Квоут присоромлено видихнув і жестом наказав Хроністові опустити перо. За мить Хроніст виконав наказ — витер кінчик пера об чисту ганчірку, а тоді поклав його.
— Мені б випити, — раптом, неначе здивувавшись, оголосив Квоут. — Я мало що розповідав останнім часом, і в мене все несподівано пересохло. — Він легко встав із-за столу та попетляв лабіринтом порожніх столів до вільного шинквасу. — Можу запропонувати вам майже будь-який напій: темний ель, світле вино, сидр зі спеціями, шоколад, каву…
Хроніст підняв брову.
— Шоколад був би дуже доречним, якщо він у вас є. Я б не очікував чогось подібного так далеко від… — Він ґречно прокашлявся. — Ну, взагалі так далеко.
— У нас у «Путь-камені» є все, — заявив Квоут, обвівши змахом руки порожню залу. — Безперечно, крім клієнтів. — Він дістав із-під шинквасу глиняний глек, а тоді, злегка стукнувши, поставив його на шинквас. Зітхнув, а тоді гукнув: — Басте! Принеси, будь ласка, сидру!
Із дверей у віддаленому кінці зали долинула нерозбірлива відповідь.
— Басте, — докірливо промовив Квоут — здавалося б, надто тихо, щоб його почули.
— Чапай сюди та візьми його сам, халявнику! — гукнув голос із підвалу. — Я саме дечим зайнятий.
— Наймит? — поцікавився Хроніст.
Квоут сперся ліктями на шинквас і поблажливо всміхнувся.
За мить із дверей залунали кроки: хтось підіймався дерев’яними сходами в черевиках із твердими підошвами. До зали ввійшов Баст, який бурмотів щось собі під ніс.
Одягнений він був просто: чорна сорочка з довгими рукавами, заправлена в чорні штани, та чорні штани, заправлені в м’які чорні черевики. Обличчя в нього було гостре й тендітне, майже красиве, з неймовірними блакитними очима.
Він доніс до шинквасу глек, ідучи з дивною й доволі приємною грацією.
— Один клієнт? — сказав він із докором у голосі. — А самі ви його взяти не могли? Ви мене відірвали від «Целум Тінтуре». Ви ж уже майже місяць мене гризете: почитай її та почитай.
— Басте, ти знаєш, що в Університеті роблять зі студентами, які підслуховують розмови викладачів? — лукаво запитав Квоут.
Баст приклав руку до грудей і почав доводити свою невинуватість.
— Басте… — Квоут суворо на нього глянув.
Баст закрив рота й на мить набув такого вигляду, наче він ось-ось спробує озвучити якесь пояснення, а тоді в нього згорбилися плечі.
— Як ви здогадалися?
Квоут гигикнув.
— Ти цілу вічність уникав цієї книги. Ти або раптом перетворився на неймовірно сумлінного учня, або займався чимось негарним.
— А що роблять в Університеті зі студентами, які підслуховують? — з інтересом запитав Баст.
— Поняття зеленого не маю. Мене жодного разу не зловили. Гадаю, тобі вистачить такої кари: я тебе посаджу й змушу дослухати мою історію до кінця. Утім, я забуваюся, — промовив Квоут, показавши на загальну залу. — Ми занедбали свого гостя.
Хроніст, судячи з вигляду, аж ніяк не нудьгував. Щойно Баст увійшов до зали, Хроніст почав із цікавістю за ним стежити. Поки розмова тривала, Хроністове обличчя ставало дедалі більш спантеличеним і напруженим.
Взагалі-то, про Баста треба дещо сказати. На перший погляд він здавався звичайним молодиком, нехай і привабливим. Але в ньому щось було не так. Наприклад, він носив чоботи з м’якої чорної шкіри. Принаймні саме це можна було побачити, глянувши на нього. Але якщо зуміти зиркнути на нього краєчком ока, у тому разі, якщо він стояв у потрібній тіні, можна було побачити дещо зовсім інше.
А маючи відповідний склад розуму, такий, що розум справді бачить те, що споглядає, можна було б помітити, що в нього дивні очі. Якщо ж цей розум має рідкісний дар не дозволяти туманити себе власним очікуванням, можна було б помітити в них іще дещо — дещо незвичне й дивовижне.
Тому Хроніст пильно дивився на юного учня Квоута, намагаючись зрозуміти, що в ньому не так. Хроністів погляд ще до закінчення їхньої розмови можна було б вважати щонайменше напруженим, а швидше — нечемним. Коли Баст нарешті відвернувся від шинквасу, у Хроніста помітно округлились очі, а його обличчя, і без того бліде, геть побіліло.
