Наступний виток був справжнім випробуванням. Невеликий запас їжі, який я взяв із собою, невдовзі закінчився, і мені, коли я відчував голод, доводилося зупинятись і щось збирати. Бували дні, коли я не міг знайти воду, а коли я її знаходив, у мене не було в чому її нести. Невеличка колія від фургона вливалась у більшу дорогу, яка вливалась у ще більшу. Моїм ногам було тісно в черевиках, і вони вкривалися пухирями. Часом уночі стояв лютий холод.
Шинки траплялись, але я зазвичай оминав їх десятою дорогою й тільки іноді крадькома пив із корит для коней. Було й кілька малих містечок, але я потребував чогось більшого. Фермерам не потрібні струни для лютні.
Спершу, почувши, що наближається фургон або кінь, я мимохіть кульгав убік і ховався край дороги. Я жодного разу не говорив з якоюсь іншою людиною від того вечора, коли перебили мою родину. Я був подібнішим до дикого звіра, ніж до дванадцятирічного хлопчика. Але врешті-решт дорога стала завеликою, на ній стало забагато мандрівників, і мені доводилося більше часу ховатися, ніж іти. А тому я вирішив кинути виклик дорожньому руху, а тоді з полегшенням усвідомив, що на мене практично не звертають уваги.
Якось уранці, не пройшовши ще й годину, я почув, що до мене ззаду наближається віз. Дорога була достатньо широкою, щоб на ній могли проїхати бік у бік два фургони, але я все одно відійшов на траву на узбіччі.
— Агов, хлопче! — крикнув грубий чоловічий голос за мною. Я не повернувся. — Здоров, хлопако!
Я, не озираючись, відійшов від дороги в траву ще далі. Не зводив очей із землі в себе під ногами.
Віз повільно їхав поруч зі мною. Голос заревів удвічі гучніше, ніж до цього:
— Хлопче! Хлопче!
Я підняв очі й побачив обвітреного старого, який мружився на сонці. Йому могло бути як сорок років, так і всі сімдесят. Біля нього на возі сидів плечистий юнак із негарним обличчям. Я здогадався, що це — батько та син.
— Ти шо, глухий, хлопче? — у старого вийшло «глуфий».
Я хитнув головою.
— А шо, німий?
Я знову хитнув головою.
— Ні, — розмовляти з кимось було дивно. Мій голос звучав чудно — загрубів і заіржавів через брак використання.
Він примружено поглянув на мене.
— До города чешеш?
Я кивнув: говорити знову не хотілося.
— То лізь сюди. — Він кивнув на задок воза. — Сем спокійно потягне такого задохлика, як оце ти. — Він погладив свого мула по крупу.
Погодитися було легше, ніж утекти. А пухирі в мене на ногах пощипувало від поту в черевиках. Я пішов до задньої частини відкритого воза й поліз, затягнувши за собою лютню. Ззаду відкритий віз був десь на три чверті заповнений великими полотняними мішками. З одного з них викотилося кілька круглих вузлуватих гарбузів, які безцільно перекочувалися дном.
Старий трусонув віжками.
— Вйо! — І мул знехотя набрав швидкість. Я підняв кілька випалих гарбузів і запхав їх у розв’язаний мішок. Старий фермер усміхнувся мені через плече.
— Дякую, хлопче. Я — Сет, а це — Джейк. Мо, тобі присісти? Як сильно трусоне, можеш вивалицця. — Я сів на один з мішків, напружившись не знати з якої причини та не знаючи, чого очікувати.
Старий фермер передав віжки синові й дістав із торби між ними великий темний буханець хліба. Невимушено відірвав чималий шмат, щедро намазав його маслом і передав мені.
Від цієї несподіваної доброти мені заболіло в грудях. Я вже півроку не їв хліба. Він був м’який і теплий, а масло було солодке. Я залишив шматочок на потім, сховавши його у свою полотняну торбину.
Провівши чверть години в тиші, старий напівобернувся.
— Граєш на цій штуці, хлопче? — показав на футляр із лютнею.
Я притиснув його до себе.
— Вона зламана.
— А, — розчаровано промовив він. Я думав, він скаже мені злізти, але він замість цього всміхнувся й кивнув чоловікові поруч із собою. — Тоді нам просто доведецця тебе розважати.
Він заспівав «Мідника-гарбаря», застільну пісню, старшу за самого Бога. За мить до нього долучився син, і їхні грубі голоси утворили просту гармонію, від якої в мене всередині щось заболіло: згадались інші вози, інші пісні, напівзабута домівка.
