— Дітей.
Власник здобувся на слабеньку посмішку.
Скарпі закотив очі, подивившись на мене, і підморгнув.
— Здавалося б, — голос Скарпі потік, як густий мед, — такі достойні люди церкви, як ви, могли б знайти собі краще заняття за арешти оповідачів і вимагання грошей у чесних людей.
Клацання шинкаревих монет поступово затихло, і зала неначе затамувала подих.
Суддя з напускною невимушеністю повернувся спиною до Скарпі і звернувся через плече до меншого на зріст священика.
— Ентоні, здається, ми знайшли ґречного єретика — яка дивовижа, яка чудасія! Треба його продати до трупи ру — він чимось схожий на балакучого пса.
Скарпі заговорив йому в спину.
— Я аж ніяк не сподіваюся, що ви побіжите геть шукати Галіакса й Сімох самостійно. «Малим людям — малі діла», — завжди кажу я. Гадаю, проблема в тому, щоб знайти достатньо малу справу для таких людей, як ви. Але ви винахідливі. Ви могли б підбирати сміття або шукати в ліжках у борделях вошей, коли там буваєте.
Повернувшись, Суддя підходпив із шинквасу глиняний кухоль і розбив його сильним ударом об голову Скарпі.
— Не говори в моїй присутності! — затріщав він. — Ти нічого не знаєш!
Скарпі трохи потрусив головою, неначе для того, щоб у ній прояснилося. По його обличчю, неначе складеному з плавнику, текла червона цівочка, що ховалася в морській піні однієї його брови.
— Гадаю, це може бути правдою. Тейлу завжди казав…
— Не вимовляй його ім’я! — заволав Суддя з червоним від люті обличчям. — Твої вуста його бруднять. На твоєму язику це — богохульство.
— Та ну тебе, Ерлусе, — дорікнув Скарпі, неначе говорячи з малою дитиною. — Тейлу ненавидить тебе ще більше, ніж решта світу, а це немало.
Зала неприродно застигла. Суддя поблід на виду.
— Помилуй тебе Господь, — промовив він холодним тремтливим голосом.
Скарпі на мить мовчки поглянув на Суддю. Тоді засміявся. Гучним, лунким, безпорадним сміхом із глибини душі.
Суддя швидко позирнув на одного з тих, хто зв’язав оповідача. Чолов’яга з похмурим обличчям без прелюдій ударив Скарпі міцно стисненим кулаком. Один раз по нирці, один раз по карку.
Скарпі повалився на землю. У залі було тихо. Звук, із яким його тіло торкнулося дерев’яного настилу на підлозі, здавалося, стих раніше за відлуння його сміху. Суддя змахнув рукою, і один з охоронців підняв старого за карк. Той теліпався, як ганчір’яна лялька; його ноги волочилися по землі.
Але Скарпі був не непритомний, а лише приголомшений. Оповідач повів очима, зосереджуючись на Судді.
— Помилуй мою душу. — Він кволо прохрипів; кращого дня це хрипіння, можливо, було б хихотінням. — Ти не знаєш, як кумедно це звучить із твоїх вуст.
Скарпі неначе звертався до повітря перед собою.
— Тобі треба бігти, Квоуте. Водячись із такими людьми, нічого не доб’єшся. Прямуй на дахи. Побудь трохи там, де тебе не бачитимуть. У мене є друзі в церкві, які можуть мені допомогти, але ти тут нічого не вдієш. Іди.
Позаяк він, говорячи, не дивився на мене, усі на мить заплуталися. Суддя змахнув рукою ще раз, і один з охоронців ударив Скарпі по потилиці. У нього закотились очі, а голова повалилася вперед. Я прослизнув крізь двері на вулицю.
Я послухав Скарпі й побіг по даху, перш ніж вони пішли з корчми.
Розділ двадцять дев’ятий
Двері мого розуму
Видершись на дах і повернувшись до свого потаємного місця, я закутався в ковдру й заплакав. Я плакав так, наче всередині мене щось прорвало і все стрімко текло назовні.
Коли я замучив себе риданнями, уже настала глуха ніч. Я лежав там і дивився в небо, стомлений, але нездатний заснути. Думав про батьків і про трупу, а тоді з подивом усвідомив, що спогади вже не такі гіркі, як були.
