Я спробував уявити собі високого, похмурого майстра розгніваним і не зміг.
— Дякую за попередження.
— Немає за що.
Фела вийшла назад до передпокою.
Я підійшов до столу, який вона мені показала.
— Як мені замовити книжку? — тихенько запитав я канцеляра за ним.
Він показав мені великий журнал. Часом траплялися запити на книжки з конкретними назвами чи авторами, але в решті випадків ішлося про більш узагальнені запити на відомості. Мені впав у око один запис: «Безіл — Іллійський місячний календар. Історія атурського календаря». Я оглянув залу й побачив, як хлопчина, що був на занятті в Гемма, зігнувся над книжкою, роблячи нотатки.
Я написав: «Квоут — Історія чандріян. Повідомлення про чандріян та їхні ознаки: чорні очі, синє полум’я тощо».
Далі я пішов до полиць і заходився оглядати книжки. Одну чи дві я впізнав завдяки своїй науці в Бена. У залі було тихо — лише раз у раз шкрябало перо об папір чи хтось ледь чутно, наче то пташка махала крилом, перегортав сторінку. Тиша видавалася мені не підозрілою, а дивовижно втішною. Згодом я дізнався, що це місце за могильну тишу прозвали «Склепом».
Врешті-решт мені в око впала книжка під назвою «Шлюбні ігри дракуса звичайного», і я поніс її до одного зі столів для читання. Я взяв її, тому що на обкладинці був витиснений доволі елегантний дракон, але почавши читати, я виявив, що то — компетентне дослідження кількох поширених міфів.
Я вже дійшов до середини вступного розділу, який пояснював, що міф про дракона, швидше за все, виник завдяки набагато простішому дракусові, аж тут біля мого ліктя з’явився канцеляр.
— Квоут?
Я кивнув, і він передав мені невеличку книжечку в палітурці з блакитної тканини.
Розгорнувши її, я миттєво розчарувався. Це була збірка історій про фей. Я прогортав її, сподіваючись відшукати щось корисне, але вона була повна солодкавих пригодницьких історій, покликаних розважати дітей. Ви такі знаєте: сміливі сирітки обводять чандріян круг пальця, здобувають багатства, одружуються з принцесами та живуть довго й щасливо.
Я згорнув книжку. Почасти цього я й очікував. Поки чандріяни не перебили моїх рідних, я теж вважав, що вони — всього-на-всього персонажі дитячих казок. Такий пошук нічого мені не дасть.
Підійшовши до письмового столу, я надовго замислився, а тоді записав у книзі запитів ще один рядок: «Квоут — Історія Ордену амірів. Походження амірів. Практики амірів». Досягши кінця рядка, я замість почати новий зупинився й поглянув на канцеляра, що сидів за столом.
— Я, у принципі, візьму що завгодно про амірів, — промовив я.
— Ми зараз трохи зайняті, — відповів він, показавши на залу. З моменту мого прибуття зайшло ще з десяток студентів. — Але ми винесемо вам що-небудь, тільки-но з’явиться така можливість.
Я повернувся до свого столу й знову погортав дитячу книжку, а тоді покинув її, зацікавившись бестіарієм. Цього разу чекати довелося значно довше, і я вже читав про дивну літню сплячку Сусквініяна, коли відчув легкий дотик до плеча.
Я повернувся, думаючи, що побачу канцеляра з повними руками книжок чи, може, це підійшов привітатися Безіл. На превеликий свій подив, я побачив, що наді мною височіє у своїх темних шатах майстер Лоррен.
— Ходімо, — тихо промовив він і жестом наказав мені йти за собою.
Не знаючи, в чому може бути річ, я рушив за ним із читальної зали. Ми пройшли за столом канцеляра, подолали сходовий марш та опинились у невеличкій безликій кімнатці зі столом і двома стільцями. В Архівах було безліч таких кімнаток, комірок-читалень, у яких члени Аркануму могли посидіти на самоті й повчитися.
Лоррен поклав на стіл книгу запитів із Фоліантів.
— Я помітив твій запит, коли допомагав одному з канцелярів-новачків у виконанні обов’язків, — пояснив він і запитав: — Ти цікавишся чандріянами та амірами?
Я кивнув.
— Це пов’язане з завданням, яке тобі дав хтось із викладачів?
