Він підняв на мене очі, показуючи, що це було запитанням. Я кивнув.
Він усміхнувся й поклав руку мені на плече.
— Як вони?
Я підвівся, щоб їх випробувати. Вони однозначно були зручнішими за новішу пару, бо були трохи розтоптані.
— Послухай, ця пара, — він помахав черевиками, які тримав у руках, — нова. У них не проходили й милі, і за такі нові черевики я беру талант чи, може, талант і два. — Він показав на мої ноги. — Ці ж черевики вживані, а вживаних черевиків я не продаю.
Він повернувся до мене спиною і почав абсолютно безцільно прибирати в себе на верстаку, мугикаючи щось під носа. За мить я впізнав мелодію — «Іди з міста, міднику».
Я знав, що він намагається зробити мені ласку, і за тиждень до цього я б радо скористався можливістю роздобути черевики задарма. Але це чомусь не видавалося мені правильним. Я тихцем зібрав свої пожитки та, перш ніж піти, залишив на його табуреті парочку мідних йотів.
Чому? Тому що гордість — річ дивна, і тому що на щедрість варто відповідати щедрістю. Але передусім тому, що це видавалося правильним, а цієї причини вже достатньо.
— Чотири дні. Шість, якщо буде дощ.
Рьонт був третім фургонником, у якого я запитав про поїздку на північ, в Імрі, найближчого до Університету міста. Він був кремезним шалдійцем зі страхітливою чорною бородою, що приховувала більшу частину його обличчя. Рьонт відвернувся та грубим голосом вилаявся сіаруською на чоловіка, який вантажив у фургон рулони тканини. Коли він говорив рідною мовою, його голос нагадував сердитий обвал.
Коли він повернувся до мене знову, його грубий голос стишився.
— Два мідяки. Йоти. Не гроші. Можеш поїхати у фургоні, якщо буде місце. Як захочеш, уночі можеш спати внизу. Їстимеш увечері з нами. На обід тільки хліб. Якщо фургон застрягне, помагатимеш штовхати.
Настала ще одна пауза — він заходився кричати на робітників. Три фургони саме напихали крамом, а четвертий видався мені до болю знайомим: більша частина мого дитинства минула в мандрах у такому домі на колесах. На передку того фургона сиділа Рьонтова дружина, Рета. Її лице ставало то суворим, коли вона дивилась, як робітники завантажують фургони, то усміхненим, коли вона розмовляла з дівчиною, що стояла неподалік.
Я вирішив, що ця дівчина — така ж пасажирка, як і я. Вона була моєю ровесницею, а може, на рік старшою, але в такому віці один рік — це чимала різниця. У талів є прислів’я про дітей нашого віку: «Хлопчик росте, а дівчинка виростає».
На ній було практичне вбрання для подорожей, штани та сорочка, і вона була якраз достатньо юною, щоб це не видавалося недоречним. Поводилася дівчина так, що, якби вона була на рік старшою, я б мимоволі побачив у ній даму. Власне кажучи, під час розмови з Ретою дівчина вільно переходила від благородної грації до дитячої енергійності й навпаки. Вона мала довге темне волосся і…
Простіше кажучи, вона була прекрасною. Я вже давно не бачив нічого прекрасного.
Рьонт простежив за моїм поглядом і заговорив далі:
— Отаборитися на ніч допомагають усі. Усі по черзі стоять на варті. Як заснеш на варті, тебе покинуть. Їстимеш з нами все, що готуватиме моя дружина. Як жалітимешся, тебе покинуть. Як ітимеш надто повільно, тебе покинуть. Якщо займатимеш дівчину… — Він провів рукою крізь густу чорну бороду. — Буде погано.
Сподіваючись відвернути його думки в інше русло, я заговорив:
— Коли фургони закінчать вантажити?
— За дві години, — сказав він із похмурою впевненістю, ніби кидаючи виклик робітникам — хай спробують з ним посперечатися.
Один з них випростався на фургоні, прикриваючи очі рукою. Він гукнув, перекричавши звуки, які видавали коні, фургони та люди, що ними була заповнена площа.
— Не лякайся його, малий. Він непоганий, як перестає гарчати.
Рьонт суворо тицьнув пальцем, і чолов’яга повернувся до роботи.
Переконувати мене було не потрібно. Чоловікові, який подорожує зі своєю дружиною, зазвичай варто довіряти. До того ж ціна була справедливою, і від’їздив він того самого дня. Я скористався цією можливістю дістати з гаманця пару йотів і простягнути їх Рьонтові.
