— А як би ти це зробив, Е’ліре?
Я відчув, що зараз, можливо, настав час нарешті розкрити для мене таємницю, яку він беріг усі зимові місяці. Водночас мене раптово осінило.
Я глибоко вдихнув і вимовив слова, потрібні для того, щоб прив’язати повітря в моїх легенях до повітря назовні. Твердо закріпив алар у голові, приклав до стиснених губ великий і вказівний пальці та подув між ними.
Мені в спину повіяв легкий вітерець, який скуйовдив мені волосся й напнув на мить брезент, яким був накритий фургон.
Можливо, це був звичайнісінький збіг, але я все ж відчув, як моє обличчя розтягується в тріумфальній усмішці. Якусь мить я тільки шкірився, мов божевільний, на Бена, який спохмурнів від недовіри.
Тоді я відчув, як щось стиснуло мені груди, неначе я був глибоко під водою.
Я спробував вдихнути, але не зміг. Трохи спантеличений, я пробував знову й знову. Я неначе щойно впав на спину так, що мені вибило дух.
Раптом я усвідомив, що накоїв. Моє тіло вкрилося холодним потом, і я знавісніло схопився за Бенову сорочку, показуючи на свої груди, свою шию, свої розтулені вуста.
Бен подивився на мене, і його вражене обличчя аж побіліло.
Я зрозумів, як довкола спокійно. Не ворушилася жодна травинка. Навіть звук фургона здавався притишеним, неначе він долинав десь іздалеку.
Усі мої думки заглушив панічний жах. Я задряпав собі горло, розірвав на собі сорочку. Серце в мене гупало так, що було чутно крізь дзвін у вухах. Я силкувався вдихнути повітря, а мої напружені груди пройняв різкий біль.
Рухаючись так швидко, як він іще не рухався на моїй пам’яті, Бен схопив мене за розідрану сорочку та зіскочив зі свого місця у фургоні. Приземлившись у траві обіч дороги, він жбурнув мене на землю з такою силою, що, якби в моїх легенях було хоч трохи повітря, воно б вилетіло з мене.
Я метався наосліп, а по моєму обличчю текли сльози. Я знав, що скоро помру. Очі в мене запалали й почервоніли. Я шалено грібся в землі руками, які заніміли й були холодними як лід.
Я чув, як хтось кричить, але здавалося, що це десь дуже далеко. Бен став навколішки наді мною, але небо в нього за спиною тьмяніло. Він, здавалося, майже не зважав на мене, неначе прислухався до чогось нечутного мені.
Тоді він подивився на мене; з тієї миті я запам’ятав лише його очі — вони здавалися далекими й сповненими грізної сили, байдужої й холодної.
Він подивився на мене. Його вуста заворушилися. Він покликав вітер.
Я затрусився, наче листочок у світлі блискавки. Пролунав грім, і все почорніло.
Далі я пам’ятаю, як Бен допоміг мені зіп’ятися на ноги. Я неясно усвідомлював, що інші фургони зупиняються, а на нас дивляться зацікавлені обличчя. Моя мати відійшла від нашого фургона, а Бен перехопив її на півдорозі, захихотів і сказав щось підбадьорливе. Слів я розібрати не міг, оскільки зосередився на глибокому диханні: вдих — видих.
Інші фургони посунули далі, і я мовчки пішов з Беном назад до його фургона. Він демонстративно заходився вовтузитися, перевіряючи шнури, які підтримували натяг брезенту. Я оговтався та взявся допомагати як міг, аж тут нас проминув останній фургон трупи.
Піднявши очі, я побачив лютий погляд Бена.
— Що ти собі думав? — прошипів він. — Ну? Що? Що ти собі думав?
Я ще ніколи не бачив його таким: усе його тіло обернулося на тугий вузол гніву. Він аж трусився від нього. Він заніс руку, щоб мене вдарити… а тоді зупинився. За мить рука безвільно опустилася.
Він методичними рухами перевірив останню пару канатів і заліз назад у фургон. Не знаючи, що ще робити, я поліз за ним.
Бен смикнув за віжки, й Альфа з Бетою потягнули фургон уперед. Тепер ми були останніми у валці. Бен дивився просто вперед. Я обмацував розірваний перед сорочки. Запала напружена тиша.
Тепер я розумію: те, що я зробив, було відвертою дурістю. Прив’язавши своє дихання до повітря назовні, я позбавив себе можливості дихати. Моїм легеням не ставало сил пересунути стільки повітря. Для цього мої груди мали б бути як залізні міхи. Я досяг би такого ж успіху, спробувавши випити річку чи підняти гору.