Хроніст сягнув рукою під сорочку і стягнув якийсь предмет, який висів у нього на шиї. Поклав його на стіл на відстані витягнутої руки між собою й Бастом. Усе це відбулося за півсекунди, і при цьому він не зводив очей із темноволосого молодика біля шинквасу. Хроніст зі спокійним обличчям міцно притиснув металевий диск до столу двома пальцями.
— Залізо, — сказав він. Голос у нього був напрочуд звучний, неначе це був наказ, якому слід було підкоритися.
Баст зігнувся так, неначе його вдарили в живіт, показавши зуби й чи то загарчавши, чи то скрикнувши. Рухаючись із неприродною легкою швидкістю, він підніс одну руку до скроні й напружився, приготувавшись до стрибка.
Усе це сталося за час, протягом якого можна хіба що один раз уривчасто вдихнути. Однак Квоутові довгі пальці якимось робом схопили Баста за зап’ясток. Баст, чи то не усвідомлюючи цього, чи то не переймаючись цим, кинувся до Хроніста, але тут його різко зупинили — так, неначе Квоутова долоня була наручником. Баст шалено запручався, намагаючись звільнитись, але Квоут стояв за шинквасом, витягнувши руку, нерухомий, як сталь або камінь.
— Стійте! — владно пролунав Квоутів голос, запала тиша, і в ній його слова зазвучали різко й гнівно. — Я не допущу бійок між моїми друзями. Я й без того втратив їх удосталь. — Він поглянув на Хроніста. — Скасуй це, бо інакше я зламаю цю штуку.
Хроніст вражено завмер. Тоді його вуста беззвучно заворушились, і він із легким тремтінням відвів руку від кружала з тьмяного металу, що лежало на столі.
Баст розслабився і на мить безвільно, наче ганчір’яна лялька, повис на зап’ястку, який Квоут досі не відпускав, стоячи за шинквасом. Баст здобувся на кілька непевних кроків і сперся на шинквас. Квоут зміряв його довгим поглядом, а тоді відпустив зап’ясток.
Баст повалився на табурет, не зводячи очей із Хроніста. Рухався він обережно, як людина з незагоєною раною.
А ще він змінився. Очі, що стежили за Хроністом, не втратили своєї приголомшливої морської блакиті, але тепер вони були забарвлені рівномірно, як коштовне каміння або глибокі лісові озерця, а на місці його м’яких шкіряних чобіт з’явились елегантні роздвоєні копита.
Квоут жестом наказав Хроністові вийти вперед, а тоді повернувся й ніби навмання взяв два гранчаки й пляшку. Він поставив склянки, а тим часом Баст і Хроніст тривожно розглядали один одного.
— Отже, — розгнівано заговорив Квоут, — можна зрозуміти, чому ви обидва повелися саме так, але це аж ніяк не означає, що хтось із вас повівся добре. Тож ми цілком можемо почати заново.
Він глибоко вдихнув.
— Басте, дозволь мені відрекомендувати тебе Деванові Локісу, також відомому як Хроніст. Він, як визнають усі, чудовий оповідач, запам’ятовувач і записувач історій. А ще, якщо я раптом не з’їхав з глузду, успішний член Аркануму, щонайменше ре’лар, і один із, мабуть, сорока людей на світі, які знають ім’я заліза.
— Однак, — продовжив Квоут, — попри ці досягнення він, здається, не надто добре розуміється на житейських справах. Це показує те, що він украй нерозважливо здійснив майже безнадійний для себе напад на, як я здогадуюся, першого представника народу, якого йому пощастило побачити в житті.
Хроніст незворушно вистояв це представлення, дивлячись на Баста, як на змію.
— Хроністе, прошу вас познайомитися з Бастасом, сином Реммена, принцом Сутінків і Телвіт Мел. Найрозумнішим, себто єдиним учнем, якого я мав нещастя вчити. Чародієм, працівником шинку і, не в останню чергу, моїм другом.
За сто п’ятдесят років свого життя, якщо не згадувати про майже два роки під моєю особистою опікою, він примудрився не дізнатися кілька важливих речей. Ось перша з них: напад на члена Аркануму, якому вистачає майстерності зв’язати залізо, — це глупство.
— Він на мене напав! — із запалом промовив Баст.
Квоут холодно на нього поглянув.
— Я не казав, що це було без причини. Я сказав, що це було глупством.
— Я б переміг.
— Цілком можливо. Але ти постраждав би, а він би або постраждав, або загинув. Ти не забув, що я відрекомендував його як свого гостя?