— Я й не проти, — сказав Манет. — Хай у них гроші беруть. А з мене за навчання беруть мало.
Я підскочив: на стіл із другого боку з дзенькотом опустилася таця.
— Гадаю, ви зараз про мене. — Власник таці був блакитнооким красенем із ретельно підрівняною борідкою та високими модеґанськими вилицями. Одяг у нього був забарвлений у насичені стримані кольори. При його боці був ніж із руків’ям з кутого дроту. Я вперше побачив, щоб хтось в Університеті носив зброю.
— Совой? — Сіммон, здається, був ошелешений. — Що ти тут робиш?
— Я в себе питаю те ж саме. — Совой поглянув на лаву згори вниз. — Тут що, жодного пристойного стільця? — Він сів, рухаючись із дивним поєднанням граційної вишуканості та напруженої ображеної гідності. — Чудово. Далі я їстиму з дерев’яної дошки та кидатиму кістки собакам через плече.
— За етикетом це потрібно робити через ліве плече, ваша високосте, — промовив Манет із повним ротом хліба й широко всміхнувся.
У Совоя гнівно спалахнули очі, але не встиг він щось сказати, як подав голос Сіммон:
— Що сталося?
— Моя плата за навчання склала шістдесят вісім стрелаумів, — обурено промовив він.
Сіммон і оком не змигнув.
— Це дуже багато?
— Так. Це дуже багато, — саркастично відповів Совой. — І без жодної притомної причини. Я відповів на їхні запитання. Це просто особиста образа, та й усе. Мандраґові я не подобаюся. Геммові теж. До того ж усі знають, що зі шляхти луплять удвічі більше, ніж із вашого брата, — просто обдирають як липку.
— Сіммон — шляхтич. — Манет показав на нього ложкою. — Здається, у нього все гаразд.
Совой різко видихнув через ніс.
— Сіммонів батько — герцог тільки на папері й служить бляшаному королю в Атурі. У коней мого батька родоводи довші, ніж у половини цих атурських шляхтичів.
Сіммон дещо напружився, але не відірвав погляду від їжі.
Вілем повернувся до Совоя; його темні очі посуворішали. Але перш ніж він устиг щось сказати, Совой згорбився, потираючи обличчя однією рукою.
— Вибач, Сіме, ввіряю тобі свої дім та ім’я. Просто… цього семестру все мало бути краще, але тепер, — навпаки, гірше. Мого утримання не вистачить навіть на оплату навчання, а збільшувати мені кредит далі ніхто не буде. Знаєш, як це принизливо? Мені довелося відмовитися від кімнат у «Золотому поні». Я на третьому поверсі Гнізд. Мені мало не довелося розділити з кимось кімнату. Що сказав би мій батько, якби дізнався?
Сіммон, рот у якого був повний, знизав плечима й махнув ложкою — здається, показуючи, що він не ображається.
— Можливо, справи в тебе йшли б краще, якби ти не ходив туди як павич, — припустив Манет. — Ідучи на іспити, не вдягайся в шовк.
— Отже, так і треба? — обурився Совой, знову роздратувавшись. — Мені що, принижуватися? Втирати у волосся попіл? Рвати на собі одяг? — Що більше він гнівався, то помітнішим ставав його співучий акцент. — Ні. Там же нема вищих за мене. Мені не треба їм кланятися.
За столом на мить запала неприємна тиша. Я помітив, що чимало студентів довкола нас спостерігали за виставою з-за найближчих столів.
— Гілта тіам, — продовжив Совой. — Тут мені не подобається геть усе. Погода у вас дика й нецивілізована. Релігія — варварська та святенницька. Повії — нестерпно дурні й невиховані. Мові ледь вистачає витонченості, щоб виразити всю вбогість цього місця…
Що довше говорив Совой, то тихішим ставав його голос; кінець кінцем майже почало здаватися, ніби він говорить із самим собою.
— У моєму родоводі п’ятдесят поколінь, моя кров старіша за дерево чи камінь. А я дійшов до цього. — Він підпер підборіддя долонями та опустив погляд на свою бляшану тацю. — Ячмінний хліб. Боги всюдисущі, людина має їсти пшеницю.
Я стежив за ним, одночасно пережовуючи шматочок свіжого темного хліба. Смак у нього був чудовий.
— Не знаю, що я собі думав, — раптом заявив Совой, зіп’явшись на ноги. — Не можу цього терпіти. — Він дременув геть, залишивши свою тацю на столі.
