Гемм не вагався.
— Сьогодні студент першого семестру Квоут, не член Аркануму, застосував до мене симпатичні зв’язування з лихим наміром.
— Майстер Гемм подає дві скарги на Квоута, — суворо промовив Ректор, не відриваючи від мене погляду. — Перша — на несанкціоноване застосування симпатії. Яким є належне покарання за це, Майстре-Архівісте?
— За несанкціоноване застосування симпатії, що призвело до тілесного ушкодження, студента-порушника зв’язують і завдають не менше двох і не більше десяти ударів одинарним батогом по спині, — виголосив Лоррен, ніби зачитуючи вказівки з рецепта.
— Бажана кількість ударів? — Ректор поглянув на Гемма.
Гемм помовчав, замислившись.
— П’ять.
Я відчув, як пополотнів на виду, і змусив себе повільно та глибоко вдихнути крізь ніс, щоб заспокоїтися.
— Чи заперечує хтось із майстрів? — Ректор оглянув стіл, але всі вуста мовчали, а всі очі дивилися суворо. — Друга скарга — на зловживання. Майстре-Архівісте.
— Від чотирьох до п’ятнадцяти ударів одинарним батогом і відрахування з Університету, — проказав рівним голосом Лоррен.
— Бажана кількість ударів?
Гемм витріщився просто на мене.
— Вісім.
Тринадцять ударів батогом і відрахування. Мене кинуло в холодний піт і почало нудити. Я вже знав, що таке страх. У Тарбієні він завжди був поблизу. Страх зберігав життя. Але я ще ніколи не відчував настільки відчайдушної безпорадності. Страху не лише перед тілесним болем, а й перед тим, що мені зіпсують усе життя. Мені почало макітритися в голові.
— Чи розумієте ви сутність цих скарг на вас? — суворо запитав Ректор.
Я глибоко вдихнув.
— Не зовсім, пане. — Мені було гидко від звучання власного голосу, тремтливого й слабкого.
Ректор підняв руку, і Джемісон прибрав перо з паперу.
— Закони Університету забороняють студентам, які не є членами Аркануму, застосовувати симпатію без дозволу одного з майстрів.
Його обличчя спохмурніло.
— Також у всіх, у всіх випадках прямо заборонено завдавати шкоди за допомогою симпатії, особливо одному з майстрів. Кілька сотень років тому арканістів за таке переслідували та спалювали. У нас такої поведінки не терплять.
Я помітив у Ректоровому голосі жорсткі нотки, і лише тоді до мене дійшло, наскільки ж він насправді розгнівався. Він зробив глибокий вдих.
— Отже, ви розумієте?
Я непевно кивнув.
Він подав ще один знак Джемісонові, і той знову приклав перо до паперу.
— Квоуте, ви розумієте сутність цих скарг на вас?
— Так, пане, — промовив я якомога впевненіше. Усе здавалося надто яскравим, а ноги в мене злегка тремтіли. Я спробував їх зупинити, але від цього вони, здається, тільки затрусилися ще сильніше.
— Чи є вам що сказати на свій захист? — коротко запитав Ректор.
Мені просто хотілося піти. Я відчував, як на мене тиснуть погляди майстрів. Руки в мене були мокрі й холодні. Я б, мабуть, хитнув головою й утік із зали, якби Ректор не заговорив знову.
— То що? — роздратовано поцікавився Ректор. — Жодного захисту?
Ці слова зачепили в мені якусь струну. Бен вживав ті ж самі слова сто разів, нескінченно муштруючи мене в полеміці. Знову пролунали його слова, що докоряли мені: «Що? Жодного захисту? Будь-який мій учень має бути здатен захищати свої ідеї від нападу. Хоч як ти проживеш життя, розум захищатиме тебе частіше, ніж меч. Пильнуй, щоб він був гострим!»
Я глибоко вдихнув ще раз, заплющив очі й зосередився. Минула довга мить, і я відчув, як мене огорнула холодна байдужість Кам’яного Серця. Я перестав тремтіти.
Я розплющив очі й почув власний голос:
— Я мав дозвіл на застосування симпатії, пане.
Ректор зміряв мене довгим суворим поглядом, а тоді перепитав:
— Що?
Я утримував Кам’яне Серце довкола себе, наче заспокійливу мантію.
— Я мав дозвіл від майстра Гемма, як прямий, так і непрямий.
Майстри, спантеличившись, засовалися в кріслах.
