Після цього Квоут зайшов за шинквас і пішов через кухню до чорного ходу шинку.
Баст грубо потер собі очі, а тоді провів поглядом свого господаря.
— Поки він чимось зайнятий, він у порядку, — тихо промовив Баст.
— Прошу? — задумливо перепитав Хроніст. Він збентежено посунувся на стільці, неначе хотів звестись на ноги, але не знав, який привід вигадати, щоб це було ґречно.
Баст тепло йому всміхнувся; його очі знову стали по-людськи блакитними.
— Я так зрадів, почувши, хто ви такий і що він розповість свою історію. Останнім часом він був у дуже похмурому настрої, і цей настрій нічим не розвіяти, бо робити нічого — можна лише сидіти й роздумувати. Я не сумніваюся, що, згадавши добрі часи, він… — Баст скривився. — У мене не надто добре виходить це висловити. Вибачте за те, що сталося. Я не думав як слід.
— Н… ні, — поспіхом, затинаючись, відповів Хроніст. — Це я… це я винен, вибачте.
Баст хитнув головою.
— Ви просто були заскочені зненацька, але всього-на-всього спробували мене зв’язати. — Його обличчя набуло дещо зболеного виразу. — Зауважте, це було аж ніяк не приємно. Це наче удар між ногами, але по всьому тілу. Від цього стає зле, находить слабкість, але це — лише біль. Ви ж мене не поранили насправді. — Баст, судячи з вигляду, зніяковів. — Я ж хотів не просто зробити вам боляче. Можливо, я убив би вас, навіть не замислившись.
Поки не запала ніякова тиша, Хроніст промовив:
— Чому б нам не повірити йому на слово, що ми обидва були засліплені ідіотизмом, і не закрити тему на цьому? — Хроніст вичавив із себе кволу усмішку, щиру попри обставини. — Мир? — Він простягнув руку.
— Мир. — Вони потиснули один одному руки зі значно більшою щирою теплотою, ніж раніше. Коли Баст витягнув руку над столом, у нього задерся рукав і відкрив свіжий синець довкруж його зап’ястка.
Баст присоромлено повернув манжет на місце.
— Це він мене схопив, — швидко пояснив він. — Він сильніший, ніж здається. Не кажіть йому про це. Йому тільки соромно стане.
Квоут вийшов з кухні й зачинив за собою двері. Роззираючись навкруги, він неначе здивувався тому, що довкола — м’яка осінь, а не весняний ліс із його історії. Він узявся за ручки тачки й покотив її в ліс за шинком; під його ногами захрустіло опале листя.
Неподалік від дерев лежав запас дров на зиму. В’язки дуба та ясена були складені між стовбурами дерев у високі нерівні стіни. Квоут вкинув два поліна в тачку, і вони вдарили по її дну наче по приглушеному барабану. За ними впали ще два. Його рухи були точними, обличчя — порожнім, а очі — відстороненими.
Продовжуючи навантажувати тачку, він рухався чимраз повільніше, наче машина, що поступово вимикається. Врешті-решт він остаточно зупинився та простояв одну довгу хвилину, нерухомий, мов камінь.
Лише тоді його покинуло самовладання. І хоча там цього не міг побачити ніхто, він закрив обличчя руками й тихо заридав. Його тіло розбивали все нові й нові хвилі тяжких мовчазних схлипів.
Розділ вісімнадцятий
Дороги до безпеки
Можливо, найвидатніше вміння нашого розуму — це здатність долати біль. Класичні вчення розповідають нам про четверо дверей розуму, крізь які проходять усі відповідно до своїх потреб.
Першими є двері сну. Сон надає нам схованку від світу та всього його болю. Сон допомагає скоротати час, віддаляючи нас від того, що завдало нам болю. Діставши поранення, людина часто-густо падає непритомна. Так само й людина, що чує звістку, яка травмує, часто-густо мліє чи непритомніє. Так розум захищає сам себе від болю, проходячи крізь перші двері.
Другими є двері забуття. Деякі рани надто глибокі, щоб загоїтись, або ж надто глибокі, щоб загоїтися швидко. До того ж багато спогадів просто болючі, і гоїтися нема чому. Прислів’я «час лікує всі рани» хибне. Час лікує більшість ран. Усі решта сховані за цими дверима.
Третіми є двері божевілля. Бувають випадки, коли розум зазнає такого удару, що ховається в безумстві. Хоча це може й не видаватися корисним, це корисно. Бувають випадки, коли реальність — це самий тільки біль, а щоб урятуватися від цього болю, розум має покинути реальність.
