Опісля з матір’ю потанцював Бен; його рухи були впевненими й величними. Мене вразило, який гарний вигляд вони мали разом. Бен, старий, сивий, підтоптаний, зі зморшкуватим обличчям і наполовину спаленими бровами. Моя мати, струнка, свіжа та яскрава, з блідою гладенькою шкірою у світлі вогню. Вони доповнювали одне одного завдяки контрасту. Від усвідомлення того, що я, можливо, більш ніколи не побачу їх разом, мені було боляче.
На той час небо на сході вже почало світлішати. Усі зібралися для остаточного прощання.
Не пам’ятаю, що я сказав йому, перш ніж ми пішли. Я знаю, що здавалося, ніби цього до болю мало, але я знав, що він усе розуміє. Він змусив мене пообіцяти не лізти ні в яку шкоду, граючись із тим, чого він мене навчив.
Він трохи зігнувся та обняв мене, а тоді скуйовдив мені волосся. Я навіть не заперечував. Ніби на знак помсти я спробував пригладити йому брови (мені завжди хотілося спробувати це зробити).
Бенове здивоване обличчя було просто чарівне. Він ще раз загріб мене в обійми. А тоді пішов геть.
Мої батьки пообіцяли повести трупу в бік містечка, коли ми знову опинимося в цій місцині. Усі артисти сказали, що їх і вести особливо не доведеться. Але я, попри свою юність, знав правду. Нагоди побачити його знову мені доведеться чекати ще дуже довго. Роками.
Я не пам’ятаю, як ми поїхали того ранку, але пам’ятаю, як намагався заснути й почувався зовсім самотнім — моїм єдиним супутником був тупий гірко-солодкий біль.
Прокинувшись згодом, по обіді, я побачив, що біля мене лежить пакунок. Він був загорнутий у мішковину та перев’язаний шпагатом, а вгорі до нього був прикріплений яскравий папірець з моїм іменем, який майорів на вітрі маленьким прапорцем.
Розгорнувши його, я побачив палітурку знайомої книжки. Це була «Риторика і логіка», книжка, за якою Бен навчав мене аргументації. Це була єдина книжка в його маленькій, на десяток книжок, бібліотеці, яку я не прочитав від початку до кінця. Я її ненавидів.
Я розгорнув її й помітив на форзаці якийсь напис. Ось що там було написано:
Квоуте!
Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.
Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх.
Ми з Беном ніколи не обговорювали моє навчання в Університеті. Звісно, я мріяв коли-небудь туди вступити. Але розповісти про ці мрії своїм батькам я побоювався. Для того, щоб навчатися в Університеті, потрібно було залишити батьків, трупу, усіх і все, кого та що я коли-небудь знав.
Буду відвертим: ця думка мене жахала. Як це — осісти в одному місці, не всього на вечір чи на виток, а на кілька місяців? На кілька років? Більше не виступати? Не виконувати кульбітів разом із Тріпом і не грати вередливого шляхетського синка в «Трьох грошах за бажання»? Забути про фургони? Не мати з ким заспівати?
Я жодного разу не говорив про це вголос, але Бен, певно, здогадувався. Я перечитав його дедикацію, трохи поплакав і пообіцяв йому, що постараюся з усіх сил.
Розділ шістнадцятий
Надія
Наступні кілька місяців мої батьки докладали всіх зусиль, аби заповнити порожнечу, що залишилася від Бена, залучаючи інших артистів для того, щоб заповнити мій час чимось корисним і щоб я не киснув.
Розумієте, у трупі вік майже ні на що не впливав. Якщо людині вистачало сил на сідлання коней, то вона сідлала коней. Хто мав достатньо спритні руки, той жонглював. Хто був гладенько поголений і влізав у сукню, той грав леді Рейтієль у «Свинопасі й соловейку». Отак просто все загалом було.
Отже, Тріп навчив мене блазнювання й акробатики. Шанді показала мені придворні танці півдесятка країн. Терен виміряв мене руків’ям меча й вирішив, що я достатньо виріс, щоб узятися за основи фехтування. Не в достатньому обсязі, щоб битися насправжки, підкреслив він. Але в достатньому, щоб добре зображати це на сцені.
