Я невимушено пересунув стопу воскової ляльки так, що вона опинилася десь за дюйм над ґнотом свічки, де полум’я насправді найгарячіше.
З того місця, де сидів Гемм, пролунав здивований зойк.
Не дивлячись у його бік, я продовжив говорити до студентів якнайсухішим тоном.
— І цього разу ми, вочевидь, досягли успіху.
Студенти засміялися.
Я задмухав свічку.
— Також це добрий приклад сили, якою володіє кмітливий симпатик. Уявіть собі, що сталося б, якби я кинув цю ляльку в сам вогонь? — Я підняв її над жаровнею.
Гемм, наче за командою, кинувся на сцену. Можливо, це мені лише привиділось, але мені здалося, що він трохи шкутильгав на ліву ногу.
— Вочевидь, майстер Гемм бажає зараз продовжити ваше навчання, — залою прокотився сміх, цього разу гучніший. — Тут моїй лекції кінець. А хто послухав — молодець.
Тут я скористався одним сценічним трюком. За допомогою певної інтонації та мови тіла глядачів можна змусити зааплодувати. Я не можу пояснити, як саме воно виходить, але це таки дало потрібний ефект. Я кивнув їм, а тоді повернувся до Гемма серед оплесків. Вони були аж ніяк не оглушливими, але він, мабуть, ніколи не діставав навіть таких.
Коли він зробив останні кілька кроків до мене, я мало не позадкував. Його обличчя страхітливо розчервонілося, а одна судина в нього на вилиці пульсувала так, ніби ось-ось вибухне.
Мені ж допомогла зберегти спокій сценічна підготовка. Я спокійно зазирнув йому в очі та простягнув руку для потиску. Побачивши, як він хутко глянув на студентів, які досі аплодували, ковтнув і потис мені руку, я відчув чимале задоволення.
Руку він мені потис до болю міцно. Можливо, стало б гірше, якби я не змахнув трохи над жаровнею восковою лялькою. Його обличчя з яскраво-червоного стало попелясто-білим швидше, ніж я міг собі уявити. Хватка Гемма зазнала аналогічного перетворення, і я висмикнув руку.
Ще раз кивнувши студентам, які досі сиділи, я не озираючись покинув лекційну залу.
Розділ сороковий
На рогах
Після того як Гемм відпустив своїх студентів, новина про те, що я зробив, поширилась Університетом, наче лісова пожежа. З реакцій студентів я здогадувався, що майстра Гемма ніхто особливо не любив. Поки я сидів на кам’яній лаві біля Гнізд, мені всміхалися прохожі студенти. Інші махали рукою чи, сміючись, показували великий палець.
Хоч я й насолоджувався скандальною славою, усередині мене повільно наростала холодна тривога. Я нажив собі ворога в особі одного з дев’яти майстрів. Я мусив знати, у наскільки великій халепі опинився.
На вечерю в Їдальні був темний хліб з маслом, печеня та квасоля. Манет був у Їдальні й через розпатлане волосся скидався на великого білого вовка. Сіммон і Совой ліниво скаржилися на їжу, похмуро міркуючи про те, що за м’ясо додали в печеню. Для мене ж, оскільки я менше витка тому покинув вулиці Тарбієна, це була справді прекрасна трапеза.
Однак я стрімко втрачав апетит через те, що чув від друзів.
— Не зрозумій мене неправильно, — промовив Совой. — У тебе таки шикарні міцні горішки. У цьому я б не засумнівався ніколи. Але все ж таки… — Він змахнув ложкою. — Тебе за це повісять.
— Якщо йому пощастить, — докинув Сіммон. — Ми ж зараз про зловживання говоримо, так?
— Це дрібниці, — промовив я впевненіше, ніж почувався. — Я трохи підсмалив йому ноги, та й усе.
— Під визначення зловживання підпадає будь-яка шкідлива симпатія. — Манет тицьнув у мій бік шматочком хліба; його кошлаті сиві брови серйозно вигнулися над носом. — Треба розуміти, з ким можна конфліктувати, хлопче. Не підіймай голови, коли поруч майстри. Якщо опинишся в них у немилості, вони можуть обернути твоє життя на справжнє пекло.
— Він перший почав, — похмуро відказав я з повним ротом квасолі.
До столу підбіг задиханий маленький хлопчик.
— Це ти Квоут? — запитав він, розглядаючи мене.
Я кивнув. Раптом у мене перевернувся шлунок.
— Тебе хочуть бачити в Залі Майстрів.
— Де вона? — запитав я. — Я тут усього кілька днів.