Останніми є двері смерті. Це — крайній засіб. Після того як ми помираємо, нам не може завдати болю ніщо — чи принаймні нам так казали.
Після того як мою родину було перебито, я забрів углиб лісу й заснув. Цього вимагало моє тіло, а мій розум скористався першими дверима, щоб притлумити біль. Рану було прикрито тимчасово — доки не настане слушний час для загоєння. Захищаючись, чимала частина мого розуму просто припинила роботу — лягла спати, якщо хочете.
Доки мій розум спав, чимало болючих деталей попереднього дня було виведено крізь другі двері. Не остаточно. Я не забув, що сталося, проте цей спогад потьмянів; я ніби бачив його крізь щільну марлю. За бажання я міг би пригадати обличчя загиблих, згадати чоловіка з чорними очима. Проте я не хотів згадувати. Я відштовхнув ці думки — хай припадають пилом у тому куточку мого розуму, який використовується нечасто.
Я снив — не про кров, скляні очі та запах горілого волосся, а про дещо ніжніше. І поволі рана почала німіти…
Мені наснилося, що я йду лісом з негарним із лиця Лаклітом, мисливцем, який подорожував із нашою трупою, коли я був менший. Він ішов крізь підлісок тихо, тим часом як я здіймав більше шуму, ніж поранений віл, який тягне перекинутого воза.
Після тривалого приємного мовчання я зупинився, щоб поглянути на одну рослину. Він тихенько підійшов до мене ззаду.
— Борода мудреця, — пояснив. — Це видно по його краю. — Він потягнувся за мене і злегка погладив відповідну частину листка. Вона дійсно скидалася на бороду. Я кивнув.
— Це — верба. Її кору можна жувати, щоб притлумлювати біль. — Вона була гіркою і дещо жорсткою. — Це — черемиця, не торкайся її листків. — Я не став їх торкатися. — Це — воронець, його маленькі плоди спокійно можна їсти, поки вони червоні, але в жодному разі — коли вони зелено-жовто-помаранчеві.
— Ось так треба ступати, як хочеш іти тихо. — Тут мені заболіли литки. — Ось так тихо розсувають кущі, нічим не виказуючи свій шлях. Отут можна знайти сухе дерево. Отак ховаються від дощу, не маючи полотна. Це — отець-корінь. Їсти його можна, але смак у нього кепський. Це, — він показав рукою, — прямопрут, рижкосмуг, ніколи їх не їж. Той, що з маленькими шишечками, — це реп’яшець. Їсти його варто лише тоді, як ти щойно з’їв щось подібне до прямопрута. Від нього вибльовують усе, що є в шлунку.
— Отак треба ставити пастку, яка не вб’є кролика. А ця пастка його вб’є. — Він скрутив зі шпагату петлю — спершу в один спосіб, а потім в інший.
Дивлячись, як його руки орудують шпагатом, я усвідомив, що він — уже не Лакліт, а Абенті. Ми їхали фургоном, і він навчав мене зав’язувати морські вузли.
— Вузли — цікава штука, — говорив Бен, працюючи. — Вузол — це або найміцніша частина мотузки, або найслабша. Це залежить виключно від того, наскільки добре впоратися зі зв’язуванням. — Він підняв руки, розтягнувши переді мною між пальцями неймовірно складний візерунок.
Його очі виблискували.
— Запитання є?
— Запитання є? — сказав мій батько. Ми зупинилися на вечір зарано через сірокамінь. Він сидів, налаштовував лютню та нарешті збирався зіграти матері й мені свою пісню. Ми так довго на це чекали.
— Якісь запитання є? — повторив він, сидячи й притулившись спиною до великого сірокаменя.
— Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?
— Здебільшого за традицією. Але дехто каже, що вони позначали старі дороги… — батьків голос змінився й перетворився на голос Бена, — …безпечні дороги. Часом — дороги до безпеки, часом — безпечні дороги, що вели до небезпеки. — Бен витягнув до нього одну руку, неначе відчуваючи тепло багаття. — Але вони мають певну силу. Це став би заперечувати лише дурень.
Тут Бен зник, а стоячий камінь уже був не один — їх було багато. Більше, ніж я бачив до цього в одному місці. Вони оточували мене подвійним колом. Один камінь лежав на двох інших, утворюючи величезну арку, під якою залягла густа тінь. Я потягнувся, щоб до неї доторкнутись…