Наступного дня Тейлу взявся доробляти розпочате. Він ходив від поселення до поселення, пропонуючи кожному селу на своєму шляху той самий вибір, який дав раніше. Завжди виходило одне й те саме: дехто переходив, дехто залишався, деякі люди взагалі виявлялися демонами, а таких він знищував.
Але був один демон, який уникав Тейлу. Енканіс, чиє обличчя повністю ховалося в тіні. Енканіс, чий голос врізався в людський розум ножем.
Хоч де Тейлу зупинявся, щоб запропонувати людям обрати шлях, виявлялося, що Енканіс був там зовсім недавно — нищив посіви й отруював криниці. Енканіс, який підбурював людей убивати одне одного і крав дітей з ліжок уночі.
Коли минуло вже майже сім років, Тейлу обійшов увесь світ. Він вигнав демонів, які нас мучили. Усіх, окрім одного. Енканіс бігав на свободі й трудився за тисячу демонів, руйнуючи та плюндруючи все на своєму шляху.
Тож Тейлу гнався, а Енканіс тікав. Невдовзі Тейлу відділяв від демона один виток шляху, потім — два дні, потім — півдня. Нарешті він підійшов так близько, що відчував холодний слід Енканіса й помічав ті місця, яких він торкався руками й ногами, бо вони були позначені студеним чорним інеєм.
Знаючи, що за ним женуться, Енканіс прийшов до великого міста. Володар Демонів прикликав свою силу, і місто було зруйноване. Він зробив це, сподіваючись, що Тейлу затримається й він зможе втекти, але Бродячий Бог зупинився лише для того, щоб призначити священиків, які б піклувалися про людей зруйнованого міста.
Енканіс тікав шість днів і зруйнував шість великих міст. Але на сьомий день Тейлу підійшов до нього, перш ніж Енканіс зумів застосувати свою силу, і сьоме місто було врятоване. Саме тому сім — щасливе число, і саме тому ми веселимося в кенін.
Тепер Енканіс опинився в тяжкому становищі та зосередив усі думки на втечі. Але на восьмий день Тейлу не зупинився, щоб поспати чи поїсти. І тому наприкінці повалка Тейлу спіймав Енканіса. Скочив на демона і вдарив його своїм ковальським молотом. Енканіс упав каменем, але молот Тейлу розбився й залишився лежати в поросі на дорозі.
Тейлу ніс обм’якле демонове тіло цілісіньку ніч, а на ранок дев’ятого дня прийшов до міста Атура. Побачивши, як Тейлу несе непритомного демона, люди подумали, що Енканіс мертвий. Але Тейлу знав, що той так просто не помре. Його не можна було вбити звичайним клинком або ударом. Не можна було втримати за ґратами в жодній камері.
Тож Тейлу відніс Енканіса до кузні. Наказав принести заліза, і люди поприносили все, яке тільки мали. Тейлу, хоч і не відпочив перед цим і не мав навіть ріски в роті, трудився до кінця дев’ятого дня. Десятеро чоловіків орудували міхами, а Тейлу кував велике залізне колесо.
Тейлу працював усю ніч, а коли його на ранок десятого дня торкнулися перші промені світла, він ударив по колесу востаннє і воно було готове. Колесо було повністю виготовлене з темно-сірого чавуну й вище за людину. Воно мало шість спиць, кожна з яких була грубшою за держак молота, а всередині його обода могла розкинути руки людина. Важило воно як сорок чоловіків і було холодне на дотик. Ім’я його звучало жахливо, і його ніхто не міг вимовити.
Тейлу зібрав людей, які за цим стежили, та обрав серед них священика. Тоді загадав їм викопати в середмісті велику яму, п’ятнадцять футів завширшки та двадцять футів завглибшки.
Коли сонце зійшло, Тейлу поклав демонове тіло на колесо. Ледве торкнувшись заліза, Енканіс заворушився вві сні. Але Тейлу міцно прикував його до колеса ланцюгами, з’єднавши ланки молотом і закріпивши надійніше за будь-який замок.
Опісля Тейлу відступив, і всі побачили, як Енканіс знову совається, ніби його тривожить неприємний сон. Тоді він здригнувсь і прокинувся остаточно. Енканіс напружився, рвучи ланцюги; коли він налягав на них, його тіло вигиналося вгору. Торкаючись його шкіри, залізо неначе штрикало його ножами, голками та цвяхами, пекло його, як мороз, жалило, як укуси сотні мух. Енканіс заборсався на колесі й завив, тим часом як залізо пекло його, кусало й морозило.
Тейлу ці звуки видавалися солодкою музикою. Він ліг на землю біля колеса та заснув глибоким сном, оскільки дуже стомився.