Розділ двадцятий
На руках — кров, кулаки пече
Десь опівдні віз звернув на іншу дорогу, тепер уже широку, мов річка, і вимощену бруківкою. Попервах там було зовсім трохи подорожніх й один-два фургони, але мені після такої тривалої самотності це здавалося величезним натовпом.
Ми заглибились у місто, і низькі будівлі поступилися місцем вищим крамницям і шинкам. На зміну деревам і садкам прийшли провулки та продавці з возиками. На величезній річці-дорозі ставало чимраз тісніше від усякої всячини, яку несло її течією, — сотень возів і пішоходів, десятків фур і фургонів, а також поодиноких вершників.
Було чути стукіт кінських копит і людські крики, одгонило пивом, потом, сміттям і дьогтем. Я замислився, що це за місто та чи не був я тут раніше, перш…
Я зціпив зуби й змусив себе думати про інше.
— Майже приїхали, — перекричав гамір Сет. Врешті-решт дорога вийшла на ринок. Фургони котилися бруківкою, видаючи звук, схожий на віддалений грім. Торгувалися та сварилися чиїсь голоси. Десь удалині пронизливим високим голосом плакала дитина. Ми поїздили трохи туди-сюди, поки він не знайшов вільний куток перед книгарнею.
Сет зупинив воза, і я вистрибнув, тим часом як вони розтягувалися, засидівшись у дорозі. Далі я за своєрідною мовчазною домовленістю допоміг їм зняти з задньої частини воза ґулясті мішки та скласти їх з одного боку.
Півгодини по тому ми вже спочивали посеред куп мішків. Сет поглянув на мене, прикривши очі рукою.
— Шо будеш сьогодні робить у городі, хлопче?
— Мені потрібні струни для лютні, — сказав я. Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, де батькова лютня. Я дико роззирнувся навкруги. Вона не була у возі там, де я її залишив, не тулилася до стіни й не лежала на купах гарбузів. У мене всередині все аж стиснулося, поки я не помітив її серед розкритих полотняних мішків. Підійшов до неї та взяв тремтливими руками.
Старший фермер усміхнувся мені й простягнув пару вузлуватих гарбузів, які ми перед цим вивантажували.
— Що подумала б твоя матуся, якби ти приніс додому парочку найчудовіших жовтогарячих масляних гарбузів по цей бік Елду?
— Ні, я не можу, — затинаючись, відмовився я і водночас відігнав від себе спогад про роздерті пальці, що риються в землі, та запах горілого волосся. — Т… тобто ви вже… — Я поступово замовк, ще дужче притиснувши лютню до грудей і відійшовши на пару кроків.
Він придивився до мене так, наче бачив уперше. Раптом знітившись, я уявив, який вигляд, напевне, маю — обідраний і замучений голодом. Я обняв лютню й відступився ще далі. Фермер опустив руки, а його усмішка згасла.
— Ех, хлопче, — тихо промовив він.
Він поклав гарбуз, а тоді знову повернувся до мене й заговорив з лагідною серйозністю:
— Ми з Джейком тут торгуватимемо десь до смеркання. Як знайдеш до того часу те, що шукаєш, можеш їхати з нами на ферму. Бувають дні, коли нам із жінкою точно не завадить підмога. Ми будемо тобі дуже раді. Так, Джейку?
Джейк теж дивився на мене; його чесне обличчя виражало жаль.
— Та звісно, тату. Вона ж так сказала тоді, як ми їхали.
Старий фермер не зводив з мене серйозних очей.
— Це — Приморська площа, — сказав він, показавши на свої ступні. — Ми тут будемо дотемна, може, ще трохи побудемо, як стемніє. Як хочеш проїхацця, вертайся. — Його погляд став збентеженим. — Чуєш? Можеш поїхати з нами.
Я крок за кроком задкував далі, не знаючи напевне, чому це роблю. Лише знаючи, що, поїхавши з ним, я буду змушений пояснювати, буду змушений згадувати. Що завгодно, аби не відчиняти ті двері…
— Ні. Ні, дякую, — затинаючись, відповів я. — Ви мені дуже допомогли. Я буду в порядку. — Мене штурхнув ззаду чоловік у шкіряному фартуху. Переполохавшись, я розвернувся й побіг.
Я чув, як один з них гукнув у мене за спиною, але їхні голоси заглушив натовп. Я побіг, а серце обтяжувало мені груди.