— Це — Совой, — без зайвих церемоній пояснив мені Манет. — Він непоганий, хоча зазвичай він і близько не такий п’яний.
— Він модеґанин?
Сіммон засміявся.
— Більшого модеґанина, ніж Совой, і не знайти.
— Не треба його зачіпати, — сказав Вілем Манетові. Через його грубий акцент мені важко було зрозуміти, чи свариться він на старшого студента, але його смагляве шалдійське обличчя однозначно виражало докір. Як я здогадувався, він як іноземець співчував Совоєві через труднощі в пристосуванні до мови та культури Союзу.
— Він справді переживає скрутні часи, — визнав Сіммон. — Пам’ятаєте, як йому довелося звільнити служника?
Манет із повним ротом замахав обома руками, ніби граючи на уявній скрипці. Він закотив очі, показуючи обличчям, що геть йому не співчуває.
— Цього разу йому довелося продати персні, — додав я. Вілем, Сіммон і Манет повернулися і з цікавістю витріщилися на мене. — У нього на пальцях були бліді лінії, — пояснив я, витягнувши руку, щоб показати.
Манет пильно мене оглянув.
— Отакої! Наш новачок, здається, ще той розумник. — Він повернувся до Вілема з Сіммоном. — Хлопці, я готовий побитись об заклад. Ставлю два йоти на те, що наш юний Квоут потрапить до Аркануму до кінця свого третього семестру.
— Три семестри? — здивовано промовив я. — Мені сказали, що треба лише довести, що я опанував основні принципи симпатії.
Манет лагідно мені всміхнувся.
— Так усім говорять. Основи симпатії — один з тих курсів, які треба сяк-так пройти, перш ніж тебе підвищать до е’ліра. — Він нетерпляче знову повернувся до Віла й Сіма. — Ну то як? Два йоти?
— Я поб’юся об заклад. — Вілем злегка знизав плечима, ніби вибачаючись переді мною. — Не ображайся. Я ставлю на найбільш імовірний результат.
— То що ти вивчатимеш? — запитав Манет, коли вони вдарили по руках.
До цього запитання я не був готовий.
— Гадаю, все.
— Ти говориш, як я тридцять років тому, — гигикнув Манет. — Із чого почнеш?
— Із чандріян, — відповів я. — Мені б хотілося знати про них якнайбільше.
Манет насупився, а тоді вибухнув сміхом.
— Що ж, це просто чудово. Наш Сім вивчає фей і піксі. А Віл вірить у всіляких дурнуватих шалдійських небесних духів і тому подібну маячню. — Він дурнувато надув щоки. — Я ж знаюся на бісах і блукальцях.
Я відчув, що зніяковіло шаріюся.
— Тіло Господнє, Манете, — урвав його Сім. — Що в тебе вселилося?
— Я щойно поставив два йоти на хлопчиська, який хоче вивчати казочки на ніч, — пробурчав Манет, показавши на мене виделкою.
— Він мав на увазі фольклор. Щось таке. — Вілем повернувся до мене. — Ти хочеш працювати в Архівах?
— Це й фольклор теж, — хутко оборонився я, прагнучи зберегти обличчя. — Я хочу побачити, чи відповідають народні казки різних культур теорії наративної септагії Теккама.
Сім знову повернувся до Манета.
— Бачиш? Чому ти сьогодні такий дикий? Коли ти востаннє спав?
— Не треба зі мною розмовляти таким тоном, — забурчав Манет. — Я поспав кілька годин минулої ночі.
— А коли була та ніч? — не вгавав Сім. Манет помовчав, опустивши погляд на тацю.
— Після повалка?..
Вілем хитнув головою, пробурмотівши щось сіаруською.
На обличчі Сіммона відобразився жах.
— Манете, учора був запалок. Ти що, уже дві доби не спав?
— Мабуть, що так, — невпевнено відповів Манет. — Я завжди гублюся під час іспитів. Занять же немає. У мене через це збивається розпорядок. До того ж я замучився з проектом у Промислі. — Він поступово замовк і потер обличчя обома руками, а тоді підвів очі на мене. — Вони мають рацію. Я зараз трохи не при собі. Теккамова септагія, фольклор і все таке. Трохи книжно для мене, але вивчати це добре. Я не хотів тебе ображати.
— Я й не образився, — спокійно запевнив я й кивнув на Совоєву тацю. — Пересунь її сюди, будь ласка. Якщо наш юний шляхтич не повернеться, я з’їм його хліб.