Двері з чотирма пластинами я знайшов абсолютно випадково.
Вони були виготовлені з цільної сірої кам’яної брили того ж кольору, що й навколишні стіни. Їхня рама була завширшки вісім дюймів, також була сірою й також складалася з одного суцільного шматка каменю. Двері й рама були так щільно підігнані одне до одного, що в шпаринку між ними не можна було б просунути й шпильки.
Вони не мали петель. Не мали ручки. Не мали ні віконця, ні рухомої панелі. З оздоб на них були тільки чотири тверді мідні пластини. Вони були втоплені у двері, а ті — у раму, що була втоплена в стіну довкола себе. Можна було провести рукою впоперек дверей і майже не відчути їхніх обрисів.
Попри те, що їм явно не вистачало всього цього, ця величезна сіра брила однозначно була дверима. Просто була дверима. У центрі кожної мідної пластини був отвір, і хоча форма в цих отворів була незвична, це явно були замкові шпарини. Двері стояли нерухомо, як гора, тихі й байдужі, як море безвітряної днини. Ці двері були не для того, щоб їх відчиняли. Ці двері мали лишатися зачиненими.
Посередині дверей, між бездоганно чистими мідними пластинами, у камені було глибоко вирізано слово: «ВАЛАРІТАС».
В Університеті були й інші замкнені двері, місця, де зберігалося дещо небезпечне, де спали давні забуті таємниці — мовчазні й заховані. Двері, відчиняти які було заборонено. Двері, через пороги яких не переступав ніхто, ключі від яких було або знищено, або втрачено; або ж ці ключі також були десь під замком заради безпеки.
Але всі вони меркнули в порівнянні з дверима з чотирма пластинами. Я поклав долоню на прохолодну гладеньку поверхню дверей і штовхнув, усупереч усьому сподіваючись, що від мого дотику вони, можливо, розчахнуться. Але вони були міцні й нерухомі, як сірокамінь. Я спробував зазирнути в отвори в мідних пластинах, але у світлі своєї єдиної свічки не зміг побачити нічого.
Мені так кортіло потрапити всередину, що я аж відчував це бажання на смак. Мабуть, те, що я опинився всередині Архівів, в оточенні безлічі секретів, а мене все одно тягнуло до єдиних замкнених дверей, які я знайшов, свідчить про те, що в моєму характері є дещо нездорове. Можливо, вишукувати сховане — це людська природа. Можливо, це просто моя природа.
Саме тоді я побачив, що між полицями до мене наближається червоне стійке світло симпатичної лампи. До цього я не бачив в архівах жодних ознак інших студентів. Я відступив на крок і зачекав, думаючи, що треба запитати того, хто йде, що за цими дверима. Що означає «Валарітас».
Червоне світло розрослося, і я побачив, як за ріг завернули двоє канцелярів. Вони зупинились, а тоді один з них кинувся туди, де стояв я, вихопив у мене з рук свічку і, гасячи її, облив мені руку гарячим воском. Його обличчя не могло б виразити більшого жаху, навіть якби він побачив, що я несу нещодавно відтяту голову.
— Що ти тут робиш із відкритим вогнем? — поцікавився він; я ніколи не чув такого гучного шепоту. Він притишив голос і помахав на мене вже загашеною свічкою. — Обпалене тіло Господнє, що з тобою таке?
Я потер гарячий віск на тильному боці долоні. Спробував чітко подумати в тумані болю та виснаження. «Ну, звісно, — додумався я, згадавши, як посміхався Емброуз, пхаючи свічку мені до рук і проштовхуючи мене у двері.— «Наша маленька таємниця». Звісно. Я мав знати».
Один із канцелярів вивів мене зі Сховища, тим часом як другий побіг по майстра Лоррена. Коли ми опинилися на вході, Емброуз примудрився зобразити спантеличення й шок. Він переграв, але в нього вийшло достатньо переконливо для канцеляра, який мене супроводжував.
— Що він тут робить?
— Ми побачили, як він вештався, — пояснив канцеляр. — Зі свічкою.
— Що? — обличчя Емброуза набуло відверто наляканого виразу. — Ну, я його не записував, — промовив Емброуз. Він хутко розгорнув одну з облікових книг. — Гляньте. Подивіться самі.
Перш ніж хто-небудь встиг сказати щось іще, до зали примчав Лоррен. Його обличчя, зазвичай спокійне, було лютим і безжальним. Я відчув, як мене кинуло в холодний піт, і згадав, що писав Теккам у своєму «Богоявленні»: «Є три речі, яких бояться всі мудреці: море під час бурі, ніч без місяця та гнів лагідної людини».