Він повернувся до мене.
— Дві години. — Він підняв товсті пальці для наочності. — Як запізнишся, тебе покинуть.
Я серйозно кивнув.
— Рієуса, ту кіалус А’іша туа.
«Дякую, що наблизили мене до своєї родини».
Рьонт підняв товсті волохаті брови. Швидко оговтався і кивнув — так, що мало не вийшов невеличкий поклін. Я оглянув площу, намагаючись зорієнтуватися.
— Дехто повний сюрпризів. — Я розвернувся й побачив робітника, який кричав до мене з фургона. Він простягнув руку. — Деррік.
Я потис її, почуваючись ніяково. Відколи я просто розмовляв з людиною, минуло стільки часу, що я почувався дивно й непевно.
— Квоут.
Деррік завів руки за спину і потягнувся, скривившись. Він був високий і білявий, набагато вищий за мене, і мав років із двадцять.
— Оце ти встругнув. — Рьонт аж захвилювався. — Де ти навчився говорити сіаруською?
— Мене арканіст трохи навчив, — пояснив я. Я провів очима Рьонта, який пішов поговорити з дружиною. Темноволоса дівчина глянула в моєму напрямку й усміхнулась. Я відвів погляд, не знаючи, як це сприймати.
Він знизав плечима.
— То я тебе покину — бери свої пожитки. Рьонт не дуже злий, хоч і любить погиркати, але не чекатиме, коли фургони будуть заповнені.
Я кивнув, хоч «пожитків» як таких у мене й не було. Втім, мені слід здійснити деякі покупки. Кажуть, у Тарбієні, маючи вдосталь грошей, можна знайти все. Загалом кажуть правильно.
Я зійшов сходами до Трапісового підвалу. Дивно було йти ними у взутті. Я вже звик, заходячи до нього, відчувати прохолодну вологу каменю під ногами.
Поки я чимчикував недовгим коридором, із внутрішніх кімнат вийшов хлопчина в лахмітті, який тримав маленьке зимове яблуко. Побачивши мене, він різко зупинився, а тоді насупився, примруживши підозрілі очі. Опустивши погляд, він грубо проштовхнувся повз мене.
Я, навіть не замислюючись, ляпасом прибрав його руку зі свого гаманця та повернувся до нього, приголомшений настільки, що не знав, що й сказати. Він чкурнув надвір, залишивши мене спантеличеним і збентеженим. Там ми ніколи не крали один в одного. На вулицях кожен сам за себе, але Трапісів підвал був для нас майже прихистком, як церква. Ми всі уникали ризику це спаплюжити.
Я пройшов останні кілька кроків до головної зали і з полегшенням побачив, що з усім іншим усе гаразд. Трапіса там не було — він, мабуть, пішов збирати милостиню, щоб йому легше було піклуватися про своїх дітей. Там стояло шість ліжок, усі були зайняті, і на підлозі теж лежали діти. Кілька зачуханих босяків обступили велику корзину на столі, міцно тримаючи в руках зимові яблука. Вони повернулися й уп’ялись у мене своїми суворими й насмішкуватими поглядами.
Тоді до мене дійшло. Жоден із них мене не впізнав. Чистий і добре вбраний, я скидався на якогось звичайного хлопчиська, який випадково сюди забрів. Мені тут було не місце.
Тут якраз повернувся Трапіс; під однією пахвою він ніс кілька пласких буханців хліба, а під другою — дитину, яка голосно верещала.
— Арі, — покликав він одного з хлопчиків, які стояли біля корзини. — Піди поможи. У нас нова відвідувачка, і її треба перевдягнути.
Хлопчик поквапився до Трапіса й узяв дитину в нього з рук. Він поклав хліб на стіл біля корзини, і всі діти зосередили на ньому пильні погляди. У мене всередині все обірвалося. Трапіс на мене й не глянув. А що, як він мене не впізнає? А що, як він скаже мені йти геть? Я не знав, чи можу це витримати, і почав тихцем просуватися до дверей.
Трапіс по черзі показав на дітей.
— Ану заждіть. Девіде, звільни та почисть бочку для пиття. Вода там стає солонуватою. Коли він закінчить, Нейтан може наповнити її з насоса.
— А можна мені дві порції? — запитав Нейтан. — Мені для брата треба.