Потім Енканіс затих; лишився тільки один звук — шипіння поту й крові, що скапували з напружених демонових кінцівок. На одну довгу мить усе завмерло. Енканіс наліг на ланцюги, якими був прип’ятий до колеса, і здавалося, ніби він налягатиме доти, доки його м’язи не відірвуться і від кісток, і від сухожилків.
Далі пролунав різкий звук, наче зламався якийсь дзвін, і демонова рука відірвалася від колеса. Ланки ланцюга, уже розпечені полум’ям, полетіли вгору й попадали, димлячи, до ніг тих, хто стояв над ним. Було чути лише раптовий дикий сміх Енканіса — наче то розбивалося скло.
Мить — і звільнилася друга демонова рука, але більше він зробити не встиг: Тейлу кинувся в яму та приземлився з такою силою, що аж залізо задзвеніло. Тейлу схопив демона за руки і притиснув їх назад до колеса.
Енканіс вражено й люто закричав, бо, хоч його і прип’яли назад до палаючого колеса і хоча він відчував, що сила Тейлу більша за міцність ланцюгів, які він порвав, демон побачив, що Тейлу охоплений полум’ям.
— Дурню! — завив він. — Ти помреш тут зі мною. Відпусти мене — і житимеш. Відпусти мене — і я тобі більше не докучатиму, — колесо ж не задзвеніло, бо Енканіс і справді був наляканий.
— Ні, — відказав Тейлу. — Твоя кара — смерть. Ти її приймеш.
— Дурню! Безголовий! — Енканіс заборсався, але марно. — Якщо ти палатимеш разом зі мною, то помреш так, як я!
— Усе — попіл і попелом стане, тому й ця плоть запалає. Але я — Тейлу. Син самого себе. Батько самого себе. Я був раніше й буду потому. Якщо мене й приносити в жертву, то лише мені самому. А якщо в мені буде потреба і якщо покликати мене, то я прийду знову, щоб судити й карати.
Тож Тейлу не відпустив його від палаючого колеса, і ніякі демонові погрози чи крики не зворушили його ні на йоту. Отак Енканіс і покинув світ, а з ним покинув світ Тейлу, який був Мендою. Вони обидва згоріли дощенту в Атурі. Саме тому тейлінські священики носять одіння попелясто-сірого кольору. І завдяки цьому ми знаємо, що Тейлу любить нас, стежить за нами та оберігає від…
Трапіс зупинив свою оповідь: Джаспін завив і почав вириватися зі своїх пут. Я тишком-нишком повернувся до непритомного стану, щойно відпала потреба зосереджуватися на історії.
Після того мене почала мучити підозра, яка так і не покинула мене остаточно. Чи не був Трапіс тейлінським священиком? Одіж його була подертою і брудною, але колись давно вона могла мати відповідний сірий колір. Подекуди його оповідь була неоковирною, він затинався, але інколи вона була величною і розкішною, неначе він зачитував її з якихось віддалених куточків пам’яті. Може, то була пам’ять про проповіді? Або читання з «Книги Шляху»?
Я так і не запитав. І хоча протягом наступних місяців часто зупинявся біля Трапісового підвалу, я більше не чув, щоб він розповідав якусь історію.
Розділ двадцять четвертий
Самі тіні
Я не припиняв навчатися до кінця перебування в Тарбієні — щоправда, більшість тамтешніх моїх уроків були болючими й неприємними.
Я навчився жебракувати. Це було дуже практичним застосуванням акторської майстерності з дуже складною аудиторією. Виходило в мене добре, але грошей у Надбережжі було негусто, а порожня миска для милостині — це холодна голодна ніч.
Шляхом небезпечних спроб і помилок я довідався, як правильно розрізати гаманці й вичищати кишені. Особливо добре мені вдавалось останнє. Мені швидко виказували свої таємниці найрізноманітніші замки й засуви. Мої вправні пальці знайшли собі таке застосування, до якого батьки чи Абенті не додумалися б ніколи.
Я навчився тікати від будь-якої людини з неприродно білою посмішкою. Ґлей дерева денер повільно відбілює зуби, тож якщо солодкожер доживає до того часу, коли його зуби остаточно біліють, він, цілком імовірно, уже продав усе своє майно, яке можна було продати.
У Тарбієні безліч небезпечних людей, але нікому з них не дорівнятися до солодкожера, сповненого відчайдушного прагнення скуштувати ще ґлею. Вони готові вбити людину за пару грошів.
