Сповнений чистої жорстокої дитячої ненависті, я сподівався, що Піка вибухне полум’яним стовпом. Із цим не вийшло, але він таки запалав. Він закричав ще раз і почав кидатися туди-сюди, тим часом як друзі лупили по ньому, намагаючись загасити. Я пішов, поки вони ще не звільнилися.
Відтоді вже минуло більше року, і Піку я більше не бачив. Він не намагався мене знайти, а я обходив Доки десятою дорогою, часом роблячи гак у кілька миль, щоб тільки не йти неподалік від них. Це було своєрідним перемир’ям. Однак я не сумнівався, що Піка та його друзі запам’ятали, який я на вигляд, і готові зрівняти рахунок, побачивши мене.
Обміркувавши цю проблему, я вирішив, що це надто небезпечно. Навіть перспектива безкоштовно послухати історії та можливість одержати срібний талант не вартували того, щоб знову спровокувати Піку. До того ж яку історію я попросив би?
Це запитання не йшло мені з голови наступні кілька днів. Яку історію я попросив би? Я заліз у кишеню доковому робітнику, і мене схопили за руку, перш ніж я встиг бодай просунути руку до дна. Яку історію? Я жебрав на розі вулиці навпроти тейлінської церкви. Яку історію? Я поцупив три хлібини і дві з них відніс Трапісові в подарунок. Яку історію?
Потім, коли я лежав на даху у своєму потаємному місці на стику трьох дахів і вже майже поринув у сон, до мене дійшло. Ланре. Звісно. Я міг би попросити в нього правдиву історію Ланре. Ту історію, яку мій батько…
У мене в грудях ненадовго зупинилося серце — я раптом згадав те, чого уникав роками: мій батько знічев’я бренькає на лютні у фургоні, мати співає біля нього. Я несвідомо почав відсторонюватися від цих спогадів, так, як прибирають руку від вогню.
Та я з подивом усвідомив, що ці спогади завдають зовсім незначного болю, а не тієї глибокої муки, якої я очікував. Натомість, подумавши про те, що почую історію, яку розвідав би мій батько, я відчув, як у мені поступово зростає відчуття захвату. Цю історію він міг би розповісти сам.
Однак я знав, що бігти до Доків заради історії — справжнісінька примха. Уся жорстка практичність, якої навчив мене за кілька років Тарбієн, спонукувала мене залишатись у знайомому куточку світу, де я був у безпеці…
Зайшовши до «Приспущеного прапора», я найперше побачив Скарпі. Це був старий зі схожими на діаманти очима й тілом складеного з плавнику опудала, який сидів на високому табуреті біля шинквасу. Він був худий і обвітрений; на руках, обличчі та голові в нього було густе сиве волосся. Воно виділялося своєю білістю на тлі темної засмаги; здавалося, ніби він обхлюпаний піною з хвиль.
Біля його ніг сиділа зграйка з двадцяти дітей; кілька з них були моїми однолітками, а більшість — молодшими. Дивно було бачити настільки розмаїту компанію — від таких зачуханих, невзутих безхатьків, як я, до відносно добре одягнених, ретельно вимитих діточок, які, певно, мали батьків та домівки.
Ніхто з них не видавався мені знайомим, але я ніяк не міг здогадатися, чи немає тут можливих друзів Піки. Я знайшов місце біля дверей, став спиною до стіни та сів навпочіпки.
Скарпі раз чи двічі прокашлявся так, що мені закортіло пити. Тоді він, наче проводячи якийсь ритуал, тужливо зазирнув у глиняний кухоль, який стояв перед ним, і обережно поставив його на шинквасі догори дриґом.
Кинувшись уперед, діти почали завзято викладати на шинквас монети. Я швидко порахував: два залізних півгроші, дев’ять шимів і драб. Загалом трішечки більше трьох залізних грошів у валюті Союзу. Можливо, він уже відмовився від парі на срібний талант. Ще ймовірніше, що чутка, яка до мене дійшла, неправдива.
Старий майже непомітно кивнув шинкареві.
— Фолловського червоного. — Голос у нього був глибокий, грубий і майже гіпнотизував. Лисий чолов’яга за шинквасом зібрав монети і вправно налив вина в широкий глиняний кухоль Скарпі.
— То про що всі хотіли б почути сьогодні? — прогуркотів Скарпі. Його глибокий голос нагадував гуркіт далекого грому.
