Баст мовчав. Його обличчя залишилося агресивним.
— Отже, — заговорив Квоут із холодною веселістю. — Ви представлені один одному.
— Радий знайомству, — дуже холодно сказав Баст.
— Навзаєм, — відповів Хроніст.
— Ви просто не можете не бути друзями, — повів далі Квоут; у його голосі з’явилися загрозливі нотки. — А друзі так не вітаються.
Баст і Хроніст витріщились один на одного; жоден з них не ворухнувся.
Квоутів голос стих.
— Якщо ви не припините це глупство, можете негайно йти, обидва. Одному з вас залишиться маленький кавалок історії, а другий зможе пошукати собі нового вчителя. Я геть не терплю хіба що одного — примх свавільної гордині.
У стишеній напрузі Квоутового голосу було щось таке, що змусило їх відвести погляди один від одного. А коли вони повернулися до нього, за шинквасом уже наче стояла зовсім інша людина. Життєрадісний шинкар зник, а на його місці стояв хтось похмурий і лютий.
«Він такий молодий, — зачудувався Хроніст. — Явно не старший за двадцять п’ять років. Чому я не помітив цього раніше? Він міг би зламати мене голіруч, наче хворостинку. Як так сталося, що я прийняв його за шинкаря, хай навіть і на мить?»
Тоді він побачив Квоутові очі. Їхня зелень потьмяніла настільки, що вони були майже чорними. «Ось кого я прийшов побачити, — мовчки подумав Хроніст, — ось той, хто був радником королів і ходив старими шляхами, керуючись лише власним розумом. Ось той, чиє ім’я в Університеті стало і похвалою, і прокляттям».
Квоут пильно глянув спершу на Хроніста, а потім на Баста; обидва дивились йому у вічі не надто довго. Після ніякової паузи Баст простягнув руку. Хроніст трохи завагався, а тоді швидко потягнувся, неначе суючи руку в багаття.
Нічого не сталося. Обидва, здавалося, були помірно здивовані.
— Неймовірно, чи не так? — ущипливо звернувся до них Квоут. — П’ять пальців, плоть, а під нею — кров. Так можна й повірити, що на іншому кінці цієї руки перебуває якась особистість.
Обличчя в обох набули винуватого виразу. Вони відпустили руки один одного.
Квоут налив у склянки рідини з зеленої пляшки. З цим простим жестом він змінився. Неначе поступово обернувся на самого себе, так, що від темноокого чоловіка, який секунду тому стояв за шинквасом, не лишилося майже нічого. Дивлячись на шинкаря, який сховав одну руку в шматку полотна, Хроніст із болем відчув, що щось втратив.
— Отже. — Квоут підсунув склянки до них. — Візьміть оце, сядьте за той стіл і поговоріть. Коли я повернуся, жоден із вас не має бути мертвим, а шинок не має горіти. Гаразд?
Баст знічено всміхнувся, а Хроніст підняв склянки та повернувся до столу. Баст пішов за ним і мало не сів, а тоді повернувся й узяв пляшку.
— Не перепийте, — попередив Квоут, зайшовши до підсобки. — Я не хочу, щоб ви прохихотіли до кінця моєї історії.
Парочка за столом, запинаючись, розпочала напружену розмову, тим часом як Квоут перейшов до кухні. Він вийшов кілька хвилин по тому, винісши сир і буханець темного хліба, холодну курку й ковбасу, масло й мед.
Вони пересіли за більший стіл, а Квоут тим часом виніс тарелі; він метушився як справжнісінький шинкар. Хроніст крадькома стежив за ним — йому ледве вірилося, що ця людина, яка мугикає собі під носа й ріже ковбасу, і той, хто стояв за шинквасом якихось кілька хвилин тому, темноокий і страхітливий, можуть бути однією й тією ж особою.
Поки Хроніст збирав свій папір і перо, Квоут із задумливим виразом обличчя дивився у вікно, оцінюючи висоту сонця над обрієм. Урешті-решт він повернувся до Баста.
— Скільки тобі вдалося підслухати?
— Більшу частину, Реші, — усміхнувся Баст. — У мене гарний слух.
— Це добре. У нас немає часу на повернення до вже сказаного. — Він глибоко вдихнув. — Тоді повернімося до історії. Готуйтеся, зараз буде сюжетний поворот. Падіння. Історія стане похмурішою. На обрії збираються хмари.
Розділ чотирнадцятий
Ім’я вітру
Для мандрівної трупи зима тягнеться повільно, але Абенті правильно нею скористався й нарешті заходився навчати мене симпатії всерйоз. Однак, як це часто буває, особливо в дітей, очікування виявилося незмірно захопливішим за реальність.
Було б неправильно сказати, що симпатія мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очікував, що магія буде такою.
Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатії Бен забезпечував освітлення для наших вистав. Симпатією можна було запалити вогонь без кресала чи підняти щось важке без громіздких канатів і блоків.
Але коли я побачив Бена вперше, він якимось робом прикликав вітер. Це була не проста симпатія. Це була магія, така, як у книжках казок. Цю таємницю я хотів розгадати найбільше.
Відлига вже давно минула, і трупа їхала лісами й полями західного Союзу. Я, як це зазвичай і бувало, їхав на передку Бенового фургона. Літо тільки лаштувалося заявити про себе знов, і все зеленіло й росло.
Десь із годину було тихо. Бен дрімав, неміцно тримаючи віжки однією рукою, аж тут фургон наскочив на камінь і грубо висмикнув нас обох із мрій.
Бен випрямився й звернувся до мене тоном, який я подумки називав «у мене є для тебе головоломка».
— Як би ти довів до кипіння казан із водою?
Роззирнувшись навкруги, я побачив край дороги велику брилу. Показав на неї.
— Цей камінь, певно, нагрівся, лежачи на сонці. Я прив’язав би його до води в казані, а теплом каменя довів би воду до кипіння.
— Зв’язок каменю з водою не надто дієвий, — закинув мені Бен. — На нагрівання води піде лише близько однієї п’ятнадцятої тепла.
— Це спрацювало б.
— Тут я погоджуся. Але це неохайно. Ти здатен на більше, Е’ліре.
Далі він нагримав на Альфу з Бетою; це свідчило про те, що він у справді гарному настрої. Вони ж сприйняли це, як завжди, спокійно, попри те, що він звинуватив їх у такому, до чого б, я певен, не вдався з власної волі жоден віслюк, а тим паче Бета, яка відзначалася бездоганною мораллю.
Зупинившись посеред тиради, він спитав:
— Як би ти збив того птаха? — Він показав на яструба, що летів над пшеничним полем обіч дороги.
— Мабуть, ніяк. Він мені нічого не зробив.
— Гіпотетично.
— То я й кажу: гіпотетично я б цього не робив.
Бен захихотів.
— Гарно сказано, Е’ліре. Як саме ти б цього не робив? Будь ласка, детальніше.
— Я попросив би Терена його застрелити.
Він задумливо кивнув.
— Добре, добре. Однак це ваша особиста справа — твоя і птаха. Цей яструб, — він обурено змахнув рукою, — сказав дещо нечемне про твою матір.
— А. Тоді честь вимагає від мене особисто захистити її добре ім’я.
— Так, справді.
— Чи є в мене пір’їна?
— Ні.
— Хай Тейлу милує і… — помітивши його несхвальний погляд, я притримав при собі решту того, що збирався сказати. — Ти постійно все ускладнюєш.
— Це неприємна звичка, якої я навчився від одного учня, що був надто розумним для власного добра. — Він усміхнувся. — Що ти міг би зробити, навіть маючи пір’їну?
— Я прив’язав би її до птаха й намилив би лужним милом.
Бен наморщив безброве чоло.
— Яким зв’язуванням?
— Хімічним. Мабуть, другим каталітичним.
Задумлива пауза.
— Другим каталітичним… — Він почухав підборіддя. — Щоб розчинити жир, завдяки якому пір’я стає гладеньким?
Я кивнув.
Він глянув на птаха.
— Я ніколи про це не думав, — зізнався він зі своєрідною негласною пошаною в голосі. Я сприйняв це як комплімент.
— Однак, — він знову глянув на мене, — пір’їни в тебе немає. Як ти його зіб’єш?
Я думав кілька хвилин, але нічого не зміг придумати. Я вирішив спробувати змінити тему уроку.
— Я просто, — невимушено промовив я, — прикликав би вітер і примусив би його збити птаха з неба.
Бен зміряв мене розважливим поглядом, який показав мені: він чудово розуміє, куди я хилю.