику. — Ця рука буде йому потрібна ще щонайменше кілька днів.
Квоут почистив і потовк часник. Баст змішав мазь і розмазав смердючий засіб у писаря на плечі, а тоді перев’язав його бинтом. Хроніст сидів нерухомо.
— Не хочете сьогодні пописати ще трохи? — запитав Квоут, коли писар уже вдягнувся в сорочку. — До якогось справжнього закінчення нам ще не один день, але я до кінця дня можу роз’яснити дещицю.
— Мене вистачить ще не на одну годину.
Хроніст квапливо виклав вміст своєї сумки, навіть не глянувши на Баста.
— Мене теж. — Баст із ясним і завзятим обличчям повернувся до Квоута. — Я хочу дізнатися, що ви знайшли під Університетом.
Квоут ледь помітно всміхнувся.
— Я так і думав, Басте. — Він підійшов до столу й сів. — Під Університетом я знайшов те, чого хотів найбільше, однак це було не те, чого я очікував. — Він жестом наказав Хроністові взятися за перо. — Так часто буває, коли людина здобуває те, чого бажало її серце.