Я побіг вулицями. Мої голі ступні ляскали по грубій бруківці, хлюпали по калюжах і зрізали шлях провулками. Усе довкола мене розпливлося, тим часом як я вдихав вологе затхле міське повітря на повні легені.
Я практично влетів до «Приспущеного прапора» на шаленій швидкості та зупинився під задньою стіною біля дверей. Неясно усвідомив, що в шинку більше людей, ніж зазвичай у таку ранню годину вечора. Тоді мене затягнула оповідь Скарпі, і в мене виходило лише слухати його глибокий розкотистий голос і стежити за його блискучими очима.
— …Селітос Одноокий вийшов уперед і сказав: «Пане, якщо я зроблю це, то чи дістану силу для помсти за втрату осяйного міста? Чи можу я завадити задумам Ланре та його чандріян, які вбили невинних і спалили мій любий Мір Тарінієль?»
Алеф відповів: «Ні. Усе особисте необхідно відкинути, а ти віднині й надалі маєш карати чи нагороджувати лише за те, що побачиш на власні очі».
Селітос схилив голову: «Даруйте, але серце каже мені, що я мушу постаратися перешкодити цьому, поки це ще не зроблено, а не чекати й карати згодом».
Дехто з руах забурмотів, погоджуючись із Селітосом, і долучився до нього, бо вони пам’ятали Мір Тарінієль, а зрада Ланре викликала в них гнів і біль.
Селітос пішов до Алефа й укляк перед ним. «Я мушу відмовитися, бо не можу забути. Але я протистоятиму йому за допомогою цих вірних руах. Я бачу, що їхні серця чисті. Ми зватимемося амірами в пам’ять про зруйноване місто. Ми поборемо Ланре та будь-кого з тих, хто за ним піде. Ніщо не завадить нам добитися вищого блага».
От тільки більшість руах трималися на віддалі від Селітоса. Вони боялись, і їм не хотілося втручатись у великі справи.
Але Тейлу вийшов уперед і сказав: «Справедливості в моєму серці належить чільне місце. Я покину цей світ, щоб краще служити йому та служити вам». Він укляк перед Алефом, схиливши голову та розкривши долоні по боках.
Уперед вийшли інші. Високий Кірел, якого палили, але залишили живим на згарищі Мір Тарінієля. Деа, що втратила в боях двох чоловіків, з ликом і вустами, твердими й холодними як камінь. Енлас, який не носив меча й не їв плоті тварин і з вуст якого жодна людина ніколи не чула грубого слова. Прекрасна Ґейса, що мала в Белені до падіння стін сотню шанувальників. Перша жінка, яка пізнала непроханий дотик чоловіка.
Лесельт, що сміявся легко й часто, навіть коли його оточувало страшне горе. Імет, ще майже хлопчисько, який ніколи не співав і вбивав швидко, без сліз. Ордал, наймолодша з них усіх, яка ще не бачила, як хтось помирає, сміливо стала перед Алефом; її золоте волосся було переплетене яскравими стрічками. А разом з нею прийшов Андан, чиє лице було маскою з вогненними очима; його ім’я означало «гнів».
Вони прийшли до Алефа, і він торкнувся їх. Він торкнувся до їхніх рук, очей і сердець. Від його останнього доторку їм стало боляче, і з їхніх спин вирвалися крила, щоб вони могли прямувати туди, куди забажають. Крила з вогню й тіні. Крила з заліза та скла. Крила з каменю та крові.
Тоді Алеф вимовив їхні довгі імена, і їх охопив білий вогонь. Цей вогонь затанцював у них на крилах, і вони стали швидкими. Цей вогонь замерехтів у їхніх очах, і вони зазирнули в самісіньку глибину людських сердець. Цей вогонь наповнив їхні вуста, і вони заспівали пісень про силу. Тоді вогонь ліг їм на чоло срібними зірками, і вони негайно стали праведними, мудрими й грізними на вигляд. Далі вогонь зжер їх, і вони навіки стали невидимими для смертних очей.
Їх не може побачити ніхто, крім наймогутніших, та й ті лише з величезними труднощами та ризиком. Вони вершать правосуддя у світі, а Тейлу — найвеличніший серед них усіх…
— Я почув достатньо, — слова пролунали неголосно, але це було рівнозначно крику. Коли Скарпі розповідав якусь історію, чути, як його перебивають, було все одно що наскочити зубом на піщинку, набивши рота хлібом.
