Але сидячи біля вогню, зігнувшись над лютнею, я відчував, як те жорстоке, неприємне, що з’явилося в мені в Тарбієні, тріскається. Воно відпадало, наче глиняна форма довкола остиглого шматка заліза, а на його місці залишалося щось чисте й тверде.
Я торкнувся струн — кожної окремо. Коли я торкнувся третьої, виявилося, що вона звучить трішечки невлад, і я, не замислюючись, зовсім трохи підкрутив один з кілочків.
— Ану стій, не чіпай їх, — Джосн постарався говорити невимушено, — бо розстроїш.
Але я його й не чув. Співець і все інше опинилися від мене безмежно далеко — мабуть, навіть дно Сентського моря було ближче.
Я торкнувся останньої струни та настроїв ще й її, зовсім трішечки. Зіграв простий акорд і вдарив по ній. Вона прозвучала тихо й правильно. Я пересунув палець, й акорд став мінорним — таким, що мені завжди здавалося, ніби лютня так каже «сумно». Пересунув пальці ще раз — і лютня зашепотіла двома акордами водночас. Далі, не розуміючи, що я роблю, я почав грати.
Торкатися пальцями струн було дивно, наче то возз’єдналися друзі, які забули, що в них спільного. Я грав тихо й повільно, так, щоб ноти не виходили за межі кола, яке утворювало світло нашого багаття. Пальці та струни сторожко перемовлялися, так, ніби їхній танець зображав пристрасну закоханість.
Потім я відчув, як у мені щось зламалось, і в тишу почала виливатися музика. Мої пальці затанцювали, вигадливо і швидко вводячи в коло світла від нашого багаття щось тоненьке, ніжне й тремтливе. Музика рухалася павутинкою, яку ворушить ніжне дихання, змінювалася, наче листок, що крутиться, падаючи на землю, і нагадувала про три роки в тарбієнському Надбережжі, коли всередині мене була порожнеча, а руки боліли від лютого холоду.
Я не знаю, як довго грав. Може, десять хвилин, а може, і годину. Але до такої напруги мої руки не звикли. Вони здригнулись, і музика розпалася на друзки, наче сон після пробудження.
Я підняв очі й побачив, що всі повністю застигли, а їхні обличчя виражають різні почуття — від шоку до зачудування. Тоді, неначе мій погляд зруйнував якесь закляття, усі заворушилися. Засовався на місці, не підводячись, Рьонт. Двоє найманців повернулись і перезирнулися, здійнявши брови. Деррік поглянув на мене так, ніби ще ніколи мене не бачив.
Рета й далі сиділа нерухомо, тримаючи руку біля рота. Денна опустила обличчя на руки й заплакала, тихо, розпачливо схлипуючи.
Джосн просто підвівся. Обличчя в нього було вражене й безкровне, ніби його закололи.
Я простягнув лютню, не знаючи, дякувати йому чи вибачитися. Він отетеріло її взяв. За мить, не знаючи, що сказати, я залишив їх біля вогнища й пішов до фургонів.
Отак Квоут і провів свою останню ніч перед прибуттям до Університету; власний плащ правив йому й за ковдру, й за постіль. Коли він ліг, за ним лежало коло вогню, а перед ним — тінь, подібна до зібраної мантії. Очі в нього були розплющені, це вже точно, але хто з нас може сказати, що знає, що він бачив?
Натомість погляньте за нього, на коло світла, утворене багаттям, і поки що залиште Квоута самого. Усі заслуговують на мить чи дві на самоті за власним бажанням. А якщо й було пролито якісь сльози, то вибачмо йому. Він усе ж таки був лише дитиною і лише згодом мав дізнатися, що таке смуток насправді.
Розділ тридцять п’ятий
Розлука
Трималася гарна погода, а тому фургони вкотилися в Імрі якраз на заході сонця. Мені було тяжко на душі й боляче. Денна весь день їхала в одному фургоні з Джосном, а я здуру та з гордощів тримався осторонь.
Щойно фургони зупинилися, усі заходилися жваво щось робити. Рьонт, ще не зупинивши остаточно свій фургон, затіяв суперечку з гладенько поголеним чоловіком в оксамитовому капелюсі. Вони поторгувались, а далі десяток робітників заходився вивантажувати рулони тканини, бочки з мелясою та полотняні мішки з кавою. Рета дивилася на них суворим оком. Джосн бігав туди-сюди, намагаючись уберегти свій багаж від ушкоджень і крадіжки.
Мені ж було легше впоратися зі своїм багажем, оскільки в мене з собою була тільки дорожня торба. Я дістав її з-поміж рулонів тканини й відійшов від фургонів. Закинув її на одне плече та роззирнувся в пошуках Денни.
Замість неї я знайшов Рету.
— Ти став у великій нагоді в дорозі, — чітко промовила вона. Її атурська була значно краща за Рьонтову, майже без сліду сіаруського акценту. — Добре, коли поруч є хтось, здатний без сторонньої допомоги розпрягти коня. — Вона простягнула мені монету.
Я взяв її, не замислюючись. Це був рефлекс, який виробився в мене за роки жебракування. Усе одно що відсмикувати руку від вогню, але навпаки. Лише після того як монета опинилася в моїй руці, я придивився до неї пильніше. Це був цілий мідний йот, рівно половина тієї суми, яку я заплатив за проїзд із ними до Імрі. Коли я підняв очі, Рета вже верталася до фургонів.
Не знаючи напевне, що й думати, я побрів туди, де на краєчку корита для коней сидів Деррік. Поглянувши на мене, він прикрив очі рукою від вечірнього сонця.
— То ти йдеш? Я вже мало не подумав, що ти, може, побудеш трохи з нами.
Я хитнув головою.
— Рета щойно дала мені йот.
Він кивнув.
— Я не надто здивований. Більшість людей — це звичайнісінький баласт. — Він знизав плечима. — А вона високо оцінила твою гру. Ти не думав спробувати себе в ролі менестреля? Кажуть, Імрі добре для цього підходить.
Я знову перевів розмову на Рету.
— Я не хочу, щоб Рьонт на неї злився. Здається, він доволі серйозно ставиться до грошей.
Деррік розсміявся.
— А вона хіба ні?
— Я давав гроші Рьонту, — роз’яснив я. — Якби він хотів повернути мені частину, то, гадаю, зробив би це сам.
Деррік кивнув.
— У них так не прийнято. Чоловік грошей не віддає.
— От і я про це, — сказав я. — Я не хочу, щоб вона через мене вскочила в халепу.
Деррік урвав мене, замахавши руками вперед-назад.
— Я погано все пояснюю, — відповів він. — Рьонт знає. Можливо, він навіть послав її з цією метою. Але дорослі шалдійські чоловіки грошей не віддають. Вважається, що це по-жіночому. Вони навіть не купують нічого, якщо є така можливість. Ти хіба не помітив, що саме Рета торгувалася за наші кімнати та харчі в шинку кілька вечорів тому?
Тепер, коли він сказав про це, я таки згадав.
— Але чому? — запитав я.
Деррік знизав плечима.
— Нема тут ніяких причин. Вони просто так роблять. Саме тому в стількох шалдійських валках їдуть разом чоловіки та дружини.
— Дерріку! — пролунав Рьонтів голос із-за фургонів.
Підвівшись, він зітхнув.
— Обов’язок кличе, — пояснив він. — Побачимось.
Я запхав йот собі в кишеню й подумав про те, що розповів Деррік. Річ була в тому, що моя трупа ніколи не просувалася так далеко на північ, щоб дістатися Шалду. Думка про те, що я не такий бувалий, як гадав, неабияк бентежила.
Я закинув дорожню торбу на плече й роззирнувся востаннє, думаючи, що, можливо, найкраще було б піти без жодних важких прощань. Денни ніде не було видно. Отже, все ясно. Я розвернувся, щоб піти…
…і побачив, що вона стоїть за мною. Вона трохи ніяково всміхнулася, зчепивши руки за спиною. Вона була гарна, як квітка, і зовсім цього не усвідомлювала. Раптом мені перехопило дихання, і я забувся — забув своє роздратування, свій біль.
— Усе-таки йдеш? — запитала вона. Я кивнув.
— Ти міг би поїхати з нами до Аніліна, — запропонувала вона. — Кажуть, вулиці там вимощені золотом. Ти міг би навчити Джосна грати на тій лютні, яку він із собою возить. — Вона всміхнулася. — Я його питала, і він сказав, що був би не проти.
Я замислився про це. Якихось півсекунди я був готовий покинути весь свій план лише заради того, щоб побути з нею ще трохи. Але мить минула, і я хитнув головою.
— Не дивися так, — усміхнено дорікнула вона мені. — Якщо в тебе не складеться тут, то я побуду там якийсь час. — Вона поступово замовкла, явно на щось сподіваючись.