Коли Вілем повернувся, я вже мало не танцював від тривоги.
— Він був зайнятий, — пояснив Вілем, коли помітив нетерплячий вираз мого обличчя. Передав мені паперовий пакетик і решту, яка трохи задзвеніла. — Нащо це?
— Це — щоб утихомирити мій шлунок, — заявив я. — Сніданку щось не дуже добре сидиться, а я б не хотів блювати посеред шмагання.
У корчмі неподалік я купив нам сидру й запив своєю порцією налрут, намагаючись не скривитися від його гіркого крейдяного смаку. Невдовзі ми почули, як на дзвіниці вибили полудень.
— Здається, мені треба на заняття. — Віл постарався сказати це невимушено, але вийшло в нього мало не здушено. Він поглянув на мене, знічений і трохи зблідлий попри смаглявість. — Я не люблю крові. — Він невпевнено посміхнувся. — Власної крові… крові друга…
— Я не планую сильно стікати кров’ю, — запевнив я. — Але не хвилюйся. Ти допоміг мені пережити найважче — очікування. Дякую.
Ми розійшлися, і я поборов у собі хвилю почуття провини. Віл і три дні не був зі мною знайомий, а вже зробив усе, що міг, аби мені допомогти. Він міг би піти легким шляхом та обуритися моїм швидким прийняттям до Аркануму, як багато інших людей. Натомість він виконав дружній обов’язок, допомігши мені перебути важкий час, а я відплатив йому брехнею.
Прямуючи до флагштока, я відчував на собі важкі погляди юрби. Скільки ж там було людей? Двісті? Триста? На певному етапі цифри втрачають значення й залишається тільки безлика маса юрби.
Завдяки сценічній підготовці я твердо тримався під її поглядами. Упевнено пройшов до флагштока посеред моря гучного бурмотіння. Тримався я без гонору, бо знав, що це може налаштувати присутніх проти мене. А ще я не каявся. Я тримався добре, як навчив мене батько, не показуючи обличчям ані страху, ані жалю.
Йдучи, я відчув, як мною починає міцно оволодівати налрут. Я відчував, що навіть не хочу спати, і водночас усе довкола мене стало майже до болю яскравим. Поки я наближався до середини подвір’я, час неначе сповільнювався. Коли мої ноги опускалися на бруківку, я дивився на невеличкі хмаринки пилу, які вони здіймали. Я відчув, як подих вітру підхопив полу мого плаща й забрався під нього, охолоджуючи піт між моїми лопатками. Якусь мить здавалося, що я за бажання міг би порахувати обличчя в натовпі довкола себе, наче квіти в полі.
Я не помітив у натовпі жодного з майстрів, окрім Гемма. Він стояв біля флагштока й своєю самовдоволеністю нагадував свиню.
Гемм склав руки на грудях так, що рукави його чорної мантії майстра вільно звисали обабіч нього. Він перехопив мій погляд, і його вуста скривились у м’якому посміху, що, як я знав, призначався мені.
Я вирішив, що краще відкушу собі язика, ніж порадую його наляканим чи навіть збентеженим виглядом. Натомість я широко, упевнено всміхнувся йому, а тоді глянув убік, ніби він анітрохи мене не турбував.
Далі я опинився біля флагштока. Знімаючи з себе плащ і вішаючи його на спинку кам’яної лави, що стояла біля підніжжя флагштока, я чув, як хтось щось читає, але ці слова для мене були просто незрозумілим гудінням. Тоді я заходився розстібати сорочку з такою невимушеністю, ніби готувався прийняти ванну.
Мене зупинила рука, що взяла мене за зап’ясток. Чоловік, який читав оголошення, усміхнувся мені, намагаючись утішити.
— Не треба йти без сорочки, — сказав він. — У ній тобі болітиме трохи менше.
— Я не буду псувати цілком добру сорочку, — заперечив я.
Він дивно на мене глянув, а тоді знизав плечима та просунув мотузку в залізне кільце в нас над головами.
— Мені знадобляться твої руки.
Я байдужо на нього глянув.
— Не турбуйся, я не втечу.
— Це щоб ти не перекинувся, якщо зомлієш.
Я суворо на нього подивився.
— Якщо я зомлію, можеш робити, що тільки забажаєш, — твердо промовив я. — А до цього я себе зв’язувати не дам.
У моєму голосі було щось таке, що він зупинився. Він не став зі мною сперечатися, коли я видерся на кам’яну лаву під флагштоком і потягнувся, щоб дістати до залізного кільця. Я міцно схопився за нього обома руками. Гладеньке й холодне, воно якимось дивним чином мене втішало. Я зосередився на ньому, впадаючи в Кам’яне Серце.
