Мій батько відповів:
Коли я виліз із фургона, він цілував її, театрально нахиливши. Я поклав голку з ниткою біля своєї сорочки й зачекав. Поцілунок, здається, був добрий. Я спостерігав за ним оцінним поглядом, неясно усвідомлюючи, що колись, можливо, настане така мить, коли мені закортить поцілувати даму. Тоді ж мені хотілося впоратися з цим як слід.
За мить батько помітив мене й поставив матір на ноги.
— З вас півгріш за виставу, пане Підглядайку, — засміявся він. — Чому ти досі тут, хлопче? Ставлю той-таки півгріш на те, що тебе загальмувало якесь запитання.
— Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?
— Така традиція, мій хлопчику, — пафосно сказав він, широко розкинувши руки. — І забобон. Утім, це — одне й те саме. Ми зупиняємося заради удачі, а ще — тому що неочікувані вихідні до вподоби всім.
Він ненадовго замовк.
— Колись я знав про них один віршик. Як же там було?..
Батько постояв мить чи дві, дивлячись кудись уперед і потягуючи нижню губу. Нарешті він хитнув головою.
— Ніяк не згадаю кінець того останнього рядка. Господи, страх як не люблю поезії. І як його запам’ятовувати слова, не покладені на музику? — Він вимовив ці слова про себе, самими губами, і його чоло зморщилося від зосередження.
— Що таке тягни-камінь? — запитав я.
— Це стара назва приваб-каменів, — пояснила мати. — Це шматки зоряного заліза, що притягують до себе все інше залізо. Я бачила один такий багато років тому в кабінеті див. — Вона поглянула на батька, який і досі мугикав собі під ніс. — Ми ж бачили приваб-камінь у Пелересіні, так?
— Гм-м-м… Що? — запитання висмикнуло його з мрій. — Так. У Пелересіні. — Він знову потягнув за губу та насупився. — Пам’ятай це, сину, навіть як забудеш усе інше. Поет — це музикант, який не вміє співати. Перш ніж торкнутися серця, слова мають дістатися розуму, а в деяких людей розум — це до прикрості маленька мішень. Музика безпосередньо торкається їхніх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто її слухає.
Мати дещо нежіночно пирхнула.
— Сноб. Ти просто старієш. — Вона театрально зітхнула. — Справді, це ще трагічніше: другою людину полишає пам’ять.
Батько прибрав обурену позу, але мати проігнорувала його та сказала мені:
— До того ж єдина традиція, що затримує трупи біля сірокаменя — це лінь. Цей віршик має бути таким:
Батько зайшов їй за спину, похмуро виблискуючи очима.
— Я? Старію? — Він стишено заговорив, знову почавши терти їй плечі. — Жінко, я збираюся показати тобі, що ти помиляєшся.
Вона сухо всміхнулася.
— А я, шановний, збираюся дозволити це вам.
Я вирішив їх залишити — хай собі сперечаються — і дременув до Бенового фургона, аж раптом почув, як батько гукає в мене за спиною:
— Гами завтра після обіду? І другий акт «Тінбертіна»?
— Гаразд. — Я побіг підтюпцем.
Коли я повернувся до Бенового фургона, він уже розпріг Альфу з Бетою та чистив їх. Я заходився ладнати багаття, викладаючи довкола сухого листя піраміду з чимраз більших сучків і гілля. Закінчивши, я повернувся до того місця, де сидів Бен.
Знову мовчання. Коли він заговорив, я чудово відчув, як він добирає слова.
— Як багато тобі відомо про нову пісню твого батька?
— Ту, що про Ланре? — спитав я. — Небагато. Ти ж знаєш, що він за людина. Її ніхто не почує, поки вона не буде готова. Навіть я.
— Я не про саму пісню, — відповів Бен. — Я про історію в її основі. Історію Ланре.
Я згадав десятки історій, які мій батько, як я чув, зібрав за останній рік, намагаючись знайти спільні мотиви.
