Зазвичай те, вдавалося мені знайти те, чого я шукав, чи ні, не мало великого значення.
Увечері я часто відходив від трупи. Зазвичай я мусив виконувати якесь доручення, поки мої батьки готувалися до вечері. Але це було лише приводом для нас відпочити одне від одного. У дорозі з особистим простором сутужно, а їм він був потрібен не менше, ніж мені. Тож вони не дратувались, якщо я цілу годину збирав оберемок хмизу. А якщо, коли я повертався, виявлялося, що вони ще не бралися за вечерю, то це було тільки справедливо, чи не так?
Сподіваюся, що ті останні кілька годин вони провели добре. Сподіваюся, що вони не згаяли їх на всілякі дурниці — на розпалювання вечірнього багаття та різання овочів на вечерю. Сподіваюся, вони поспівали разом, як це дуже часто бувало. Сподіваюся, вони пішли до нашого фургона й побували в обіймах одне одного. Сподіваюся, вони опісля полежали поруч і тихенько поговорили про які-небудь дрібнички. Сподіваюся, вони були разом, зайняті любов’ю одне до одного, поки не настав кінець.
Надія невелика, та й насправді безглузда. Вони ж усе одно мертві, як не крути.
Однак я сподіваюся.
Пропустімо час, який я провів сам у лісах того вечора, граючи в такі ігри, які діти вигадують задля власної розваги. Останні безтурботні години мого життя. Останні миттєвості мого дитинства.
Пропустімо моє повернення до табору тоді, коли сонце тільки почало сідати. Видиво, що являли собою тіла, розкидані довкола, наче поламані ляльки. Запах крові та горілого волосся. Те, як я безцільно валандався туди-сюди, надто розгублений для повноцінної паніки, отетерілий від потрясіння й жаху.
Власне, я пропустив би весь той вечір. Я зовсім не став би обтяжувати вас ним, якби одна його часточка не була необхідною для історії. Вона вкрай необхідна. Це петля, на якій історія повертається, наче двері, коли їх відчиняють. У певному розумінні історія починається саме тут.
Тож покінчімо з цим.
У нерухомому вечірньому повітрі зависли окремі латки диму. Було тихо, неначе вся трупа до чогось прислухалася. Неначе вся трупа затримала дихання. Лінивий вітерець поворушив листя на деревах і повіяв на мене латкою диму, схожою на низьку хмаринку. Я вийшов з лісу та пройшов крізь дим, попрямувавши до табору.
Я вийшов з димової хмари та потер очі, які від цього стало менше пощипувати. Роззирнувшись довкола, я побачив, що намет Тріпа лежить, наполовину розвалившись, у його багатті та тліє. Оброблене полотно уривчасто горіло, а їдкий сірий дим у тихому вечірньому повітрі низько повиснув над землею.
Я побачив, що труп Терена лежить біля його фургона, а в руці в нього — зламаний меч. Його звична зелено-сіра одіж була мокрою та червоною від крові. Одна нога в нього була неприродно зігнута, а з-під шкіри визирала розколота кістка — дуже-дуже біла.
Я стояв і не міг відвести погляд від Терена, від сірої сорочки, від червоної крові, від білої кістки. Я витріщився так, наче це була схема в книжці, яку я намагався зрозуміти. У мене застигло все тіло. Думки неначе пробивалися до мене.
Якась маленька розважлива частинка мого «я» усвідомила, що я глибоко вражений. Вона нагадувала мені про це знов і знов. Мені ледь вистачило всього, чого навчив мене Бен, щоб перестати про неї думати. Я не хотів думати про побачене. Я не хотів знати, що тут сталося. Я не хотів знати, що це означає.
Не знаю, скільки часу минуло, але зрештою в мене просто перед очима протягнулася цівка диму. Я, ошелешений, сів біля найближчого багаття. Воно належало Шанді, і над ним висів, киплячи, невеличкий казанок, в якому варилася картопля; посеред цього хаосу він здавався дивовижно знайомим.
Я зосередився на казані. Хоч щось нормальне. Потицяв паличкою в його вміст і побачив, що картопля вже зварилася. Нормально. Я зняв казан з вогню та поставив його на землю поруч із трупом Шанді. Одяг висів на ній клаптями. Я спробував прибрати волосся з її обличчя, і моя рука стала липкою від крові. У її скляних порожніх очах відбивалося світло від багаття.