Уперше за багато років я скористався однією штукою, якої навчив мене Бен, для заспокоєння й загострення розуму. Це було важче, ніж пам’яталось, але мені це вдалося.
Якщо ви коли-небудь спали всю ніч, не рухаючись, а тоді вранці прокидалися з затерплим від бездіяльності тілом. Якщо ви можете згадати, як чудово, приємно та водночас боляче тоді вперше потягнутися, то ви, можливо, зрозумієте, як почувався мій розум, прокинувшись і потягнувшись на одному з тарбієнських дахів стільки років по тому.
Решту тієї ночі я відчиняв двері свого розуму. За ними я знаходив те, що давно забув: як моя мати складала докупи слова для пісні, сценічне мовлення, три рецепти чаю для заспокоєння нервів і покращення сну, гами для лютні.
Моя музика. Невже я й справді кілька років не тримав у руках лютні?
Тривалий час я думав про чандріян, про те, що вони зробили з моєю трупою, що вони в мене забрали. Я згадав кров і запах горілого волосся та відчув, як у моїх грудях палає глибокий, зловісний гнів. Зізнаюся: тієї ночі в мене були темні, мстиві думки.
Але за роки, проведені в Тарбієні, я навчився непохитної практичності. Я знав, що помста — це лише дитяча фантазія, та й усе. Мені було п’ятнадцять. Що я взагалі міг зробити?
Я знав одне. Це спало мені на думку, коли я лежав і згадував. Це сказав Галіакс Попелові. «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів? Від усього на світі, що готове тобі нашкодити?»
Чандріяни мали ворогів. Якби я зумів їх знайти, вони б мені допомогли. Я й гадки не мав, хто такі ті співці або сіти, але всі знали, що аміри — це лицарі церкви, сильна права рука Атурської імперії. На жаль, усі також знали, що амірів уже триста років як немає. Їх розпустили, коли Атурська імперія впала.
Але Галіакс говорив про них так, ніби вони досі існували. А історія Скарпі вказувала на те, що аміри з’явилися завдяки Селітосу, а не Атурській імперії, як мене завжди вчили. У цій історії явно було щось більше, ще щось таке, що я мусив знати.
Чим більше я про це думав, тим більше запитань з’являлося. Чандріяни, вочевидь, не вбивали всіх, хто збирав історії чи співав пісні про них. Одну чи дві історії про них знав кожен, а дурнувату пісеньку про їхні ознаки хоч раз співала кожна дитина. Чим так вирізнялася пісня моїх батьків?
У мене були запитання. Звісно, дорога мені була лише в одне місце.
Я оглянув своє вбоге майно. У мене була ганчір’яна ковдра й полотняний мішок із соломою, який правив мені за подушку. У мене була пляшка на одну пінту з корком, наполовину повна чистої води. Шмат грубої парусини, який я притиснув цеглою і яким прикривався від вітру холодними ночами. Трохи солі й один пошарпаний черевик, який був мені замалий, але який я сподівався обміняти на щось інше.
А ще — двадцять сім залізних грошів звичайними монетами. Мої гроші на чорний день. Кілька днів тому це здавалося величезним скарбом, але тепер я знав, що цього в жодному разі не вистачить.
Поки сонце сходило, я дістав «Риторику і логіку» зі схованки під кроквою. Розгорнув шмат обробленого полотна, яким я її захищав, і мені полегшало на душі — я побачив, що вона суха й ціла. Я відчув у руках гладеньку вичинену шкіру. Підніс книжку до обличчя й відчув запах Бенового фургона, прянощів і дріжджів із домішками гострої гіркоти кислот і хімічних солей. Це був останній матеріальний шматочок мого минулого.
Я розгорнув її на першій сторінці й прочитав напис, залишений Беном понад три роки тому.
Квоуте!
Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.
Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх.
Я кивнув самому собі й перегорнув сторінку.
Розділ тридцятий
Зламана палітурка
На вивісці над одвірком був напис: «ЗЛАМАНА ПАЛІТУРКА». Я вирішив, що це пророчий знак, і зайшов усередину.
За письмовим столом сидів якийсь чоловік. Я вирішив, що то власник закладу. Він був високий, худорлявий і лисуватий. Він підняв погляд від облікової книги з дещо роздратованим виразом обличчя.
Вирішивши звести люб’язності до мінімуму, я підійшов до його столу й передав йому книжку.