І прокинувся. Мій розум прикрив свіжий біль назвами сотні коренів і ягід, чотирма способами запалити вогонь, дев’ятьма пастками, для яких достатньо лише молодого деревця та шпагату, і місцями, де можна знайти прісну воду.
Про інші теми сну я майже не думав. Бен ніколи не навчав мене зав’язувати морські вузли. Мій батько так і не закінчив своєї пісні.
Я переглянув речі, які мав при собі: полотняна торба, невеличкий ножик, клубок шпагату, трохи воску, мідний гріш, два залізні шими, а також «Риторика і логіка», книжка, яку мені подарував Бен. Окрім одягу та батькової лютні, я не мав більше нічого.
Я пішов шукати питну воду. «Вода понад усе, — казав мені Лакліт. — Без будь-чого іншого можна обходитися по кілька днів». Я вивчив рельєф місцевості й походив звіриними стежками. Перш ніж знайти сховане посеред беріз невеличке озерце, що живилося з джерела, я помітив, як небо за деревами багряніє: наставали сутінки. Мені страшенно хотілося пити, але обачність перемогла, і я випив лише трішки.
Затим я назбирав сухого хмизу під деякими деревами. Прилаштував просту пастку. Пошукав і знайшов кілька стеблин неньколиста й намазав їхнім соком пальці в тих місцях, де вони були скривавлені й подерті. Пощипування дещо відвернуло мою увагу від спогадів про те, як я їх пошкодив.
Чекаючи, доки сік засохне, я вперше спокійно роззирнувся довкола. Дуби й берези воювали між собою за простір. З їхніх стовбурів під запоною з гілок утворювалися візерунки, в яких світло чергувалося з пітьмою. З озерця біг камінням на схід невеличкий струмочок. Може, це й було гарно, але я цього не помітив. Не міг помітити. Для мене дерева були прихистком, підлісок — джерелом харчування, а озерце, яке відбивало місячне світло, лише нагадувало мені про власну спрагу.
Ще біля озерця лежав на боці великий прямокутний камінь. За кілька днів до цього я впізнав би в ньому сірокамінь. Тепер я бачив у ньому зручний вітролом, до якого можна притулятися спиною під час сну.
Крізь крони дерев я побачив, що зірки згасли. Це означало, що я скуштував води кілька годин тому. Оскільки мені не стало від неї зле, я вирішив, що вона, напевно, безпечна, і попив.
Попивши, я не освіжився, а лише усвідомив силу власного голоду. Я сів на камінь край озерця. Зірвав листя зі стеблин неньколиста та з’їв один листок. Він був грубий, схожий на папір і гіркий. Я з’їв усі інші, але це не допомогло. Я попив води ще раз, а тоді ліг спати, не переймаючись тим, що камінь холодний і твердий, чи принаймні вдаючи, що мені байдуже.
Я прокинувся, попив і пішов глянути на пастку, яку поставив. Здивувався, побачивши, що там уже силкується звільнитися від шнура кролик. Дістав маленький ножик і згадав, як Лакліт показав мені, як оббілувати кролика. Тоді подумав про кров і про те, якою відчуватиму її в себе на руках. Мені стало зле, і я виблював. Звільнив кролика й повернувся до озерця.
Я ще раз попив води та сів на камінь. Відчув легке запаморочення й замислився: чи, бува, не від голоду?
За мить мені прояснилося в голові, і я вилаяв себе за дурість. Знайшов трохи чаги, що росла на мертвому дереві, і з’їв її, помивши в озерці. Вона була жорсткою і на смак нагадувала грязюку. Я з’їв усі гриби, які спромігся знайти.
Я поставив нову пастку, таку, що вб’є. Потім, занюхавши у повітрі дощ, повернувся до сірокаменя, щоб зробити схованку для своєї лютні.
Розділ дев’ятнадцятий
Пальці та струни
Спершу я був майже як машина — бездумно виконував дії, що збережуть мені життя.
Я з’їв другого кролика з тих, яких упіймав, а також третього. Знайшов ягідник із суницями. Порився в пошуках корінців. Наприкінці четвертого дня я мав усе, чого потребував для виживання: обгороджене камінням кострище, схованку для лютні. Я навіть зібрав невеличкий запас харчів, на який міг покластись у надзвичайній ситуації.