Я стояв і безцільно дивився навсібіч. Тепер Тріпів намет уже був повністю охоплений полум’ям, а фургон Шанді одним колесом стояв у Маріоновій ватрі. Усе полум’я мало синюватий відтінок, через що пейзаж видавався фантастичним, наче уві сні.
Я почув голоси. Зазирнувши за ріг фургона Шанді, я побачив кількох незнайомих чоловіків і жінок, які сиділи довкола багаття. Багаття моїх батьків. Мені запаморочилося в голові, і я потягнувся до колеса фургона, щоб не впасти. Коли я схопився за нього, залізні смуги, що надавали колесу міцності, покришилися від мого дотику, відпадаючи жорсткими шматками брунатної іржі. Коли я прибрав руку, колесо зарипіло й почало тріскатися. Я відступив, а воно тим часом не витримало, і фургон розколовся так, неначе дерево, з якого він був зроблений, було гнилим, як старий пень.
Тепер мені було чудово видно багаття. Один із чоловіків перекинувся назад і підвівся з оголеним мечем. Дивлячись, як він рухається, я згадав, як ртуть викочується з банки на стільницю — невимушено та м’яко. Обличчя в нього було напружене, а тіло, навпаки, розслаблене, ніби він щойно підвівся й потягнувся.
Меч у нього був світлий і вишуканий. Рухаючись, він розсікав повітря з різким звуком. Я мимоволі згадав тишу, яка западає в найхолодніші дні зими, коли дихати боляче і все завмирає.
Він стояв за два десятки футів від мене, але мені чудово було його видно в дедалі тьмянішому світлі призахідного сонця. Я пам’ятаю його не менш чітко, ніж рідну матір, а часом навіть краще. Обличчя в нього було вузьке й гостре, відзначалося бездоганною порцеляновою красою. Волосся сягало його пліч та обрамляло лице вільними кучерями кольору інію. Він був блідий, як зима. Усе в ньому було холодним, гострим і білим.
Окрім очей. Вони були чорні, як у козла, але без райдужних оболонок. Його очі були схожими на його меч, і ні вони, ні меч не відбивали світла призахідного сонця.
Побачивши мене, він розслабився. Опустив кінець меча й усміхнувся, показавши бездоганні зуби кольору слонової кістки. Це було обличчя нічного кошмару. Я відчув, як крізь розгубленість, в яку я загорнувся, наче в товсту ковдру для захисту, проникло гостре відчуття. Щось глибоко занурило обидві руки мені в груди і вчепилося. Можливо, тоді я вперше в житті по-справжньому злякався.
Біля багаття захихотів лисий чолов’яга з сивою бородою.
— Здається, ми впустили кроленятко. Обережно, Попеле, у нього можуть бути гострі зубки.
Чоловік, який звався Попелом, повернув меч у піхви зі звуком, з яким тріскається дерево під вагою зимового льоду. Тримаючись на відстані, він став на коліна. Мені знову згадалось, як рухається ртуть. Тепер, коли він дивився мені просто у вічі, у його матово-чорних очах з’явилася тривога.
— Як тебе звати, хлопче?
Я стояв і нічого не казав. Застиг, як наполохана олениця.
Попіл зітхнув і на мить опустив погляд на землю. Коли він поглянув на мене знову, я побачив, як на мене порожніми очима пильно дивиться жаль.
— Юначе, — промовив він, — де ваші батьки? — Якусь мить він дивився мені у вічі, а тоді озирнувся за плече на багаття, коло якого сиділи інші.
— Хтось знає, де його батьки?
Дехто з них усміхнувся, жорстоко й холодно, ніби втішившись особливо добрим жартом. Один чи двоє розсміялися вголос. Попіл знову повернувся до мене, і жаль спав із його обличчя, наче тріснута маска, залишивши по собі тільки кошмарну усмішку.
— Це багаття твоїх батьків? — запитав він із жахливою насолодою в голосі.
Я отетеріло кивнув.
Його усмішка поволі стухла. Він незворушно зазирнув углиб мене. Голос у нього був тихий, холодний і різкий.
— Чиїсь батьки, — промовив він, — співали дуже поганих пісень.
— Попеле, — долинув спокійний голос від багаття.
Він роздратовано примружив чорні очі.
— Що? — прошипів він.
— Ти ось-ось спровокуєш моє невдоволення. Цей не зробив нічого. Накрий його м’якою, безболісною ковдрою сну. — На останньому слові спокійний голос трохи здригнувся, неначе його важко було вимовити.