— Хтось із вас може йому показати? — запитав хлопчина, оглядаючи стіл. — Я мушу піти сказати Джемісонові, що знайшов його.
— Я цим займуся, — відповів Сіммон, відсунувши від себе миску. — Я все одно не голодний.
Джемісонів гонець побіг геть, а Сіммон почав підводитися.
— Зачекай, — промовив я й показав ложкою на свою тацю. — Я ще тут не закінчив.
Сіммонове обличчя виражало тривогу.
— Мені аж не віриться, що ти їси, — сказав він. — Я їсти не можу. Як це ти можеш їсти?
— Я голодний, — відповів я. — Я не знаю, що чекає на мене в Залі Майстрів, але гадаю, що з цим краще зустрітися на повний шлунок.
— Ти йдеш на роги, — пояснив Манет. — Тебе б не стали викликати в таку пізню годину з якоїсь іншої причини.
Я не знав, що він має на увазі, але не хотів показувати своє невігластво всій залі.
— Хай почекають, доки я впораюся. — Я взяв до рота ще печені.
Сіммон сів назад і почав безцільно колупатися в їжі. Правду кажучи, я вже насправді не був голодний, але мене злило, що я стільки разів голодував у Тарбієні, а тепер мене відривають від їжі.
Коли ми з Сіммоном нарешті звелися на ноги, звичний гамір в Їдальні стих, і всі провели нас поглядами. Вони знали, куди я прямую.
Надворі Сіммон засунув руки в кишені й пішов приблизно в бік Порожнини.
— Знаєш, якщо без жартів, то ти встряв у добрячу халепу.
— Я сподівався, що Гемм засоромиться й мовчатиме про це, — зізнався я. — А тут багато студентів відраховують? — Я постарався сказати це жартівливим тоном.
— Цього семестру ще не відрахували нікого, — відповів Сім із сором’язливою усмішкою. — Але ж сьогодні лише другий день занять. Можливо, ти встановиш своєрідний рекорд.
— Не смішно, — сказав я, але все одно зрозумів, що всміхаюся на весь рот. Сіммон завжди міг викликати в мене усмішку, незалежно від того, що відбувалося.
Сім ішов попереду, і ми, як на мене, дісталися Порожнини надто швидко. Сіммон підняв руку, невпевнено прощаючись, а я відчинив двері та пройшов усередину.
Зустрів мене Джемісон. Він наглядав за всім, що не перебувало під безпосереднім контролем майстрів: кухнями, пральнею, стайнями, коморами. Він був нервовий і скидався на птаха. Людина з тілом горобця та очима яструба.
Джемісон провів мене до великої зали без вікон, де стояв знайомий мені стіл у формі півмісяця. Посередині, як і під час вступу, сидів Ректор. Єдиною справжньою відмінністю було те, що цей стіл не стояв на помості, а майстри, сидячи, дивилися мені у вічі майже прямо.
Очі, в які я зазирнув, не були привітними. Джемісон провів мене до столу-півмісяця. Побачивши його з цього ракурсу, я зрозумів, звідки взявся вираз «бути на рогах». Джемісон пішов до власного, меншого столика та вмочив перо.
Ректор склав пальці докупи та одразу заговорив про суть справи.
— Четвертого кейтеліна Гемм скликав майстрів. — Джемісонове перо зашкрябало по папірцю, вряди-годи знову опиняючись у каламарі на столі. Ректор офіційно продовжив: — Чи всі майстри присутні?
— Майстер-Зцілювач, — промовив Арвіл.
— Майстер-Архівіст, — озвався Лоррен із байдужим, як завжди, обличчям.
— Майстер-Арифметик, — промовив Брандер, з відсутнім виглядом захрустівши кісточками пальців.
— Майстер-Рукотворець, — пробурчав Кілвін, не відриваючи погляду від поверхні столу.
— Майстер-Алхімік, — озвався Мандраґ.
— Майстер-Ритор. — Обличчя в Гемма було люте й червоне.
— Майстер-Симпатик, — промовив Елкса Дал.
— Майстер-Іменувач. — Елодін навіть усміхнувся мені. Не просто підняв кутики губ для годиться, а тепло всміхнувся, показавши всі зуби. Я зробив неглибокий судомний вдих, відчувши полегшення через те, що принаймні один із присутніх, вочевидь, не бажав підвісити мене за великі пальці.
— І Майстер-Лінгвіст, — промовив Ректор. — Усі восьмеро… — Він насупився. — Вибачте. Закресліть це. Усі дев’ятеро майстрів присутні. Представте свою скаргу, майстре Гемм.