Я почув, як люди відступають від підніжжя флагштока. Тоді натовп затих, і не лишилося жодного звуку, крім тихого сичання й ляскання батога, який відпустили в мене за спиною. Коли я зрозумів, що мене шмагатимуть простим батогом, мені стало легше на серці. У Тарбієні я бачив, на яке жахливе криваве місиво може перетворити людську спину шестихвостий батіг.
Раптом усе принишкло. Тоді, перш ніж я встиг приготуватися, пролунав різкіший, ніж раніше, ляск. Я відчув, як моєю спиною пройшла лінія тьмяно-червоного вогню.
Я зціпив зуби. Але було не так погано, як я думав. Навіть попри всі заходи безпеки я очікував різкішого, лютішого болю.
Тоді надійшов другий удар. Цього разу ляск був гучнішим, а почув я його не вухами, а тілом. Я відчув якесь дивне ослаблення на спині. Затамував подих — зрозумів, що я пошматований і стікаю кров’ю. На мить усе почервоніло, і я притулився до грубої просмоленої деревини флагштока.
Третій удар надійшов, коли я ще не був до нього готовий. Він досяг мого лівого плеча, а тоді рвонув донизу, аж до лівого стегна. Я зціпив зуби, не бажаючи видавати ні звуку. Я не заплющував очей і помітив, як на мить моє поле зору почорніло по краях, а тоді все, що я бачив, знову стало чітким і яскравим.
Далі, не зважаючи на те, як мені пекло спину, я поставив ноги на лаву й випустив зі стиснених пальців залізне кільце. Якийсь молодик вискочив уперед, ніби очікував, що йому доведеться мене підхоплювати. Я кинув на нього нищівний погляд, і він позадкував. Я підібрав свою сорочку й плащ, обережно накинув їх на руку й пішов із подвір’я, не звертаючи уваги на мовчазний натовп довкола себе.
Розділ сорок другий
Безкровний
— Могло бути й гірше, це вже точно. — Майстер Арвіл кружляв довкола мене з серйозним виразом круглого обличчя. — Я сподівався, що в тебе просто залишаться рубці. Але я мав би розуміти, що з твоєю шкірою так не буде.
Я сидів на краю довгого столу в глибині Медики. Арвіл обережно потицяв мою спину, балакаючи й далі.
— Але, як я вже казав, могло бути й гірше. Два порізи, і тобі з ними страшенно пощастило. Чисті, неглибокі та прямі. Якщо робитимеш так, як я тобі скажу, у тебе залишаться тільки гладенькі сріблясті шрами, що показуватимуть дамам, який ти сміливий. — Він зупинився переді мною та енергійно підняв сиві брови за кружальцями окулярів. — Ясно?
Вираз його обличчя викликав у мене мимовільну усмішку.
Він повернувся до юнака, що стояв біля дверей:
— Піди приведи наступного ре’лара в списку. Скажи йому принести все, що треба, щоб залатати прямий неглибокий розрив. — Хлопчина розвернувся й пішов; його ноги затьопали десь на віддалі.
— Хтось із моїх ре’ларів чудово на тобі потренується, — бадьоро промовив Арвіл. — У тебе гарний прямий поріз, шансів на ускладнення мало, але тебе взагалі небагато. — Він тицьнув мене в груди зморщеним пальцем і цокнув язиком по зубах. — Самі кістки та трохи оболонки. Нам легше працювати, якщо м’яса більше.
— Але, — він знизав плечима, мало не торкнувшись ними вух, — не завжди все минає ідеально. Саме цього має передусім навчитися молодий зцілювач.
Він поглянув на мене, ніби очікуючи відповіді. Я серйозно кивнув.
Здається, це його задовольнило, і він примружено всміхнувся знову. Він повернувся й відчинив шафку, що стояла під однією стіною:
— Дай мені секундочку, і я зроблю так, щоб тобі не пекло. Тобі ж, напевно, пече всю спину. — Розшукуючи щось на її полицях, він дзенькнув кількома пляшечками.
— Усе гаразд, майстре Арвіл, — мужньо промовив я. — Можете зашивати мене й так, — мої відчуття вже притлумлювали два скрупули налруту, а мені вистачало розуму не змішувати знеболювальні без наглої на те потреби.
Він зупинився, глибоко зануривши одну руку в шафку, а тоді повернувся до мене.