На мить запала тиша, що теж видалася мені ритуальною, майже шанобливою. Тоді всі діти затеревенили одночасно.
— Я хочу історію про фей!
— …Орена та битву під Мнатовим…
— Так, про Орена Велсітера! Ту, де барон…
— Лартам…
— Мір Тарінієль!
— Про Іллієна та ведмедя!
— Ланре, — майже ненароком вирвалось у мене.
Скарпі трохи надпив, і кімната знову затихла. Діти стежили за ним зі знайомою напругою, якій я не міг дати точного визначення.
Скарпі спокійно сидів посеред цієї тиші.
— Здається, я, — його голос полився неквапливо, як темний мед, — почув, як хтось сказав «Ланре»? — Він спрямував свої ясні й гострі блакитні очі просто на мене.
Я кивнув, не знаючи, чого очікувати.
— Я хочу почути про сухі землі над Штормвалем, — запхинькала одна з молодших дівчаток. — Про піщаних змій, які вилазять із землі, наче акули. І про сухих людей, які ховаються під дюнами й п’ють людську кров замість води. І… — Її швидко зацитьнув зусібіч десяток дітей.
Коли Скарпі надпив іще, раптово запала тиша. Дивлячись на дітей, поки вони дивилися на Скарпі, я зрозумів, кого вони мені нагадують — людину, що стривожено дивиться на годинник. Мені подумалося, що, коли в старого закінчиться випивка, закінчиться й історія, яку він розповідатиме.
Скарпі надпив іще, цього разу зовсім трохи, а тоді поставив кухоль і розвернувся на табуреті обличчям до нас.
— Хто хотів би почути історію про чоловіка, який позбувся ока й здобув кращий зір?
Щось чи то в його тоні, чи то в реакції інших дітей підказало мені, що це запитання — суто риторичне.
— Отже, про Ланре й Війну Творення. Стара-престара історія. — Він обвів поглядом дітей. — Сидіть тихо й слухайте, бо я розповім про осяйне місто, яке було колись, багато років тому, за багато миль звідси…
Колись давно й далеко був собі Мір Тарінієль. Осяйне місто. Серед високих гір світу він був схожий на коштовний камінь на королівській короні.
Уявіть собі місто завбільшки з Тарбієн, тільки на розі кожної вулиці там або був яскравий фонтан, або росло зелене дерево, або стояла така прекрасна статуя, що, подивившись на неї, заплакав би й гордій. Будівлі там були високі й тендітні, витесані з самої гори, витесані з яскраво- білого каменю, який довго затримував сонячне світло вечорами.
Панував у Мір Тарінієлі Селітос. Він міг побачити приховане ім’я будь-якої речі та зрозуміти її, лише поглянувши на неї. У ті дні було чимало людей, здатних на таке, але Селітос був наймогутнішим іменувачем з усіх, хто жив у ту епоху.
Народ, який Селітос захищав, дуже його любив. Присуди його були строгими і справедливими, і ніхто не міг вплинути на нього, збрехавши чи про щось змовчавши. Сила його зору була такою, що він міг читати людські серця, наче книжки з великим шрифтом.
Отже, у ті дні тривала страхітлива війна, що велася по всій величезній імперії. Вона звалася Війною Творення, а імперія називалась Ерґенською. І незважаючи на те, що світ ніколи не бачив ані такої величної імперії, ані такої страхітливої війни, і та, й інша нині живуть лише в переказах. Навіть книжки з історії, що говорили про них як про сумнівні чутки, уже давно розсипалися на порох.
Війна вже тривала так довго, що народ майже не пам’ятав часу, коли небо не було темним від диму охоплених вогнем поселень. Колись по всій імперії були розкидані сотні гордих міст. Тепер лишилися тільки руїни, завалені тілами мерців. Голод і пошесті були всюди, а подекуди відчай був таким, що матерям уже не ставало надії, щоб давати своїм дітям імена. Але вісім міст залишилися. Це були Белен, Антус, Верет, Тінуса, Емлен, а також міста-близнята, Мурілла та Мурелла. Останнім був Мір Тарінієль, найвеличніше з усіх цих міст і єдине, що не постраждало від довгих століть війни. Його захищали гори та хоробрі вояки. Але насправді мир у Мір Тарінієлі забезпечував Селітос. Користуючись силою свого зору, він наглядав за гірськими перевалами, що вели до його любого міста. Його покої були в найвищих вежах міста — так він мав змогу побачити будь-яку атаку ще задовго до того, як вона ставала загрозою.