Я навчився справляти сам собі черевики з ганчір’я. Справжні черевики стали для мене мрією. Перші два роки здавалося, ніби моїм ногам весь час холодно, вони порізані або й те, й інше. Але на третій рік мої стопи стали як стара шкіра, і я міг годинами бігати босоніж грубою бруківкою міста й геть її не відчувати.
Я навчився ні від кого не очікувати допомоги. У поганих районах Тарбієна крик про допомогу приваблює хижаків, наче запах крові, який несе вітром. Я спав на даху, зручно влаштувавшись у своєму потаємному місці на стику трьох дахів. З глибокого сну мене збудив звук грубого сміху й гупання ніг у провулку піді мною.
Лункі кроки припинилися, судячи зі звуку, порвався одяг, а тоді знову пролунав сміх. Я, прослизнувши на край даху, опустив погляд на провулок. Побачив кількох дебелих хлопців, майже чоловіків. Вони були одягнені, як я — саме ганчір’я та бруд. Їх було душ із п’ять, а може, й шість. Вони зникали в тінях і виходили з них так, наче й самі були тінями. Груди в них важко здіймалися від бігу, і мені на даху було чути їхнє дихання.
Посеред провулка була жертва гонитви — маленький хлопчик, щонайбільше восьмирічний. Один зі старших хлопців утримував його. Оголена шкіра малого виблискувала блідістю в місячному світлі. Знову, судячи зі звуку, порвався одяг, і хлопчик видав притишений крик, який закінчився здавленим схлипом.
Інші дивилися й перемовлялися притишеними завзятими голосами; на обличчях у них був жорстокий голодний вищир.
Мене вже кілька разів ганяли вночі. За кілька місяців до того ще й зловили. Глянувши вниз, я з подивом побачив у себе в руці важкий шматок червоної черепиці, готовий до кидка.
Тут я зупинився, озирнувся на своє потаємне місце. У мене там була ганчір’яна ковдра й півбуханця хліба. Тут були сховані мої гроші на чорний день — вісім залізних грошів, які я відклав на той час, як не таланитиме. А найціннішою там була Бенова книжка. Тут я був у безпеці. Навіть якщо я влучу в одного з них, усі решта опиняться на даху за дві хвилини. Тоді, навіть якщо я врятуюся, мені буде нікуди йти.
Я опустив шматок черепиці. Повернувся до місця, що стало моєю домівкою, і скрутився калачиком у затишній ніші під навислим дахом. Зіжмакав обома руками ковдру та зціпив зуби, намагаючись відмежуватися від приглушеного гомону розмови, що перемежався грубим сміхом і тихим безнадійним риданням знизу.
Розділ двадцять п’ятий
Інтерлюдія: Палке бажання дізнатися причини
Квоут змахнув рукою, наказуючи Хроністові покласти перо, і потягнувся, переплівши пальці над головою.
— Давно я вже цього не згадував, — сказав він. — Якщо ви палко бажаєте знайти причину, через яку я став тим Квоутом, про якого розповідають історії, гадаю, можна пошукати там.
Хроніст наморщив лоба.
— Що саме ви маєте на увазі?
Квоут на довгу мить замовк, роздивляючись свої руки.
— Ви знаєте, скільки разів у житті мене били?
Хроніст захитав головою.
Піднявши очі, Квоут усміхнувся й байдужо знизав плечима.
— Я теж не знаю. Здавалося б, таке забутися не може. Здавалося б, я мав би пам’ятати, скільки в мене було зламано кісток. Здавалося б, я мав би пам’ятати ті шви та пов’язки. — Він хитнув головою. — Їх я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як той малий ридав у темряві. Стільки років минуло, а я й досі чітко це чую.
Хроніст насупився.
— Ви ж самі казали, що нічого не могли там зробити.
— Міг би, — серйозно промовив Квоут, — і не зробив. Я зробив свій вибір і шкодую про нього до сьогодні. Кістки зростаються. Жаль лишається з людиною назавжди.
Квоут відштовхнувся від столу.
— Гадаю, темної сторони Тарбієна вже досить. — Він звівся на ноги й від душі потягнувся, піднявши руки над головою.
— Чому, Реші? — Слова вирвалися в Баста раптово. — Чому ви залишались, якщо там було настільки жахливо?