— Я сказав, що так говорити не можна. І диви, що сталося.
Піка скривився й побагровів на виду.
— Вкусив! — скрикнув він і з усієї сили замахнувся на мою голову ногою.
Я спробував забратися геть, більше не нашкодивши лютні. Його копняк влучив мені в нирку, і я знову полетів на рештки інструмента, розтрощивши його ще більше.
— Бачиш, що буває, якщо насміхатися з імені Тейлу?
— Та облиш уже свого Тейлу. Злізай з мене й хапай оту штуку. Може, для Дайкена вона ще буде чогось варта.
— Диви, що ти наробив! — не припиняв вити наді мною Піка. Я дістав копняка в бік і перекотився на інший бік. Моє поле зору почало темніти по краях. Я мало не радів цьому — хоч якась можливість забутися. Проте глибший біль нікуди не дівався й залишився неторканим. Я стиснув закривавлені руки в кулаки, і їх аж запекло.
— Ці балабушки наче й досі нічого. Вони якісь сріблясті, б’юсь об заклад, що за них можна щось виручити.
Піка знову відвів ногу назад. Я спробував підняти долоні, щоб захиститися від неї, але мої руки лише засіпались, а Піка копнув мене в живіт.
— Хапай оту дрібничку…
— Піко. Піко!
Піка знову копнув мене в живіт, і я кволо виблював на бруківку.
— Ану стійте! Міська варта! — гукнув іще один голос. Мить тиші, а тоді — шаркання й миготіння швидких ніг. За мить важкі чоботи прогупали повз нас і затихли на віддалі.
Пам’ятаю, як мені боліло в грудях. Я знепритомнів.
Із пітьми мене витрусила якась людина, що вивертала мені кишені. Я марно спробував розплющити очі.
Почув, як якийсь голос бурмоче собі під носа:
— Оце й усе, що я маю за те, що врятував тобі життя? Мідяк і пару шимів? Випивку на вечір? Нікчемний малий негідник. — Він зайшовся глибоким грудним кашлем, і мене накрило перегаром. — Так волав. Якби не твій дівчачий голос, я б не біг аж сюди.
Я спробував щось сказати, але замість слів із мене вилився стогін.
— Ну, ти живий. Гадаю, це вже щось. — Я почув, як він, підводячись, рикнув, а потім важке гупання його чобіт розчинилося в тиші.
За якийсь час я зрозумів, що можу розплющити очі. У мене перед очима все розпливалось, а ніс видавався більшим за решту голови. Я обережно в нього потицяв. Зламаний. Згадавши Бенову науку, я поставив долоні обабіч носа та вправив його різким рухом. Я зціпив зуби, щоб не закричати від болю, а очі в мене наповнилися слізьми.
Я позбувся їх, покліпавши, і мені відлягло від серця: я побачив вулицю без тієї болісної розмитості, яка була мить тому. Вміст моєї торбинки лежав біля мене на землі: півклубка шпагату, маленький тьмяний ножик, «Риторика і логіка» та ще залишок того шматка хліба, який дав мені на обід фермер. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.
Фермер. Я подумав про Сета і Джейка. М’який хліб із маслом. Пісні під час їзди на возі. Вони запропонували мені безпечне місце, нову домівку…
За раптовим спогадом прийшов раптовий панічний жах, від якого стало зле. Я оглянув провулок; від раптового поруху мені заболіла голова. Перебираючи сміття руками, я знайшов кілька жахливо знайомих скалок дерева. Мовчки витріщився на них, і світ довкола мене непомітно потемнів. Я кинув погляд на тоненьку смужку неба, яку було видно над головою, і побачив, що вона багровіє: настають сутінки.
Котра зараз година? Я квапливо зібрав пожитки, повівшись із Беновою книжкою лагідніше, ніж з усім іншим, і пошкандибав, як я сподівався, у напрямку Приморської площі.
Доки я знайшов площу, на небі остаточно згасли сутінки. Між нечисленними пізніми покупцями ліниво котилося кілька фургонів. Я дико шкандибав від одного кута площі до іншого, знавісніло розшукуючи старого фермера, який мене підвіз. Намагаючись знайти якийсь із тих потворних вузлуватих гарбузів.
Коли я нарешті знайшов книгарню, біля якої зупинився Сет, я задихався й хитався. Сета і його воза не було видно ніде. Я опустився на порожнє місце, що лишилося від його з сином воза, і відчув біль від десятка ушкоджень, який примусив себе ігнорувати.
