Інші сім міст, які не мали Селітосової сили, добивалися безпеки іншими способами. Вони довіряли грубим мурам, каменю і сталі. Вони довіряли військовій потузі, відвазі, хоробрості та крові. А отже, вони довіряли Ланре.
Ланре бився, відколи міг підняти меч, а коли в нього почав ламатися голос, він уже був вартий десятка старших чоловіків. Одружився він із жінкою на ім’я Ліра, і його кохання до неї було пристрастю, шаленішою за лють.
Ліра була грізною й мудрою, а ще володіла такою ж великою силою, як він. Бо якщо Ланре мав фізичну силу та владу над вірними людьми, то Ліра знала імена речей, і сила її голосу могла вбити людину або зупинити грозу.
Минали роки, Ланре та Ліра билися пліч-о-пліч. Вони захистили Белен від раптової атаки, врятувавши місто від супостата, який мав би їх здолати. Вони збирали армії та змушували міста визнати необхідність у присязі на вірність. Довгі роки вони тіснили ворогів імперії. Люди, що вже заціпеніли з відчаю, відчували, як усередині в них починає жевріти надія. Вони сподівалися на мир і покладали ці примарні надії на Ланре.
Тоді відбувся Блак під Дроссен Тором. Слово «блак» тогочасною мовою означало «битва», а під Дроссен Тором відбулася найбільша й найжахливіша битва тієї великої та страшної війни. Вояки без упину билися три дні при світлі сонця й три ночі при світлі місяця. Жодна зі сторін не могла збороти іншу, і жодна не бажала відступати.
Про саму битву я можу сказати лише одне: під Дроссен Тором загинуло більше людей, ніж сьогодні живе на світі.
Ланре завжди був там, де бій був найзапеклішим, де він був потрібен найбільше. Меч ніколи не полишав його руки й не спочивав у піхвах. Насамкінець Ланре, залитий кров’ю серед поля трупів, сам-один вийшов проти страхітливого ворога. Це був великий звір із лускою з темно-сірого чавуну, який дихав задушливою для людей пітьмою. Ланре бився зі звіром і вбив його. Ланре приніс перемогу своїм, але здобув її ціною власного життя.
Після того як битва завершилася, а ворога вигнали за кам’яні двері, ті, хто вижили, знайшли тіло Ланре, що лежало холодне й бездиханне біля звіра, якого він умертвив. Звістка про смерть Ланре розійшлася швидко, укривши поле пеленою відчаю.
Вони виграли бій і змінили хід війни, але всередині кожен з них відчував холод. Маленький вогник надії, який плекав кожен з них, почав мерехтіти й тьмяніти. Вони покладали надії на Ланре, а Ланре загинув.
Посеред тиші Ліра встала біля тіла Ланре та вимовила його ім’я. Її голос був велінням. Її голос був сталлю і каменем. Її голос наказав йому повернутися до життя. Проте Ланре лежав нерухомий і мертвий.
Посеред страху Ліра вклякла біля тіла Ланре й видихнула його ім’я. Її голос був закликом. Її голос був любов’ю і тугою. Її голос покликав його назад до життя. Проте Ланре лежав холодний і мертвий.
Посеред відчаю Ліра впала поперек тіла Ланре та проридала його ім’я. Її голос був шепотом. Її голос був луною та порожнечею. Її голос благав його повернутися до життя. Проте Ланре лежав бездиханний і мертвий.
Ланре був мертвий. Ліра судомно заридала й торкнулася його обличчя тремтячими руками. Усі, хто стояв довкола, відвернулися, тому що скривавлене поле було не таким жахливим видовищем, як Лірина скорбота.
Але Ланре почув її поклик. Ланре обернувся на звук її голосу та прийшов до неї. Ланре повернувся з-за дверей смерті. Він вимовив Лірине ім’я та обняв її, втішаючи. Він розплющив очі й щиро постарався витерти її сльози тремтячими руками. А тоді він зробив глибокий живий вдих.
Ті, хто пережив битву, побачили, як Ланре рухається, і зачудувалися. Непевна надія на мир, яку кожен з них так довго плекав, розгорілася всередині них палючим вогнем.
— Ланре й Ліра! — закричали вони; їхні голоси нагадували грім. — Любов нашого пана сильніша за смерть! Голос нашої пані прикликав його назад! Разом вони здолали смерть! Разом ми не можемо не перемогти!
Тож війна продовжилася, але, оскільки Ланре й Ліра билися пліч-о-пліч, майбутнє видавалося не таким похмурим. Невдовзі всі знали історію про те, як Ланре помер і як його повернули до життя власне кохання та Лірина сила. Уперше на пам’яті живих люди могли відкрито говорити про мир, не видаючись дурнями чи божевільними.
