— Я їду до Університету, — пояснив я.
Він підняв брову.
— Ти ж трохи замалий, хіба ні?
Почувши його слова, я відчув бентежний холодок, але проігнорував його.
— Туди приймають усяких.
Він ґречно кивнув, ніби це пояснювало, чому я прийшов босим і від мене смерділо глухими провулками. Трохи почекавши, щоб побачити, чи не розповім я більше, шинкар налив собі випити.
— Не ображайся, але вигляд у тебе все ж такий, що мити тарілки тобі вже не варто.
Я відкрив рота, щоб заперечити: я сумнівався, що варто відмовлятися від такої пропозиції, як залізний гріш за годину роботи. Два гроші — це все одно що буханець хліба, а я б і полічити не зміг, скільки разів голодував за останній рік.
Тоді побачив свої руки, що лежали на шинквасі. Вони були рожеві й чисті — я ледь допетрав, що вони мої.
Тут до мене дійшло, що я не хочу мити посуд. У мене є важливіші справи. Я відійшов від шинквасу й дістав із гаманця гріш.
— Де найлегше знайти валку, що їде на північ? — запитав я.
— На Гуртоправській площі, на Узвишші. За чверть милі від млина, на Зеленій вулиці.
Почувши про Узвишшя, я нервово здригнувся. Я проігнорував це як зумів і кивнув.
— Гарний у вас тут шинок. Вирісши, я вважав би себе щасливчиком, якби мав такий гарний шинок. — Я віддав йому гріш.
Він усміхнувся на весь рот і повернув гріш мені.
— З такими гарними похвалами вертайся коли завгодно.
Розділ тридцять другий
Мідяки, чижмарі та натовпи
Коли я вийшов на вулицю, до полудня залишалося близько години.
Світило сонце, і бруківка в мене під ногами була теплою. Коли гамір ринку перетворився на уривчасте гудіння довкола мене, я спробував насолодитися приємними відчуттями від повного шлунка та чистого тіла.
Але під ложечкою в мене якось посмоктувало, як буває тоді, коли хтось вдивляється вам у потилицю. Це відчуття не зникало, аж поки мене не здолала інтуїція і я не прослизнув швидко, мов рибина, в якийсь завулок.
Поки я стояв, притиснувшись до стіни й чекаючи, відчуття вщухло. Кілька хвилин по тому я став почуватися дурнем. Своїй інтуїції я довіряв, але час від часу вона здіймала фальшиву тривогу. Я зачекав ще кілька хвилин просто для певності, а тоді повернувся на вулицю.
Відчуття незрозумілого занепокоєння повернулося майже миттєво. Я не звертав на нього уваги, водночас намагаючись з’ясувати, звідки воно береться. Але за п’ять хвилин я злякався, звернув у завулок і почав розглядати натовп, щоб зрозуміти, хто за мною стежить.
Ніхто не стежив. Лише за півгодини хвилювання та ще два провулки я нарешті зрозумів, у чому річ.
Дивно було йти разом із натовпом.
За останні кілька років натовпи стали для мене частиною міського пейзажу. Я міг сховатися в натовпі від констебля чи крамаря. Я міг пройти крізь натовп, щоб потрапити туди, куди йшов. Я міг навіть іти в одному напрямку з натовпом, але ніколи до нього не належав.
Я настільки звик до непомітності, що мало не втік від першого купця, який спробував щось мені продати.
Коли я зрозумів, що мене бентежить, моє занепокоєння майже зникло. Страх здебільшого походить від незнання. Щойно я дізнався, у чому проблема, він перетворився на звичайну проблему — і боятися стало нічого.
Як я вже казав, Тарбієн має дві основні частини: Узвишшя й Надбережжя. Надбережжя було бідним. Узвишшя було багатим. Надбережжя смерділо. Узвишшя було чистим. У Надбережжі були злодії. На Узвишші були банкіри — перепрошую, бандити.
Я вже розповідав про свою злощасну вилазку на Узвишшя. Тож ви, можливо, зрозумієте, чому, коли натовп переді мною раптом розійшовся на мить, я побачив те, що шукав. Констебля. Я під гупання власного серця кинувся за найближчі двері.
Якусь мить я нагадував собі, що я — уже не той брудний малий босяк, якого побили багато років тому. Я був добре вбраний і чистий. Зовні я видавався тут своїм. Але давні звички вмирають повільно. Я ледь-ледь опанував лютий гнів, але не міг сказати, на кого гніваюся — на себе, на констебля чи на світ загалом. Мабуть, на все й усіх потроху.