— Ланре був князем, — заговорив я. — Чи королем. Кимось важливим. Він хотів бути могутнішим за всіх на світі. Він продав душу за владу, але потім щось пішло не так, а опісля він, здається, чи то з’їхав з глузду, чи то втратив здатність спати, чи то… — побачивши, як Бен хитає головою, я зупинився.
— Він не продавав душі, — заперечив Бен. — Це просто нісенітниця. — Він тяжко зітхнув і неначе здувся від цього зітхання. — Тут я дію зовсім не так, як треба. Забудьмо про пісню твого батька. Поговоримо про неї після того, як він її завершить. Знання історії Ланре могло б забезпечити тобі певний контекст.
Бен глибоко вдихнув і спробував ще раз.
— Уявімо собі, що з тобою — необачний шестирічний хлопчик. Якої шкоди він може наробити?
Я помовчав, не знаючи напевне, якої відповіді він хоче. Мабуть, найкраще буде відповісти прямо.
— Не надто великої.
— Уявімо собі, що йому двадцять, а він і досі необачний. Наскільки він небезпечний?
Я вирішив триматися очевидних відповідей.
— Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечніший, ніж раніше.
— А якщо дати йому меч?
До мене почало доходити, і я заплющив очі.
— Небезпечніший, значно небезпечніший. Я розумію, Бене. Справді розумію. Сила — це нормально, а дурість зазвичай нешкідлива. Поєднання сили з дурістю небезпечне.
— Я взагалі не говорив про дурість, — виправив мене Бен. — Ти розумний. Ми обидва це знаємо. Але ти буваєш необачним. Немає майже нічого страшнішого за розумну необачну людину. Що ще гірше, я навчав тебе дечого небезпечного.
Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тоді підняв листочок, пробурмотів кілька слів і подивився, як посеред гілочок і хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тоді повернувся до мене.
— Ти міг би вбитися, займаючись чимось настільки ж простим. — Він кволо всміхнувся. — Або шукаючи ім’я вітру.
Він почав вимовляти щось інше, а тоді зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зітхнув і неначе здувся. Коли він прибрав руки, його обличчя було стомленим.
— Нагадай-но: скільки тобі років?
— Наступного місяця буде дванадцять.
Він хитнув головою.
— Це так легко забувається. Ти поводишся не на свій вік. — Він потицяв у багаття хворостиною. — Коли я вступив до Університету, мені було вісімнадцять, — розповів він. — Коли я знав стільки, скільки ти зараз, мені вже минуло двадцять. — Він витріщився на багаття. — Вибач, Квоуте. Мені сьогодні треба побути на самоті. Треба подумати.
Я мовчки кивнув. Пішов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Приніс їх і тихенько поставив неподалік від Бена. Коли я відвернувся, він іще вдивлявся у вогонь.
Знаючи, що батьки не чекатимуть на мене ще доволі довго, я попрямував до лісу. Мені самому треба було подумати. Я мусив зробити для Бена бодай це. Було шкода, що я не міг зробити більше.
Бен повернувся до своєї звичної життєрадісності аж за виток. Але навіть тоді наші стосунки вже не були такими, як раніше. Наша дружба лишалася міцною, але між нами щось стояло, і я здогадувався, що він свідомо тримається на віддалі.
Уроки практично застрягли. Він припинив навчати мене алхімії, за яку я нещодавно взявся, натомість обмеживши мене хімією. Навчати мене сиґалдрії він узагалі відмовився, а на додачу до всього цього почав навчати мене симпатії лише потроху, у дозах, які вважав для мене безпечними.
Ці затримки були мені глибоко неприємні, але я зберігав спокій, бо вірив: якщо я продемонструю відповідальність і обережність навіть у дрібницях, він врешті-решт розслабиться, і все стане як зазвичай. Ми були рідні один одному, і я знав, що будь-які проблеми в наших стосунках рано чи пізно владнаються. Мені потрібен лише час.