Минали роки. Лави ворогів імперії рідшали, їхній розпач зростав, і навіть найбільші циніки бачили, що закінчення війни стрімко наближається.
Тоді почали ширитися чутки. Ліра хвора. Ліру викрадено. Ліра померла. Ланре втік з імперії. Ланре збожеволів. Дехто навіть казав, що Ланре вкоротив собі віку й пішов у край мертвих шукати свою дружину. Історій було вдосталь, але ніхто не знав, як усе насправді.
Поки ці чутки ширилися, Ланре прибув до Мір Тарінієля. Прибув він сам, зі своїм срібним мечем і в нагруднику з лусочок із темно-сірого чавуну. Обладунок сидів на ньому щільно, наче друга шкіра з тіні. Він викував її з луски звіра, якого вбив під Дроссен Тором.
Ланре попросив Селітоса вийти разом із ним за межі міста. Селітос погодився, бо сподівався дізнатися, що ж за біда трапилася в Ланре, та запропонувати йому дружню втіху. Вони часто радились один з одним, бо обидва панували над своїми людьми.
Селітос уже ознайомився з чутками, і він був збентежений. Він боявся за Лірине здоров’я, але ще більше боявся за Ланре. Селітос був мудрим. Він розумів, що скорбота може нашкодити серцю, а пристрасті підштовхують гідних людей до дурниць.
Вони разом пішли гірськими стежками. Ланре йшов попереду. Так вони дійшли до такого місця в горах на великій висоті, з якого можна було оглядати місцевість. Горді вежі Мір Тарінієля яскраво сяяли в останніх променях призахідного сонця.
Минуло чимало часу, і Селітос промовив:
— До мене дійшли жахливі чутки про твою дружину.
Ланре не сказав нічого, і з його мовчання Селітос зрозумів, що Ліра померла.
Після ще однієї тривалої паузи Селітос спробував знову.
— Хоч я й не знаю всіх обставин справи, Мір Тарінієль до твоїх послуг, і я надам тобі будь-яку дружню допомогу, яку тільки можна.
— Ти вже дав мені достатньо, давній друже. — Ланре повернувся й поклав руку Селітосові на плече. — Сіланксі, я зв’язую тебе. Іменем каменю — будь нерухомим, як камінь. Аеру, наказую я повітрю. Лежи в нього на язику свинцем. Селітос, називаю я тебе. Хай тебе зрадять усі сили, крім зору.
Селітос знав, що в усьому світі є лише троє людей, так само вправних з іменами, як і він: Алеф, Аякс і Ліра. Ланре не мав хисту до імен — його міць була у фізичній силі. Якби він спробував зв’язати Селітоса його іменем, це було б марно — усе одно що хлопчикові з вербовою лозиною напасти на солдата.
Однак сила Ланре налягла на нього великим тягарем, стиснула його залізними лещатами, і Селітос зрозумів, що не може ні рухатися, ні говорити. Він стояв, нерухомий, як камінь, і міг лише чудуватися: звідки ж у Ланре така сила?
Селітос зі спантеличенням і розпачем дивився, як у горах настає ніч. Він із жахом побачив, що почасти темрява, яка наближається, — це велика армія, що прямує до Мір Тарінієля. Навіть гірше — не звучали тривожні дзвони. Селітос міг лише стояти й дивитися, тим часом як армія тишком-нишком наближалася.
Мір Тарінієль було спалено й вирізано; що менше про це розповідати, то краще. Білі стіни обвуглились, аж почорніли, а з фонтанів била кров. Селітос простояв одну ніч і один день безпорадним біля Ланре й нічого не міг вдіяти — лише стояти й слухати крики тих, хто помирав, дзенькіт заліза та тріскання каменю, що розбивався.
Коли почорнілі вежі міста осяяв світанок наступного дня, Селітос зрозумів, що може рухатися. Він повернувся до Ланре, і цього разу зір його не зрадив. Він побачив у Ланре велику пітьму та бентежну душу. Але Селітос досі відчував, що його сковують кайдани чарів. Лють боролася в ньому зі спантеличенням, і він заговорив.
— Ланре, що ти зробив?
Ланре й далі дивився на руїни Мір Тарінієля. Плечі в нього зігнулися, ніби він ніс великий тягар. Коли він заговорив, у його голосі була якась втома.
— Чи вважався я доброю людиною, Селітосе?
— Ти вважався чи не найкращим серед нас. Ми вважали тебе бездоганним.