Години зо дві ми їхали в ніяковому мовчанні. Коли сонце злегка торкнулося вершечків дерев, Бен нарешті глибоко вдихнув й оглушливо зітхнув. Передав віжки мені.
Глянувши на нього, я вперше усвідомив, наскільки він старий. Я завжди знав, що йому вже майже шістдесят, але я ще ніколи не бачив, щоб він виглядав на цей вік.
— Там я збрехав твоїй матері, Квоуте. Вона бачила, як закінчилося те, що сталося, і хвилювалася за тебе. — Говорячи, він не зводив очей із фургона попереду нашого. — Я сказав їй, що ми працюємо над дечим для вистави. Вона — хороша жінка. Вона заслуговує на дещо краще за брехню.
Далі ми їхали в нескінченних муках мовчання, але ще за кілька годин до заходу сонця я почув на віддалі голоси, які гукали:
— Сірокамінь!
Наш фургон трусонуло від переходу на траву, і Бен різко вийшов зі своїх роздумів.
Він роззирнувся довкола й побачив, що сонце досі в небі.
— Чому ми так рано зупиняємося? Дерево поперек дороги?
— Сірокамінь. — Я показав уперед, на кам’яну брилу, яка височіла над дахами фургонів попереду нас.
— Що?
— Час від часу ми натрапляємо на такий край дороги. — Я знову показав на сірокамінь, який виглядав над вершечками невеликих дерев на узбіччі. Як і більшість сірокаменів, він був грубо обтесаним прямокутником десь із дюжину футів заввишки. Порівняно з масивним каменем, фургони, що скупчувалися довкола нього, здавалися доволі крихкими. — Я чув, як їх називали стоячими каменями, але бачив дуже багато таких, які не стояли, а тільки лежали на боці. Знайшовши один такий, ми не зупиняємося до кінця дня, хіба тільки тоді, коли страшенно поспішаємо.
Усвідомивши, що верзу казна-що, я зупинився.
— Я знав їх під іншою назвою. Путь-камені, — тихо промовив Бен. При цьому він здавався старим і втомленим. За мить він спитав: — Чому ви зупиняєтеся, знайшовши такий камінь?
— Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок від дороги. — Я замислився на мить. — Гадаю, вони мають приносити удачу. — Я шкодував, що не можу сказати більш нічого, щоб підтримати розмову, бо він зацікавився, але мені більш нічого не спадало на думку.
— Гадаю, це можливо. — Бен відвів Альфу та Бету в місце з віддаленого боку каменя, на віддалі від більшості інших фургонів. — Повернися на вечерю або невдовзі після вечері. Нам треба поговорити. — Він повернувся, не глянувши на мене, і заходився розпрягати Альфу.
Я ще ніколи не бачив Бена в такому настрої. Побоюючись, що я зіпсував наші стосунки, я повернувся й побіг до батьківського фургона.
Я побачив, що моя мати сидить перед щойно розпаленим багаттям і неквапливо підкладає туди галузки. Батько сидів за нею й потирав їй шию та плечі. Почувши, як я біжу до них, вони обоє підняли очі.
— Можна я сьогодні їстиму з Беном?
Мати поглянула на батька, а тоді знову на мене.
— Не докучай йому, сонечко.
— Він мене запросив. Якщо я піду зараз, я зможу допомогти йому влаштуватися на ніч.
Вона знизала плечима, а батько знову почав їх терти. Вона всміхнулася мені.
— Добре, але не позбавляй його сну до світання. — Вона всміхнулася мені. — Поцілуй мене. — Мати витягнула руки, і я обняв і поцілував її.
Батько теж мене поцілував.
— Давай сюди свою сорочку. Так мені буде що робити, поки твоя мати дбатиме про вечерю. — Він здер з мене сорочку та обмацав рвані краї. — На ній купа дірок, більше, ніж має бути.
Я почав виправдовуватися, затинаючись, але він відмахнувся від цього.
— Знаю, знаю, це все було заради вищого блага. Постарайся бути обережнішим, бо інакше зашиватимеш її сам. У твоїй скрині є чиста. Заразом принеси мені, будь ласка, голку й нитку.
Я метнувся в задню частину фургона й натягнув на себе чисту сорочку. Порпаючись у пошуках голки з ниткою, я почув материн спів: