Коли вона зав’язувала останні вузли в мене за спиною, я відчув ледь помітний, легенький, мов пір’їнка, дотик до плеча, практично не відчутний у налрутовому дурмані.
— У нього гарна шкіра, — почув я її замріяний голос. Швидше за все, вона зверталася до Арвіла.
— Ре’ларе! — суворо промовив Арвіл. — Такі зауваження непрофесійні. Я засмучений вашою нерозважливістю.
— Я мала на увазі те, на який шрам він може сподіватися, — саркастично відповіла вона. — Гадаю, там буде хіба що бліда риска, якщо йому вдасться не розірвати собі шов.
— Гм-м-м, — замислився Арвіл. — Так, звісно. А як йому цього уникнути?
Мола стала переді мною.
— Уникай таких рухів, — вона витягнула руки перед собою, — або таких, — високо підняла їх над головою. — Уникай будь-яких надто швидких рухів — бігу, стрибків, лазіння. Пов’язку можна буде зняти за два дні. Не мочи її. — Вона перевела погляд з мене на Арвіла.
Він кивнув.
— Чудово, ре’ларе. Ви вільні. — Він поглянув на молодшого хлопчину, який мовчки спостерігав за всією процедурою. — Ти теж можеш іти, Ґері. Якщо хтось поцікавиться, я буду в себе в кабінеті. Дякую.
За мить ми з Арвілом знов опинилися наодинці. Він стояв нерухомо, прикривши рукою рота, тим часом як я обережно вдяг сорочку. Нарешті він, здається, вирішив:
— Е’ліре Квоуте, ти хотів би навчатися тут, у Медиці?
— Дуже хотів би, майстре Арвіл, — чесно сказав я.
Він кивнув самому собі, не прибираючи долоню з вуст.
— Повертайся за чотири дні. Якщо тобі вистачить розуму не розірвати собі шов, ти мені тут знадобишся. — Його очі заблищали.
Розділ сорок третій
Мерехтливий шлях
Пожвавішавши від збуджувальної дії налруту й майже не відчуваючи болю, я дістався Архівів. Будучи тепер членом Аркануму, я міг спокійно досліджувати Сховище, а на це я чекав усе життя.
І навіть краще: якщо я тільки не проситиму про допомогу канцелярів, в облікових книгах Архівів не з’явиться жодних записів. Це означало, що я можу шукати відомості про чандріян й амірів, скільки заманеться, і ніхто, навіть Лоррен, зовсім не муситиме знати про мої «дитячі» заняття.
Опинившись у червонястому світлі Архівів, я побачив, що за столом на вході сидять і Емброуз, і Фела. Сумнівне щастя, якщо це взагалі було щастям.
Емброуз, хилячись до неї, говорив щось притишеним голосом. У неї був відверто збентежений вигляд жінки, яка знає, що ввічливою відмовою тут нічого не добитись. Одна його рука лежала в неї на коліні, тим часом як друга огорнула спинку її крісла, а долоня цієї руки лежала в неї на шиї. Він хотів, щоб це видавалося ніжним і лагідним, але вона напружилася всім тілом, наче перелякана олениця. Насправді ж він тримав її там, як тримають собаку за карк, щоб не втік.
Коли за мною з грюкотом зачинилися двері, Фела підняла очі, зустрілася зі мною поглядом, а тоді позирнула вниз і вбік, соромлячись свого становища. Наче вона щось накоїла. Я надто часто бачив цей погляд на вулицях Тарбієна. Він розпалив у мені давній гнів.
Я підійшов до столу, здіймаючи більше шуму, ніж потрібно. На другому кінці столу лежали перо та чорнило, а також заповнений на три чверті папірець, на якому щось переписували та закреслювали. Судячи з усього, Емброуз намагався скласти вірша.
Я дістався краю столу й постояв якусь мить. Фела роззиралася навсібіч, уникаючи мене та Емброуза. Вона збентежено совалася в кріслі, але явно не бажала влаштовувати сцену. Я демонстративно прокашлявся.
Емброуз, насупившись, глянув за плече.
— Ти жахливо обираєш час для візитів, е’ліре. Зайди пізніше. — Він відвернувся знову, ігноруючи мене.
Я пирхнув і перехилився через стіл, вигнувши шию так, щоб поглянути на аркуш паперу, який він там залишив.
— Я жахливо обираю час? Я тебе благаю, у тебе ж тут тринадцять складів у рядку. — Я постукав по аркушу пальцем. — І тут не ямб. Узагалі не знаю, чи є тут хоч якась метрика.