Ректор, судячи з його вигляду, аж ніяк не зрадів.
— Надайте пояснення.
— Я підійшов до майстра Гемма після його першої лекції та сказав йому, що вже знайомий із поняттями, які він роз’яснив. Він сказав мені, що ми обговоримо це наступного дня.
Прийшовши на заняття наступного дня, він оголосив, що я читатиму лекцію з метою демонстрації основ симпатії. Оглянувши наявні матеріали, я влаштував для студентів першу демонстрацію, яку для мене влаштовував мій учитель.
Звичайно ж, це було не так. Як я вже казав, на першому моєму уроці фігурувала жменя залізних драбів. Це була брехня, але брехня правдоподібна.
Судячи з виразу облич майстрів, це було для них новиною. Я розслабився десь у глибині Кам’яного Серця, радіючи, що майстра так роздратувала скорочена в гніві версія правдивих подій від Гемма.
— Ви влаштували демонстрацію перед студентами? — перепитав Ректор, перш ніж я встиг продовжити. Він поглянув на Гемма, а тоді знову на мене.
Я зобразив невинність.
— Лише простеньку. А це незвично?
— Це трохи дивно, — промовив він, дивлячись на Гемма. Я знову відчув його гнів, але цього разу гнів, здається, був спрямований не на мене.
— Я подумав, що так, можливо, доводять знання матеріалу та переходять до складнішого курсу, — безневинно сказав я. Знову брехня, але теж вірогідна.
Заговорив Елкса Дал:
— Що було застосовано під час демонстрації?
— Воскову ляльку, волосину з голови Гемма та свічку. Я б обрав інший приклад, але був обмежений у матеріалах. Я подумав, що обійтися тим, що тобі дали, — це теж частина іспиту. — Я ще раз знизав плечима. — Я не вигадав жодного іншого способу продемонструвати всі три закони за допомогою наявних матеріалів.
Ректор поглянув на Гемма.
— Те, що каже хлопчисько, правда?
Гемм відкрив рота так, ніби вирішив це заперечити, а тоді згадав, що свідками нашого діалогу стала повна зала студентів. Він не сказав нічого.
— Трясця, Гемме, — спалахнув Елкса Дал. — Ти дозволив цьому хлопчиськові зробити свою фігурку, а тоді тягнеш його сюди через зловживання? — Він сплюнув. — Тобі ще мало дісталося.
— Е’лір Квоут не міг нашкодити йому самою тільки свічкою, — пробурмотів Кілвін. Спантеличено поглянув на свої пальці, неначе обмірковуючи щось. — Волоссям і воском. От кров’ю та глиною — можливо…
— Порядок. — Ректорів голос був надто тихим, щоб це можна було назвати криком, але ваги в ньому було стільки ж. Він зиркнув на Елксу Дала та на Кілвіна. — Квоуте, відповідайте на запитання майстра Кілвіна.
— Я виконав друге зв’язування між свічкою та жаровнею, щоб наочно показати Закон Схоронності.
Кілвін продовжив розглядати руки.
— Віск і волосся? — пробурчав він так, ніби моє пояснення його не зовсім задовольнило.
Я наполовину спантеличено, наполовину знічено поглянув на нього і сказав:
— Я й сам не розумію, що це було, пане. У мене мало передатися щонайбільше десять відсотків. Цього не мало вистачити для того, щоб у майстра Гемма залишилися пухирі, не кажучи вже про опіки.
Я повернувся до Гемма.
— Я справді не хотів заподіяти жодної шкоди, пане, — сказав я своїм найкращим розгубленим голосом. — Вам просто мало трохи припекти ноги, щоб ви підскочили. Вогонь палав щонайбільше п’ять хвилин, а я не думаю, що вам міг би заподіяти шкоду новий вогонь на рівні десяти відсотків. — Я навіть трохи позаламував руки, старанно зображаючи розгубленого студента. Грав я добре. Батько мною б пишався.
— Але він заподіяв мені шкоду, — ущипливо відказав Гемм. — Та й де, власне, та клята лялька? Поверни її негайно!
— Боюся, що це неможливо, пане. Я її знищив. Вона була надто небезпечна, щоб лишати її абиде.
Гемм уп’явся в мене поглядом.
— Це насправді не має значення, — пробурчав він.
Ректор знову став до керма.
— Це суттєво змінює справу. Гемме, ви все одно подаєте скаргу на Квоута?
Гемм зло зиркнув і нічого не сказав.