А ще я мав те, чого не потребував, — час. Подбавши про нагальні потреби, я усвідомив, що мені нічого робити. Гадаю, саме тоді почала пробуджуватися маленька часточка мого розуму.
Не сумнівайтеся: я був сам не свій. Принаймні я вже був не тим, ким був за виток до цього. Я повністю зосереджувався на всьому, що робив, не залишаючи вільною для спогадів жодну частину себе.
Я ставав дедалі худішим та обірванішим. Спав під дощем або на сонці, на м’якій травичці, вологій землі або гострому камінні з такою глибокою байдужістю, яку може викликати лише скорбота. На своє оточення я зважав лише тоді, коли йшов дощ, оскільки тоді я не міг дістати лютню, щоб пограти, і від цього мені було боляче.
Звісно, я грав. Це було моєю єдиною втіхою.
До кінця першого місяця на моїх пальцях утворилися тверді, мов каміння, мозолі, і я міг грати годину за годиною. Я грав і перегравав усі пісні, які знав напам’ять. Потім грав іще й ті пісні, які знав сяк-так, по змозі заповнюючи забуті уривки.
Зрештою я навчився грати від пробудження до сну. Я кинув грати пісні, які знав, і почав придумувати нові. Я вже придумував пісні, навіть допоміг батькові скласти куплет чи два. Але тепер я приділяв увагу лише цьому. Деякі з тих пісень залишаються зі мною до сьогодні.
Невдовзі я почав грати… як це мені пояснити?
Я почав грати дещо відмінне від пісень. Коли сонце зігріває траву, а вітерець вас обвіває, це викликає певні відчуття. Я грав доти, доки не передавав ці відчуття правильно. Грав, поки звуки музики не починали нагадувати про теплу траву й прохолодний вітерець.
Грав лише для себе, але я був суворим слухачем. Пам’ятаю, як я витратив майже три дні на спроби передати, як вітер перевертає листок.
До кінця другого місяця я навчився грати подібні речі майже з такою легкістю, з якою бачив і відчував їх: «Сонце заходить за хмари», «Пташка п’є», «Роса в орляку».
Десь на третій місяць я перестав визирати назовні й почав шукати теми для гри всередині. Я навчився грати «Подорожі у фургоні з Беном», «Співи з батьком біля вогню», «Спостереження за танцями Шанді», «Розтирання листя за гарної погоди надворі», «Усмішку матері»…
Безумовно, грати це мені було боляче, але це був такий біль, який виникає тоді, коли торкаєшся струн лютні незагоєними пальцями. З мене витекло трохи крові, і я став сподіватися, що скоро загрубію.
Наприкінці літа одна зі струн порвалася так, що полагодити її було неможливо. Більшу частину того дня я провів у німому заціпенінні, не знаючи напевне, що робити. Розум мій досі був занімілий, і більша частина його спала. Я зосередився на своїй проблемі з примарною тінню колишньої тямущості.
Усвідомивши, що я не можу ні виготовити струну, ні придбати нову, я знову сів і заходився навчатися гри всього на шести струнах.
За один виток я навчився давати раду шістьом струнам майже так само добре, як колись сімом. За три витки я вже намагався грати «Очікування під час дощу», аж тут порвалася друга струна.
Цього разу я не став вагатись — я прибрав непотрібну струну й почав учитися знову.
Третя струна порвалася в середині жнив. Витративши на спроби майже півдня, я усвідомив, що три порвані струни — це забагато. Тож я поклав у обтріпану полотняну торбу невеличкий тьмяний ножик, півклубка шпагату та Бенову книжку. Тоді закинув на плечі батькову лютню й пішов.
Я пробував мугикати «Снігопад під час листопаду пізньої осені», «Зашкарублі пальці та лютню з чотирма струнами», але це було не те саме, що грати ці речі.
Мій план був таким: знайти дорогу та дійти нею до якогось містечка. Я й гадки не мав, наскільки далеко мені до першої чи до другого, в якому напрямку вони можуть бути розташовані та як вони можуть називатись. Я знав, що перебуваю десь на півдні Союзу, але точне місце забулося, переплівшись із іншими спогадами, які мені не надто хотілося розкопувати.
Визначитися мені допомогла погода. Прохолодна осінь перетворювалася на зимову стужу. Я знав, що південніше погода тепліша. Тож я, не маючи кращого плану, став так, щоб сонце було ліворуч від мене, і спробував подолати якнайбільшу відстань.