Я на мить замислився, чи не розповісти йому правду. Про те, що сталося з моїми батьками. Про ту історію, яку я чув у Тарбієні.
Але Манетова реакція на мою згадку про чандріян показала мені, якою це буде дурістю. Я не вірив у чандріян, поки не побачив їх на власні очі. Якби хтось заявив, що їх бачив, я подумав би, що ця людина божевільна.
У найкращому разі Лоррен подумав би, що я сам не свій; у найгіршому — що я дурне дитя. Раптом я гостро усвідомив, що стою в одному з наріжних каменів цивілізації й розмовляю з Майстром-Архівістом Університету.
Так я зміг подивитися на все по-новому. Оповідки старого з якоїсь корчми в Доках раптом видалися дуже далекими й незначущими.
Я хитнув головою.
— Ні, пане. Я лише задовольняю власну цікавість.
— Я дуже поважаю цікавість, — промовив Лоррен без якоїсь особливої інтонації. — Можливо, я зумію дещо задовольнити твою. Аміри належали до церкви в ті часи, коли Атурська імперія ще була сильною. Їхнім кредо було «Іваре Енім Еуґе», що приблизно перекладається як «заради вищого блага». Вони були рівною мірою мандрівними лицарями та вершителями правосуддя. Вони мали суддівські повноваження й могли виступати суддями як у релігійних, так і у світських судах. Усі вони тією чи іншою мірою були вільні від дії закону.
Більшу частину цього я вже знав.
— Але звідки вони взялися? — запитав я. Наблизитися до згадки про історію Скарпі ще більше я не насмілився.
— Вони пішли від мандрівних суддів, — пояснив Лоррен. — Людей, які ходили від містечка до містечка, приносячи верховенство права до малих атурських містечок.
— Отже, вони з’явилися в Атурі?
Він поглянув на мене.
— А де ще їм було з’явитися?
Я не міг змусити себе розповісти йому правду: через оповідку одного старого мені спало на думку, що походження амірів, можливо, значно давніше за Атурську імперію. І я сподівався, що вони, можливо, є десь на світі зараз.
Лоррен сприйняв моє мовчання як відповідь.
— Ось тобі порада, — лагідно сказав він. — Аміри — драматичні постаті. В юності ми всі граємося в амірів і б’ємося мечами з вербових лозин. Потяг до таких історій звичайний для хлопчиків. — Він зазирнув мені в очі. — Однак чоловік, арканіст, має зосереджуватися на сьогоденні. Він має займатися практичними речами.
Говорячи далі, він не відривав погляду від моїх очей.
— Ти юний. Багато хто судитиме про тебе лише за цим. — Я вдихнув, але він підняв руку. — Я не звинувачую тебе в потуранні хлопчачій примсі. Я раджу тобі уникати того, що скидається на хлопчачу примху. — Він пильно глянув на мене; його обличчя було як завжди спокійним.
Я згадав, як зі мною поводився Емброуз, і кивнув, відчуваючи, як мої щоки паленіють.
Лоррен дістав перо й закреслив кількома штрихами єдиний рядок, записаний мною в обліковій книзі.
— Я дуже поважаю цікавість, — сказав він. — Але інші мислять не так, як я. Я б не хотів побачити, як твій перший семестр без потреби ускладнює щось подібне. Передбачаю, що тобі буде доволі важко й без цієї необов’язкової мороки.
Я схилив голову, почуваючись так, ніби якимось робом засмутив його.
— Зрозумів. Дякую, пане.
Розділ тридцять дев’ятий
Досить довга мотузка
Наступного дня я прийшов на заняття до Гемма за десять хвилин до його початку й сів у передньому ряду. Я сподівався впіймати майстра до початку заняття й врятуватися від необхідності висидіти ще одну його лекцію.
На жаль, він не прийшов завчасно. Коли Гемм зайшов крізь нижні двері в залу та подолав три сходинки до дерев’яної сцени на помості, лекційна зала вже була повною. Він оглянув аудиторію, шукаючи поглядом мене.
— Ах, звісно, наш диво-хлопчик. Прошу, підведися.
Не знаючи напевне, що відбувається, я встав.
— У мене є для всіх приємні новини, — оголосив він. — Пан Квоут, який стоїть тут, запевнив мене, що він цілком обізнаний з основами симпатії. Тим самим він зголосився провести сьогоднішню лекцію.