Лоррен забовванів над вхідним столом.
— Поясни, що це таке, — звернувся він до канцеляра, що стояв неподалік. Його голос аж бринів гнівом.
— Ми з Мікою побачили мерехтливе світло у Сховищі й пішли подивитися, чи немає в когось проблем із лампою. Ми знайшли його біля південно-східних сходів з оцим, — канцеляр продемонстрував свічку. Під лютим Лорреновим поглядом у нього трохи затрусилася рука.
Лоррен повернувся до столу, за яким сидів Емброуз.
— Як так вийшло, ре’ларе?
Емброуз безпорадно підняв руки.
— Він зайшов раніше, а я його не пускав, бо його не було в книзі. Ми якийсь час чубилися, і більшу частину сварки бачила Фела. — Він подивився на мене. — Врешті-решт я сказав йому, що йому доведеться піти. Він, напевно, прошмигнув, коли я пішов у підсобку по чорнило. — Емброуз знизав плечима. — Чи, може, прослизнув повз стіл у Фоліантах.
Я стояв там ні в сих ні в тих. Невеличка часточка мого розуму, не обтяжена страшною втомою, була зайнята диким болем, який охопив мою спину.
— Це… це не так. — Я поглянув на Лоррена. — Він мене впустив. Він відіслав Фелу, а тоді впустив мене.
— Що? — Емброуз витріщився на мене з роззявленим ротом, йому на мить відібрало мову. Хоч як він мені не подобався, мушу визнати, що грав він майстерно. — Ну заради Бога, нащо мені це робити?
— Я ж зганьбив тебе перед Фелою, — відповів я. — А ще він продав мені свічку. — Я хитнув головою, намагаючись її очистити. — Ні, віддав мені її.
Обличчя Емброуза виражало крайній подив.
— Погляньте на нього. — Він засміявся. — Цей малий гівнюк п’яний абощо.
— Мене щойно відшмагали! — заперечив я. Мій голос видався пронизливим мені самому.
— Годі! — прокричав Лоррен, височіючи над нами стовпом гніву. Почувши його голос, канцеляри зблідли.
Лоррен відвернувся від мене й злегка, зневажливо махнув рукою в бік столу.
— Ре’лара Емброуза офіційно відсторонено за недбале виконання обов’язків.
— Що? — Цього разу обурення в голосі Емброуза не було вдаваним.
Лоррен насупився на нього, і Емброуз закрив рота. Повернувшись до мене, він сказав:
— Е’лірові Квоуту заборонено доступ до Архівів. — Він різко змахнув долонею.
Я спробував подумати, що можу сказати на свій захист.
— Майстре, я не хотів…
Лоррен кинувся на мене. Його обличчя, досі надзвичайно спокійне, було сповнене такого холодного, страшного гніву, що я мимоволі відступив від нього на крок.
— Ти хочеш? — заговорив він. — Мене не цікавлять твої бажання, е’ліре Квоуте, незалежно від того, був ти введений в оману чи ні. Має значення лише одне — те, що ти зробив насправді. Твоя рука тримала вогонь. Ти й винен. Цей урок має засвоїти кожна доросла людина.
Я опустив погляд на свої ноги, відчайдушно намагаючись збагнути, що ж мені сказати. Які докази я можу надати. Коли Лоррен вийшов із зали, мої свинцеві думки й досі ледь-ледь ворушилися.
— Не розумію, чому мене треба карати за його дурість, — буркнув Емброуз іншим канцелярам, тим часом як я тупо попрямував до дверей. Я здуру розвернувся й подивився на них. Його обличчя було серйозним; він ретельно його контролював.
Але його очі виражали неймовірну втіху, так і сміялися.
— Чесно кажучи, хлопче, — звернувся він до мене, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.
Я пішов до Їдальні; поки я туди чалапав, мої думки повільно ворушилися. Я незграбно опустив розписку на їжу на потьмянілу бляшану тацю й узяв порцію парового пудингу, ковбаску та трохи звичної квасолі. Кілька разів тупо оглянув залу, доки не помітив Сіммона з Манетом, які, як завжди, сиділи в північно-східному кутку зали.
Ідучи до столу, я привернув чимало уваги. Воно й не дивно, бо відколи мене прив’язали до флагштока й публічно відшмагали, минуло заледве дві години. Я чув, як хтось прошепотів: