Він кивнув, досі нічого не виражаючи обличчям.
— Про це можна домовитися. Не переймайся її безпекою. Вона зберігатиметься не менш ретельно, ніж будь-яка книжка в Архівах.
Піднявши руку, Лоррен махнув студентові, який проходив повз.
Хлопчина з волоссям пісочного кольору різко зупинився й боязко підійшов. З очевидною повагою кивнув Майстрові-Архівісту так, що мало не вийшов поклін.
— Так, майстре Лоррен.
Лоррен однією довгою рукою показав на мене.
— Сіммоне, це Квоут. Йому треба показати, де тут що, записати на заняття й таке інше. Кілвін хоче, щоб він займався рукотворством. Усе інше — на твій смак. Подбаєш про це?
Сіммон знову кивнув і прибрав волосся з очей.
— Так, пане.
Не промовивши більше жодного слова, Лоррен повернувся й пішов геть; від довгих кроків у нього за спиною здіймалася чорна мантія майстра.
Сіммон був юний як на студента, але все одно старший за мене на кілька років. Він був вищий за мене, але обличчя в нього ще було хлопчаче, а поводився він по-хлопчачому сором’язливо.
— Тобі вже є де жити? — запитав він, коли ми пішли. — Якась кімната в шинку абощо?
Я хитнув головою.
— Я сьогодні тільки вступив. Думав здебільшого про те, як пройти вступ.
Сіммон гигикнув.
— Я знаю, як це буває. Досі весь пітнію на початку кожного семестру. — Він показав ліворуч, де тягнулася широка вулиця, обсаджена деревами. — Тоді спершу ходімо до Гнізд.
Я зупинився.
— Грошей у мене небагато, — зізнався я. Я не збирався винаймати собі кімнату. Я звик спати надворі й знав, що свої три таланти мені доведеться залишити на одяг, їжу, папір та оплату навчання в наступному семестрі. Не можна було сподіватися на великодушність майстрів два семестри поспіль.
— Вступ минув не так добре, еге ж? — співчутливо промовив Сіммон, узявши мене за лікоть і потягнувши до однієї з сірих будівель Університету. Ця мала три поверхи, багато вікон і кілька крил, які розходилися з середини. — Не мучся через це. Першого разу я занервував та обісцявся. У переносному розумінні.
— У мене все було не так погано, — сказав я, раптом дуже гостро усвідомивши, що в моєму гаманці лежить три таланти. — Але я, здається, образив майстра Лоррена. Він видавався дещо…
— Холодним? — запитав Сіммон. — Відстороненим? Наче незворушний кам’яний стовп? — Він розсміявся. — Лоррен завжди такий. Ходять чутки, що Елкса Дал готовий заплатити десять золотих марок тому, хто зможе його розсмішити.
— О. — Я трохи розслабився. — Це добре. Мені аж ніяк не можна бити з ним горшки. Я збираюся дуже багато часу проводити в Архівах.
— Просто обережно поводься з книжками, і ви будете чудово ладнати. Він зазвичай доволі відсторонений, але будь обережний поряд з його книжками. — Він підняв брови й хитнув головою. — Поряд з ними він лютіший за ведмедицю, що захищає своїх ведмежат. Власне, я вважаю: хай краще мене спіймає мати-ведмедиця, ніж Лоррен побачить, як я загинаю сторінку.
Сіммон копнув камінець, і той поскакав бруківкою.
— Гаразд. У Гніздах є варіанти. За талант тобі дадуть ліжко та розписку на їжу на семестр. — Він знизав плечима. — Ніяких витребеньок, але під дощем мокнути не будеш. Можна винаймати кімнату з кимось іншим за два таланти або самостійно за три.
— Як це — розписка на їжу?
— Їжу подають тричі на день в Їдальні. — Він показав на довгу будівлю під низьким дахом з другого боку галявини. — Їжа непогана, якщо не надто замислюватися, звідки вона могла взятися.
Я хутко зробив підрахунки. Один талант за два місяці харчування та сухе місце для сну? На кращі умови й сподіватися не можна. Я всміхнувся Сіммонові.
— Здається, саме те, що треба.
Відчинивши двері до Гнізд, Сіммон кивнув.
— Отже, ліжка. Ходімо, знайдемо стюарда й запишемо тебе.
Ліжка студентів не з Аркануму стояли на четвертому поверсі східного крила Гнізд, найдалі від купалень на першому поверсі. Умови були саме такі, як розповідав Сім, без витребеньок. Але на вузькому ліжку була чиста постільна білизна, а ще стояла скриня з замком, у якій я міг зберігати свої нечисленні речі.
Усі нижні ліжка вже були зайняті, тож я влаштувався на горішньому у віддаленому кутку кімнати. Лежачи на своєму ліжку й визираючи з вузького вікна, я мимохіть згадав своє потаємне місце на високих тарбієнських дахах. Ця схожість, як не дивно, тішила.
На обід була миска гарячого (він аж парував) картопляного супу, квасоля, тоненько порізаний жирний бекон і свіжий темний хліб. Великі дощаті столи в Їдальні вже були майже наполовину заповнені; за ними сиділо душ із двісті студентів. Приміщення було наповнене стишеним гудінням розмов, у які періодично втручався сміх і металеве дряпання ложок і виделок об бляшані таці.
Сіммон відвів мене до віддаленого кутка довгої зали. Коли ми підійшли ближче, підняли голови ще двоє студентів.
Поставивши свою тацю, Сіммон махнув у мій бік однією рукою.
— Народ, знайомтеся, це Квоут. Наш новісінький, зеленесенький першачок. — Він показав спершу на одну людину, а потім — на другу. — Квоуте, це найгірші студенти, що тільки є в Арканумі: Манет і Вілем.
— Ми вже знайомі, — сказав Вілем. Він був тим темноволосим шалдимом з Архівів. — Ти й справді йшов вступати, — зазначив він, дещо здивувавшись. — Я гадав, що ти мені фальшиве залізо тицяєш. — Він простягнув мені руку для потиску. — Вітаю.
— Тейлу з вами, — пробурчав Манет, оглядаючи мене. Йому було щонайменше п’ятдесят, волосся в нього було скуйовджене, а борода — сива. Він мав дещо неохайний вигляд, ніби прокинувся лише кілька хвилин тому. — Я такий старий, як почуваюся? Чи це він такий юний, як здається?
— І те, й інше, — весело промовив Сіммон, сівши. — Квоуте, Манет пробув в Арканумі довше за всіх нас разом узятих.
Манет пирхнув.
— Віддай мені належне. Я пробув в Арканумі довше, ніж будь-хто з вас прожив на світі.
— І ти досі — простий е’лір, — зауважив Вілем; через його сильний сіаруський акцент важко було сказати, сарказм це чи ні.
— Бути е’ліром чудово, — серйозно відказав Манет. — Ви, хлопці, пошкодуєте, як хоч трохи просунетеся далі. Повірте мені. Тоді просто більше мороки й більше доводиться платити за навчання.
— Ми ж хочемо собі ґілдери, Манете, — промовив Сіммон. — Бажано до власної смерті.
— Ґілдери теж переоцінені, — заявив Манет, відірвавши шматочок хліба і вмокнувши його в суп. Діалог видавався невимушеним, і я здогадувався, що це розмовляють між собою близькі люди.
— Що в тебе? — зацікавлено спитав Сіммон Вілема.
— Сім і вісім, — пробурчав Вілем.
Сіммон, здається, здивувався.
— На Бога, що сталося? Ти що, ударив когось із них?
— Заплутався з шифром, — похмуро зізнався Вілем. — А Лоррен спитав мене про вплив субінфудації на модеґанську валюту. Кілвінові довелося перекласти. Я й тоді не зміг відповісти.
— Сумую за тебе всією душею, — безжурно промовив Сім. — Ти клав мене на лопатки останні два семестри, і мені рано чи пізно неодмінно мало поталанити. Навіть цього семестру в мене п’ять талантів. — Він простягнув руку. — Ану плати.
Вілем занурив руку в кишеню й передав Сімові мідний йот.
Я поглянув на Манета.
— А ти в цьому участі не береш?
Чоловік зі скуйовдженим волоссям натужно розсміявся й хитнув головою.
— Шанси були б дуже нерівні, — сказав він із наполовину напханим ротом.
— Послухаймо, що там, — запропонував, зітхнувши, Сіммон. — Скільки цього семестру?
— Один і шість, — відповів Манет, по-вовчому вишкірившись.
Я подав голос, перш ніж комусь спало на думку спитати мене, скільки я заплатив за навчання.
— Чув, із когось за навчання правили тридцять талантів. Така висока плата — це нормально?
— Ні, якщо вистачає клепки в голові залишатися на нижчих рангах, — пробурчав Манет.
— Лише для шляхти, — пояснив Вілем. — Краемлевих негідників, яким нічого тут навчатися. Гадаю, вони навмисне платять за навчання багато, просто аби було на що скаржитися.