О цій порі року дороги були добрі, тож ми їхали Союзом на північ, шукаючи містечок, в яких ще не виступали, в чудовому темпі — долаючи по п’ятнадцять-двадцять миль на день. Тепер, коли Бена вже не було, я частіше їздив з батьком, і він почав офіційно готувати мене до сцени.
Звісно, я вже знав чимало. Але те, чого я на той час навчився, було безладною мішаниною. Батько ж крок за кроком показував мені справжню механіку акторського ремесла. Як, трохи змінивши акцент або позу, видатися грубим, хитрим або дурним.
А мати почала вчити мене поводитись у пристойному товаристві. Я знав дещицю завдяки нашим нечастим гостинам у барона Ґрейфоллов і гадав, що вже достатньо вихований, щоб не мати потреби запам’ятовувати форми звертання, правила поводження за столом і розлогу, заплутану ієрархію знаті. Врешті-решт я так і сказав матері.
— Кого цікавить, чи вищий модеґанський віконт за вінтського спара-тана? — обурився я. — І кого цікавить, чи треба до одного звертатися «ваша світлосте», а до іншого — «мій пане»?
— Їх цікавить, — твердо відповіла мати. — Виступаючи для них, ти маєш поводитися з гідністю й уміти не лізти ліктями в суп.
— Батька не обходить, якою виделкою користуватись і хто кого вищий, — пробурчав я.
Мати насупилася, примруживши очі.
— Хто за кого вищий, — з неохотою виправився я.
— Твій батько знає більше, ніж показує, — сказала мати. — А якщо він чогось не знає, то це сходить йому з рук завдяки чималій харизмі. Отак він і тримається на плаву. — Вона взяла мене за підборіддя й повернула моє обличчя до свого. Очі в неї були зелені, з золотистими обідками довкола зіниць. — Ти хочеш просто триматися на плаву? Чи хочеш, щоб я тобою пишалася?
Відповідь була тільки одна. Варто мені було лише як слід взятися за вивчення цього, як це стало просто ще одним різновидом акторської майстерності. Черговим сценарієм. Мати складала віршики, щоб допомогти мені запам’ятати найбезглуздіші компоненти етикету. А ще ми разом написали досить непристойну пісеньку під назвою «Понтифік завжди нижчий за королеву». Ми сміялися над нею щонайменше місяць, і мати суворо заборонила мені співати її перед батьком, щоб він, бува, не зіграв її якось перед тими, хто не мав її почути, і не довів нас усіх до серйозної біди.
— Дерево! — пронісся стишений крик валкою. — Триваговий дуб!
Мій батько зупинився посеред монологу, який декламував мені, і роздратовано зітхнув.
— Тоді ми сьогодні далі не проїдемо, — буркнув він, звівши очі до неба.
— Ми зупиняємося? — гукнула моя мати зсередини фургона.
— Знову дерево поперек дороги, — пояснив я.
— На Бога, — промовив батько, вивівши фургон на порожнє місце край дороги. — Це королівська дорога чи як?! Можна подумати, ніби нею, крім нас, більш ніхто не їздить. Скільки часу минуло від тієї бурі? Два витки?
— Менше, — сказав я. — Шістнадцять днів.
— А дорогу й досі перегороджують дерева! Я думаю, чи не надіслати консульству рахунок за всі дерева, які нам довелося порубати й відтягнути з дороги. Тепер ми відстанемо від графіка ще на три години. — Фургон зупинився, і батько зіскочив на землю.
— Як на мене, це непогано, — заявила мати, обійшовши фургон ззаду. — Хоч якась надія на дещо гаряче, — вона багатозначно поглянула на батька, — на вечерю. Аж зло бере, як задовольняєшся абичим наприкінці дня. Тіло бажає більшого.
Батьків настрій, здається, серйозно поліпшився.
— А й справді, — промовив він.
— Сонечко, — звернулася до мене мати. — Не можеш знайти мені трохи шавлії?
— Я не знаю, чи росте вона тут, — сказав я з належною невпевненістю в голосі.
— Можна й подивитися, — розсудливо зауважила вона. Поглянула краєчком ока на батька. — Якщо зможеш знайти достатньо, принеси цілий оберемок. Засушимо її про запас.