Я обмацав їх одне за одним. Мені боліли кілька ребер, хоч я й не міг зрозуміти, чи це вони зламані, чи це порвався хрящ. Надто швидко ворухнувши головою, я відчув запаморочення й нудоту — мабуть, через струс мозку. У мене був зламаний ніс, а свої синці та подряпини я взагалі не міг спокійно підрахувати. До того ж я був голодний.
Оскільки я міг щось вдіяти лише з останнім, то взяв залишок отриманого раніше шматка хліба та з’їв його. Цього було недостатньо, але це було краще, ніж нічого. Я попив з корита для коней, а пити мені хотілося досить сильно, щоб не зважати на те, що вода солонувата й кисла.
Я подумав, чи мені, бува, не забратися геть, але в моєму нинішньому стані довелося б іти кілька годин. До того ж на околицях міста на мене не чекало нічого, крім багатьох миль фермерських угідь, на яких уже зібрали врожай. Жодних дерев, які захищали б від вітру. Жодного хмизу, щоб розвести багаття. Жодних кроликів, на яких можна ставити пастки. Жодних корінців, які можна викопувати. Жодного вересу, на якому можна влягтися.
Я був настільки голодний, що мій шлунок перетворився на тугий вузол. Тут я принаймні відчував запах курчати, якого десь готували. Я пішов би на цей запах, але мені паморочилось у голові, а ще боліли ребра. Можливо, завтра хтось дасть мені поїсти. Наразі я був надто втомлений. Найбільше мені хотілося спати.
З бруківки виходили останні залишки тепла від сонця, а вітер посилювався. Я повернувся до дверей книгарні, щоб сховатися від вітру. Я вже мало не заснув, аж тут власник крамниці відчинив двері та копнув мене, сказавши забиратися геть, бо інакше він покличе варту. Я якнайшвидше подався геть.
Опісля я знайшов у провулку кілька порожніх ящиків. Скрутився калачиком під ними, побитий і втомлений. Заплющив очі й постарався не згадувати, як воно — спати в теплі й ситості, серед людей, які тебе люблять.
Це була перша ніч із майже трьох років, які я провів у Тарбієні.
Розділ двадцять перший
Підвал, хліб і відро
Щойно минув обідній час. Правильніше сказати, обідній час щойно минув би, якби я мав що поїсти. Я жебракував у Купецькому кільці й поки що здобув за день два копняки (один від констебля, один від найманця), три стусани (два від фургонників, один від моряка), один новий лайливий вислів про малоймовірну анатомічну конфігурацію (теж від моряка), а також бризки слини від малосимпатичного літнього чоловіка без чітко визначеного заняття.
А ще — один залізний шим. Щоправда, це я більше списував на закони ймовірності, ніж на якусь людську доброту. Навіть сліпа свиня вряди-годи знаходить жолудь.
Я прожив у Тарбієні вже майже місяць і напередодні вперше спробував щось украсти. Це був не бозна-який початок. Мене спіймали тоді, як я запустив руку в кишеню різника. За це я дістав такий сильний удар у скроню, що цього дня відчував запаморочення, коли намагався швидко підводитись або рухатись. Аж ніяк не зацікавившись крадіжками після першої спроби, я вирішив, що цього дня жебракуватиму. У цьому плані день вийшов посереднім.
Мені скрутило живіт від голоду, а черствий хліб, якого можна було б купити на один шим, мене б не порятував. Я вже замислився, чи не піти на іншу вулицю, аж тут побачив, як якийсь хлопчина підбіг до молодшого жебрака на протилежному боці. Вони трохи збуджено поговорили, а тоді дременули.
Звісно, я пішов за ними, продемонструвавши бліду тінь своєї колишньої цікавості. До того ж те, що змусило їх посеред дня покинути людний ріг вулиці, у будь-якому разі мало бути вартим мого часу. Може, тейлінці знову роздають хліб. Або перекинувся віз із фруктами. Або констеблі когось вішають. На це мені варто витратити півгодини часу.
Я йшов звивистими вулицями слідом за хлопчаками, поки не побачив, як вони завернули за ріг і побігли сходами до підвалу згорілої будівлі. Я зупинився: бліду іскру моєї цікавості загасив здоровий глузд.
За мить вони вийшли; кожен ніс по шматку плаского темного хліба. Я подивився, як вони пробрели повз мене, сміючись і штурхаючи один одного. Менший, щонайбільше шестирічний, побачив, що я на них дивлюсь, і помахав рукою.