Із віддаленої частини зали до шинквасу рушило двоє чоловіків у темних плащах: один — високий і гордий, другий — низенький і в каптурі. Поки вони йшли, я побачив, як під їхніми плащами промайнули сірі одіння. Тейлінські священики.
Навіть гірше — я побачив ще двох чоловіків, у яких під плащами були обладунки. Поки вони сиділи, я їх не бачив, але тепер, коли вони рухалися, було до болю очевидно, що вони — церковні головорізи. Обличчя в них були похмурі, а під їхніми плащами я помітив обриси мечів.
Це побачив не лише я. Діти потроху виходили з дверей. Розумніші намагалися видатися спокійними, але дехто переходив на біг, ще не вийшовши на вулицю. Троє дітей залишилися всупереч здоровому глузду. Зосталися якийсь шалдійський хлопчик із мереживом на сорочці, маленька босонога дівчинка і я.
— Здається, ми всі почули достатньо, — сказав вищий священик із тихою суворістю. Він був худорлявий, із запалими очима, що слабко горіли, як наполовину сховані вуглинки. Грані його схожого на ніж обличчя загострювала охайно підстрижена борода кольору сажі.
Він передав свій плащ нижчому на зріст священикові, тому, що був у каптурі. Під плащем у нього було блідо-сіре одіння тейлінця. На шиї висіли срібні терези. Серце мені пішло в п’яти. Не просто священик, а Суддя. Інші двоє дітей вислизнули з дверей у мене на очах.
Суддя заговорив:
— Під пильним оком Тейлу звинувачую тебе в єресі.
— Засвідчую, — промовив другий священик із каптура.
Суддя махнув рукою найманцям.
— Зв’яжіть його.
Найманці виконали наказ із грубою вправністю. Скарпі витерпів усе це спокійно, не промовивши жодного слова.
Суддя подивився, як його охоронець почав зв’язувати Скарпі зап’ястки, а тоді трохи відвернувся, неначе викидаючи оповідача з голови. Він ретельно оглянув залу; врешті-решт його погляд зупинився на лисому чолов’язі у фартуху за шинквасом.
— Б… Благослови вас Тейлу! — поспіхом, затинаючись, вимовив власник «Приспущеного прапора».
— Еге ж, — просто озвався Суддя. Він іще раз ретельно оглянув залу. Врешті-решт повернув голову до другого священика, який тримався на віддалі від шинквасу. — Ентоні, чи став би такий вишуканий заклад, як цей, переховувати єретиків?
— Можливо все що завгодно, Судде.
— Ех-х-х, — тихо вимовив Суддя й неквапом оглянув залу, ще раз закінчивши огляд на чолов’язі за шинквасом.
— Можна запропонувати вашій честі випити? Ну, якшо ви не проти? — швидко спитав власник.
У відповідь — тільки мовчання.
— Тобто… і вам випити, і вашим братам. Добру бочку парового білого? На знак моєї подяки. Я дав йому залишитися, тому що в нього були цікаві оповідки — попервах. — Він важко ковтнув і поспіхом додав: — Але далі він почав говорити всіляку гидоту. Я боявся його витурити, бо він явно божевільний, а всі знають: ті, хто здіймає руку на безумців, тяжко потерпають від Божої неласки… — Його голос зірвався, і в кімнаті раптово запала тиша. Він ковтнув, і я почув, як його горло сухо клацнуло, хоч і стояв біля дверей.
— Щедра пропозиція, — нарешті промовив Суддя.
— Дуже щедра, — озвався нижчий на зріст священик. — Однак міцні напої часом спокушають на злі діяння.
— Злі, — прошепотів священик.
— А дехто з наших братів дав обітниці проти спокус плоті. Я мушу відмовитись. — У голосі Судді добре вчувався благочестивий жаль.
Мені вдалося привернути увагу Скарпі; він нагородив мене ледь помітною напівусмішкою. Мене почало нудити. Старий оповідач, здавалося, і гадки не мав, у яку халепу втрапив. Але водночас у глибині моєї душі щось егоїстичне питало: «Якби ти прийшов раніше та дізнався те, що тобі потрібно знати, тепер було б не так сумно, еге ж?»
Тишу порушив шинкар.
— То чи не могли б ви взяти грошей, панове, — стільки, скільки коштує ця бочка? Якщо вже не саму бочку.
Суддя трохи помовчав, неначе думаючи.
— Заради дітей, — благав лисий. — Я знаю, що гроші ви витратите на них.
Суддя стиснув губи.
— Чудово, — сказав він за мить, — заради дітей.
У голосі меншого на зріст священика вчувалася якась неприємна інтонація.