Він повернувся до мене знову з сердитим виразом обличчя.
— Стеж за язиком, е’ліре. Того дня, коли я прийду до тебе по допомогу в поезії…
— …у тебе буде дві години вільного часу, — сказав я. — Дві довгі години, і це тільки для початку. «Тож чи може так скромний дрізд пізнати власний шлях?» Ну, я навіть не знаю, з чого тут починати критику. Це ж практично самопародія.
— Що ти знаєш про поезію? — буркнув Емброуз, не завдавши собі клопоту розвернутись.
— Я впізнаю кульгавий вірш на слух, — відповів я. — Але цей навіть не кульгає. У шкутильганні є ритм. А тут швидше хтось падає зі сходів. Нерівних сходів. Із вигрібною ямою внизу.
— Це ламаний ритм, — відказав він зарозумілим та ображеним тоном. — Я б і не сподівався, що ти зрозумієш.
— Ламаний? — Я розреготався, не повіривши власним вухам. — Гадаю, якби я побачив коня з настільки жахливо «поламаною» ногою, я б забив його, щоб не мучився, а тоді спалив його нещасний труп, щоб місцеві пси, бува, його не погризли й не здохли.
Емброуз нарешті розвернувся обличчям до мене, і при цьому йому довелося прибрати праву руку з Фелиного коліна. Це вже було наполовину перемогою, але друга його рука залишалася в неї на шиї, зображаючи невимушену ласку, а насправді — утримуючи її в кріслі.
— Я думав, що ти, можливо, зайдеш сьогодні, — промовив він із холодною веселістю. — Тому вже перевірив облікову книгу. Тебе в списках поки що немає. Доведеться тобі вдовольнитися Фоліантами або прийти згодом, коли книги вже буде доповнено.
— Не ображайся, та чи не міг би ти перевірити ще раз? Мені не надто віриться в грамотність людини, яка намагається заримувати «шлях» із «полях». Не дивно, що тобі, аби жінки це слухали, доводиться утримувати їх силоміць.
Емброуз напружився, а його рука зісковзнула зі спинки крісла та опустилася на його бік. Його обличчя виражало чистісінький гнів.
— Як станеш старшим, е’ліре, то зрозумієш: те, що чоловік і жінка роблять разом…
— Що? Усамітнившись у передпокої Архівів? — Я обвів рукою все довкола нас. — Тіло Господнє, це ж не якийсь там бордель. А вона, якщо ти не помітив, студентка, а не якийсь там латунний цвях, який можна довбати скільки завгодно за власні гроші. Якщо вже хочеш нав’язувати себе жінці, май совість і займайся цим у провулку. Принаймні тоді вона вирішить, що через це можна кричати.
Емброузове обличчя налилося гнівним рум’янцем, а голос до нього повернувся далеко не одразу.
— Ти геть нічого не знаєш про жінок.
— Принаймні в цьому ми можемо погодитися, — невимушено сказав я. — Власне, саме тому я й прийшов сьогодні. Хотів пошукати деякі відомості. Знайти одну-дві книжки на цю тему. — Я добряче стукнув двома пальцями по обліковій книзі. — Тож знайди моє ім’я й впусти мене.
Емброуз рвучко розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й розвернув книгу до мене.
— Ось. Якщо зможеш відшукати своє ім’я в цьому списку, порпайся у Сховищі, скільки заманеться. — Він напружено всміхнувся. — А як ні, то приходь на здоров’я ще раз десь за виток. На той час у нас уже, напевно, усе доповнять.
— Я попросив майстрів надіслати записку на випадок якогось непорозуміння у зв’язку з моїм прийняттям до Аркануму, — промовив я і задер сорочку через голову, щоб показати йому широкі пов’язки, якими була вкрита моя спина. — Можеш прочитати з цієї відстані чи мені підійти ближче?
Емброуз недвозначно замовк, тож я опустив сорочку та повернувся до Фели, геть не звертаючи уваги на нього.
— Пані канцелярко, — звернувся я до неї з поклоном. Дуже легким поклоном, оскільки вклонитися низько мені не дозволяла спина. — Будьте ласкаві, допоможіть мені знайти книжку про жінок. Кращі за мене наказали мені ознайомитися з цією вкрай делікатною темою.
Фела ледь помітно всміхнулася й трохи розслабилася. Її поза лишалася напруженою та вимушеною навіть після того, як Емброуз прибрав руку. Я здогадався, що вона знає темперамент Емброуза досить добре, аби розуміти: якщо вона відсахнеться та збентежить його, він згодом змусить її поплатитися за це.