Лише за мить я зосередився на тому, що він тримав. Срібний талант, товщий і важчий за гріш, який я загубив. Таке багатство, що в мене в голові ледве вкладалося.
— Ну ж бо, бери.
Він був уособленням пітьми: чорний плащ із каптуром, чорна маска, чорні рукавички. Енканіс стояв переді мною, тримаючи в простягнутій руці яскравий шматочок срібла, від якого відбивалося місячне світло. Мені згадалася та сцена в «Деоніці», де Тарсус продає душу.
Талант я взяв, але рука в мене так заніміла, що я його не відчував. Мені довелось опустити погляд, щоб упевнитися в тому, що мої пальці його тримають. Я уявив собі, ніби відчуваю, як моєю рукою підіймаються промені тепла; відчув себе сильнішим. Широко всміхнувся чоловікові в чорній масці.
— І рукавички мої бери. — Він стягнув їх і притиснув до моїх грудей. Тоді жінка в зеленій масці демона потягнула мого благодійника геть, перш ніж я встиг якось йому подякувати. Я провів цю пару поглядом. На вугільно-сірому тлі залитих місяцем тарбієнських вулиць вони у своїй темній одежі скидалися на тіні, що відступають.
Не минуло й хвилини, коли я побачив, як світло маскарадних смолоскипів завертає за ріг і наближається до мене. Голоси сотні чоловіків і жінок, які співали й кричали, навалювалися на мене хвилями. Я відступив і зрештою відчув, як моя спина притиснулася до стіни, а тоді кволо поковзав убік, поки не знайшов якісь двері в заглибленні.
За маскарадом я спостерігав зі свого зручного сховку. Люди юрбою йшли повз мене з криками й сміхом. Тейлу гордо височів у задній частині фургона, який тягли четверо білих коней. Його срібна маска виблискувала у світлі смолоскипів. Його біле одіння було бездоганним, а манжети й комір були оздоблені хутром. Священики в сірому чимчикували поряд із фургоном, дзвонячи в дзвоники й співаючи. Багато хто з них був у важких залізних ланцюгах священиків-покаянників. Звуки голосів і дзвіночків, співів і ланцюгів змішувалися у своєрідну музику. Усі дивилися тільки на Тейлу. Ніхто не бачив, як я стою в затінку під дверима.
Поки всі вони пройшли, минуло майже десять хвилин; лише після цього я вийшов та обережно поплентався додому. Йшов я повільно, але почувався сильнішим завдяки монеті, яку тримав. Я поглядав на талант десь кожен десяток кроків, щоб упевнитися в тому, що моя заніміла рука й досі міцно тримає його. Мені хотілося вдягти подаровані рукавички, але я боявся впустити монету й загубити її в снігу.
Не знаю, як довго я вертався назад. Під час переходу я трохи зігрівся, хоча стопи все одно здавалися дерев’яними й занімілими. Озирнувшись за плече, я побачив у кожному другому своєму сліді криваву пляму. Це мене якось дивно підбадьорило. Краще нога, що кровоточить, аніж замерзла до невразливості.
Я зупинився біля «Веселуна», першого шинку, який я впізнав. Він був наповнений музикою, співами та святкуванням. Я оминув парадні двері та обійшов будівлю, попрямувавши на задвірок. Там теревенили у дверях кухні, ухиляючись від роботи, двійко молодих дівчат.
Я пошкутильгав до них, спершись на стіну, як на костур. Вони помітили мене аж тоді, коли я мало на них не наскочив. Молодша підняла на мене погляд і охнула.
Я підійшов ще на крок.
— Чи не могла б одна з вас принести мені поїсти й ковдру? Я можу заплатити. — Я витягнув руку і з жахом усвідомив, як сильно вона тремтить. Вона була вимазана кров’ю через те, що я торкнувся обличчя. Рот у мене був неначе роздертий ізсередини. Говорити було боляче. — Прошу.
Вони на мить витріщилися на мене в приголомшеному мовчанні. Тоді перезирнулись, і старша змахнула рукою, наказуючи іншій іти всередину. Молодша дівчина зникла у дверях без жодного слова. Старша дівчина, якій було, мабуть, років шістнадцять, наблизилася до мене й витягнула руку.
Я передав їй монету й відчув, як моя рука важко опустилася. Вона поглянула на гроші і зникла всередині, кинувши на мене ще один довгий погляд.
Крізь відчинені двері я почув теплі жваві звуки, звичні для велелюдного шинку: притишене бурмотіння розмов, у яке час від часу втручався сміх, ясний дзенькіт пляшкового скла та глухий стукіт дерев’яних кухлів об стільниці.