Коли він прокинувся, був вечір десятого дня. Енканіс і досі був прив’язаний до колеса, проте більше не вив і не пручався, наче тварина в пастці. Тейлу нагнувся і з великим зусиллям підняв один край колеса, а тоді поставив його, притуливши до дерева, яке росло неподалік. Щойно він наблизився, Енканіс заходився клясти його мовами, яких не знав ніхто, дряпатися й кусатися.
— Ти сам це на себе накликав, — сказав Тейлу.
Тієї ночі було святкування. Тейлу послав людей зрубати десяток вічнозелених дерев і розпалити ними багаття на дні глибокої ями, яку вони вирили.
Усю ніч городяни танцювали й співали довкола розпаленого вогню. Вони знали, що останнього та найнебезпечнішого демона на світі нарешті спіймано.
І всю ніч Енканіс висів на своєму колесі та спостерігав за ними, нерухомий, мов змія.
Коли настав ранок одинадцятого дня, Тейлу пішов до Енканіса втретє й востаннє. Демон мав змучений і здичавілий вигляд. Шкіра в нього була жовтувато-бліда, а кістки випирали під шкірою. Але сила й досі огортала його темною мантією, ховаючи його обличчя в тіні.
— Енканісе, — промовив Тейлу. — Це твоя остання можливість заговорити. Зроби це, бо я знаю, що це тобі під силу.
— Пане Тейлу, я не Енканіс, — тієї короткої миті голос у демона був жалюгідний, і всім, хто його почув, стало його шкода. Але опісля пролунав такий звук, наче гартували залізо, а колесо задзвеніло, як залізний дзвін. У відповідь на цей звук Енканісове тіло зболено вигнулось, а тоді безвільно повиснуло на зап’ястках, тим часом як дзвін колеса затих.
— Без витівок, темний. Не бреши, — суворо промовив Тейлу; очі в нього були темні й тверді, як залізо колеса.
— А що тоді? — прошипів Енканіс; говорив він так, наче шкрябав каменем по каменю. — Що? Побий тебе вража сила, що ти від мене хочеш?
— Твоя дорога дуже коротка, Енканісе. Але ти ще можеш обрати, з якого боку йти.
Енканіс засміявся.
— Даси мені такий вибір, який даєш худобі? Тоді так, я перейду на твій бік шляху, шкодую та ка…
Колесо ще раз задзвеніло, протяжно, глибоко, як великий дзвін. Енканіс знову завзято кинувся на ланцюги, і звук його крику струсив землю та потрощив каміння на півмилі в усіх напрямках.
Коли звуки колеса й крик ущухли, Енканіс повиснув на ланцюгах, задихаючись і трусячись.
— Я ж казав тобі не брехати, Енканісе, — сказав Тейлу без жодного жалю.
— Тоді мій шлях! — заверещав Енканіс. — Я не шкодую! Якби я знову міг зробити вибір, я б тільки побіг з іншою швидкістю. Твої люди — як худоба, якою годуються такі, як я! Так тебе й перетак, якби ти дав мені півгодини, я б такого наробив, що ці нещасні селяни з вибалушеними очима знавісніли б зі страху. Я пив би кров їхніх дітей і купався б у жіночих сльозах. — Він, може, сказав би ще щось, але дихання йому швидко забракло: він налягав на ланцюги, які його утримували.
— Отже, — заговорив Тейлу та наблизився до колеса. Якусь мить здавалося, що він обійме Енканіса, проте він лише тягнувся до залізних спиць колеса. Тоді, напружившись, Тейлу підняв колесо над головою. Поніс його, витягнувши руки вгору, до ями, та й закинув туди Енканіса.
Вогонь живився десятком вічнозелених дерев усю довгу ніч. Полум’я згасло рано вранці, залишивши по собі глибоке кострище з похмурим вугіллям, яке виблискувало від легкого дотику вітру.
Колесо впало плазом; Енканіс опинився вгорі. Воно приземлилося серед моря іскор і попелу та вгрузло в розжарене вугілля на кілька дюймів. Енканіса тримало над вугіллям залізо, яке пекло, кусало й морозило його.
Хоча сам вогонь Енканіса не торкався, жар був такий сильний, що його одяг почорнів і почав кришитися, не спалахуючи. Демон пручався, намагаючись визволитися з пут, а колесо від цього ще більше вгрузало у вугілля. Енканіс кричав, бо знав, що від вогню чи заліза можуть гинути навіть демони. А ще він, попри свою могутність, був спутаний і горів. Він відчував, як під ним розжарюється метал колеса, обвуглюючи плоть його рук і ніг. Енканіс кричав, і хоча шкіра в нього задиміла й почала чорніти, його обличчя ще ховалося в тіні, яка здіймалася від нього, наче язик дедалі тьмянішого полум’я.