— Доброго дня, — пролунав бадьорий голос з-поза завіси, що замінювала двері.
Я оглянув крамницю. Світло з переднього вікна падало на захаращений верстак і кількадесят пар взуття на полицях. Я вирішив, що забрів не в найгірший заклад.
— Дай-но вгадаю… — знову пролунав голос ззаду. З-поза завіси вийшов сивий, як дід, чолов’яга, що ніс довгий шматок шкіри. Він був малий на зріст і згорблений, але його обличчя всміхнулося мені крізь зморшки. — …тобі потрібне взуття. — Він боязко всміхнувся, наче цей жарт був парою старих чобіт, які вже давно зносились, але були надто зручними, щоб від них відмовитися. Він поглянув на мої ноги. Я мимоволі теж.
Звісно, я був босий. У мене так давно не було взуття, що я вже й зовсім про нього не думав. Принаймні влітку. Взимку я мріяв про взуття.
Я підняв погляд. Очі старого бігали туди-сюди, ніби він не міг зрозуміти, позбудеться він клієнта, розсміявшись, чи ні.
— Здається, мені потрібне взуття, — визнав я.
Він засміявся та посадовив мене, а тоді виміряв мої босі ноги руками. На вулицях, на щастя, було сухо, тож ноги в мене були вкриті лише пилом із бруківки. Якби пройшов дощ, вони б були страхітливо брудними.
— Подивимося, що тобі до вподоби й чи є в мене щось твого розміру. Якщо ні, я можу виготовити або перешити якусь пару під тебе за годину-дві. Отже, для чого тобі потрібне взуття? Для ходіння? Для танців? Для їзди верхи? — Він відкинувся, сидячи на табуреті, і взяв пару черевиків з полиці в себе за спиною.
— Для ходіння.
— Я так і думав. — Він вправно натягнув мені на ноги пару панчіх, неначе всі його клієнти заходили до нього босоніж. Запхав мої ноги в пару якогось чорного взуття з пряжками. — Як тобі ці? Наступи трохи, щоб упевнитись.
— Я…
— Тиснуть. Я так і думав. Що може дратувати більше, ніж черевик, який тисне? — Він зняв їх і миттю взув мене в іншу пару. — Як щодо цих? — Вони були темно-багряні й виготовлені чи то з оксамиту, чи то з фетру.
— Вони…
— Не зовсім такі, як ти шукаєш? Не можна сказати, що ти помиляєшся: вони страх як швидко зношуються. А от колір гарний, у таких добре ганятися за дамами. — Він ніжно взув мене в нову пару. — Як тобі ці?
Вони були з простої брунатної шкіри й сиділи в мене на ногах так, наче він, перш ніж їх виготовити, виміряв мої ступні. Я притиснув ногу до землі, і черевик щільно охопив її. Я вже й забув, як приємно буває в добрих черевиках.
— Скільки з мене? — дещо боязко запитав я.
Замість відповісти він підвівся й почав обшукувати поглядом полиці.
— Про людину можна дуже багато дізнатися з її ніг, — замислився він. — Дехто заходить сюди, усміхаючись і сміючись, у бездоганно чистому, начищеному взутті, у напудрених шкарпетках. Але коли взуття знято, ноги в них тхнуть просто страхітливо. Це люди, які щось ховають. Вони мають таємниці з поганим запахом і намагаються їх приховати, так само, як намагаються приховати свої ноги.
Він повернувся до мене.
— От тільки це ніколи не спрацьовує. Вберегти ноги від смороду можна, лише трохи їх провітрюючи. З таємницями, можливо, та ж сама історія. Щоправда, я про це нічого не знаю. Знаю тільки про взуття.
Він заходився перебирати численні речі на своєму верстаку.
— Часом ці молодики з двору приходять, обмахуються віялами і стогнуть про останню трагедію. Але ноги в них дуже рожеві та м’які. Зрозуміло, що вони ніколи нікуди не ходили самі. Зрозуміло, що справжнього болю їм ніколи не завдавали.
Нарешті він знайшов те, що шукав, і простягнув пару черевиків, схожих на ті, які були на мені.
— Ось. У них ходив мій Джейкоб, коли був такий, як ти.
Він сів на табурет і розшнурував черевики, які були на мені.
— А в тебе, — повів він далі, — старі підошви як на такого юного хлопчиська: зі шрамами, мозолями. Такі ноги могли б цілий день бігти по камінню без взуття. У хлопців твого віку такі ноги з’являються лише одним шляхом.