А ще крізь усе це обережно пробиралися звуки лютні, на якій хтось грав на задньому плані. Чути було погано, музику майже заглушували інші звуки, але я почув її так, як мати може вловити плач своєї дитини, коли їх розділяє десяток кімнат. Музика була наче спогадом про родину, про дружбу й теплу близькість. Від неї мені скрутило нутрощі й заболіли зуби. На мить у руках зник біль від холоду, замість якого з’явилася жага того знайомого відчуття, коли ними проходить музика.
Я зробив один повільний крок, човгнувши ногою. Неквапом, ковзаючи вздовж стіни, відсунувся від дверей, так, щоб більше не чути музики. Тоді зробив ще один крок, а потім мені знову заболіли від холоду руки, а в грудях зостався біль лише від поламаних ребер. Ці болі були простішими, витерпіти їх було легше.
Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж дівчата повернулися. Молодша простягнула ковдру, в яку було щось загорнуто. Я притиснув її обома руками до зболілих грудей. Предмет видавався надміру важким як на свій розмір, але руки в мене тремтіли й самі по собі, тож сказати напевно було важко. Старша дівчина простягнула невеличкий, серйозний на вигляд гаманець. Я взяв і його, схопивши так міцно, що аж заболіли обморожені пальці.
Вона подивилася на мене.
— Якщо хочеш, можеш зайняти тут куток біля вогню.
Молодша дівчина швидко закивала.
— Нетті не заперечуватиме. — Вона зробила один крок і потягнулася до моєї руки.
Я відсахнувся від неї й мало не впав.
— Ні! — захотів крикнути я, але вийшов лише кволий скрегіт. — Не торкайся мене, — голос у мене тремтів, хоч я й не знав напевно, сердився я чи боявся. Я, хитаючись, відступив до стіни. Нечітко почув власний голос. — Зі мною нічого не станеться.
Молодша дівчина заплакала, безсило опустивши руки.
— Мені є куди піти. — У мене зірвався голос, і я відвернувся. Якнайшвидше кинувся геть. Я не знав точно, від чого тікаю — хіба що від людей. Ось іще один урок, який я, можливо, засвоїв надто добре: люди — це біль. Я почув за спиною кілька приглушених схлипів. До рогу я, здавалося, йшов довго.
Я дістався свого сховку, де торкались один одного дахи двох будинків, над якими нависав третій. Не знаю, як мені вдалося туди залізти.
У ковдрі була ціла фляга вина зі спеціями та буханець свіжого хліба, притулений до індичої грудки, більшої за обидва мої стиснені кулаки разом. Я закутався в ковдру та сховався від вітру, тим часом як сніг почав танути просто в повітрі. Цегла комина в мене за спиною була теплою і чудовою.
Перший ковток вина обпалив порізи в моєму роті вогнем. Але другий і близько так не пік. Хліб був м’який, а індичка — досі тепла.
Прокинувся я опівночі, коли задзвонили всі дзвони в місті. Люди на вулицях бігали та кричали. Ми пережили сім днів Великої Жалоби. Середзим’я було позаду. Розпочався новий рік.
Розділ двадцять третій
Охоплене вогнем колесо
Я до кінця тієї ночі сидів у своєму таємному місці, а наступного дня прокинувся пізно і зрозумів, що моє тіло здерев’яніло, ставши тугим вузлом болю. Позаяк у мене ще була їжа і трохи вина, я залишився там, де був, замість того, щоб ризикувати падінням, спробувавши злізти на вулицю.
Стояв день без сонця і з вологим вітром, який, здавалося, віяв без упину. Під покров навислого даху залітав мокрий сніг. Комин за мною був теплий, але цього було не досить, щоб по-справжньому висушити мою ковдру чи знищити студену вологу, якою був просякнутий мій одяг.
З вином і хлібом я впорався швидко, а після того більшу частину свого часу обгризав індичі кістки й намагався зігріти сніг у порожній флязі з-під вина, щоб його можна було пити. Ні те, ні інше особливої користі не принесло, і врешті-решт я наївся брудного снігу, від якого мені залишилися дрижаки й смак дьогтю в роті.
Попри ушкодження я по обіді занурився в сон, а прокинувся пізно ввечері, наповнений пречудовим теплом. Я відсунув ковдру й відкотився від надміру вже розігрітого комина, а тоді прокинувся майже на світанку, з дрижаками й змоклий до нитки. Почувався я дивно — у голові паморочилось, і я неначе сп’янів. Я знову зіщулився біля комина й до кінця дня то поринав у неспокійний гарячковий сон, то виринав з нього.