— …коли його шмагали, крові не було. Я там був. Ані краплинки.
Звісно, це спрацював налрут. Він урятував мене від кровотечі. Тоді це видавалося чудовою ідеєю. Тепер це видавалося дріб’язковим і дурним. Емброузові ніколи б не вдалося надурити мене з такою легкістю, якби мій підозріливий від природи розум не сп’янів. Не сумніваюся, що я знайшов би якийсь спосіб пояснити все Лорренові, якби мислив нормально.
Діставшись віддаленого кутка зали, я усвідомив правду. Я проміняв свій доступ до Архівів на сяку-таку лиху славу.
Однак робити було нічого — можна було тільки взяти від цього якнайбільше. Якщо після цієї катастрофи я здобув лише певну репутацію, то треба буде докласти всіх зусиль, щоб її покращити. Я пройшов залою до Сіммона з Манетом і поставив на стіл їжу з гордо піднятою головою.
— Немає ж ніякого збору за Сховище, так? — тихо спитав я, опустившись на своє місце й постаравшись не скривитися від болю в спині.
Сім невиразно на мене глянув.
— Збору за Сховище?
Манет зареготав у миску з квасолею.
— Я вже кілька років такого не чув. Коли я працював канцеляром, ми видурювали в першачків по грошику за користування Архівами. Називали це збором за Сховище.
Сім кинув на нього несхвальний погляд.
— Це жахливо.
Манет, обороняючись, виставив руки перед обличчям.
— Ми просто трішечки веселилися, нікому не шкодячи. — Манет оглянув мене. — То це тому в тебе таке понуре обличчя? Хтось забрав у тебе мідяк?
Я хитнув головою. Я не збирався оголошувати, що Емброуз видурив у мене цілий талант.
— Вгадайте, кому щойно заборонили доступ до Архівів, — серйозно промовив я, відірвавши від свого хліба скоринку й кинувши її у квасолю.
Вони безтямно на мене витріщилися. За мить Сіммон висловив очевидну здогадку.
— Гм-м-м… тобі?
Я кивнув і почав їсти квасолю. Справжнього голоду я не відчував, але сподівався, що трохи їжі в шлунку може допомогти мені позбутися млявості після налруту. До того ж я просто не міг знехтувати можливістю поїсти.
— Тебе відсторонили в перший же день? — перепитав Сіммон. — Так вивчати цей твій фольклор про чандріян буде набагато важче.
Я зітхнув.
— Можна й так сказати.
— На який термін він тебе відсторонив?
— Він сказав «заборонено доступ», — відповів я. — Ні про який крайній термін він не говорив.
— Заборонено доступ? — Манет поглянув на мене. — Він уже років дванадцять не забороняв нікому доступ. Що ж ти накоїв? Посцяв на книжку?
— Мене побачили всередині зі свічкою кілька канцелярів.
— Тейлу милосердний. — Манет поклав виделку; його обличчя вперше стало серйозним. — Старий Лор, певно, розлютився.
— Саме так — розлютився, — підтвердив я.
— Що на тебе найшло, що ти пішов туди з відкритим полум’ям? — запитав Сіммон.
— Я не міг дозволити собі ручну лампу, — пояснив я. — Тож канцеляр, який сидів за столом, дав мені замість неї свічку.
— Не може бути, — вимовив Сім. — Жоден канцеляр не став би…
— Стривай, — сказав Манет. — Він був темноволосий? Гарно вдягнений? Із суворими бровами? — Він утрирувано насупився.
Я стомлено кивнув.
— Емброуз. Ми вчора познайомились. Я йому одразу не сподобався.
— З ним важко не зустрітись, — обережно промовив Манет, кинувши багатозначний погляд на тих, хто сидів довкола нас. Я помітив, що багато хто спокійно слухає нашу розмову.
— Хтось мав попередити тебе, що від нього слід триматися подалі, — додав він уже тихіше.
— Матінко Божа, — вимовив Сіммон. — От з ким не треба влаштовувати розбірок…
— Що ж, вони вже почалися, — сказав я. Я почав мало-помалу вертатися до свого звичного стану — у голові трохи проясніло, а втома дещо спала. Чи то зникали побічні ефекти налруту, чи то мій гнів поволі розвіював імлу виснаження. — Він дізнається, що я можу помірятися силами з найкращими. Він пошкодує, що взагалі зі мною зустрівся, а тим більше — що вліз у мої справи.
Сіммон, здається, трохи збентежився.
— Дуже не раджу погрожувати іншим студентам, — промовив він зі смішком, ніби намагаючись обернути мої слова на жарт. А тоді він сказав уже тихіше: — Ти не розумієш. Емброуз — спадкоємець баронства у Вінтасі. — Завагавшись, він поглянув на Манета. — Господи, з чого тут узагалі почати?
Манет нахилився вперед і теж заговорив тихішим голосом.
— Він не з тих шляхтичів, які ошиваються тут семестр чи два, а тоді їдуть. Він тут уже кілька років, довчився до ре’лара. І він не якийсь там сьомий син. Він первісток-спадкоємець. А його батько — один із дванадцяти наймогутніших людей у всьому Вінтасі.
— Насправді він шістнадцятий за знатністю, — спокійно виправив Сім. — Є королівська родина, принци-регенти, Мейр Алверон, герцогиня Саміста, Акулеус і Мелуан Леклесси… — Він поступово замовк під гнівним поглядом Манета.
— У нього є гроші, — просто сказав Манет. — І друзі, яких можна купити за гроші.
— І люди, які хочуть домогтися ласки його батька, — додав Сіммон.
— Суть у тому, — серйозно промовив Манет, — що йому краще не переходити дороги. Ще коли Емброуз був тут перший рік, йому не догодив один алхімік. Емброуз викупив його борг у лихваря в Імрі. Коли хлопака не зміг заплатити, його кинули в боргову в’язницю. — Манет розірвав надвоє шматочок хліба й недбало намастив його маслом. — Коли рідні його витягнули, у нього вже був туберкульоз легень. Хлопака геть змарнів. До навчання так і не повернувся.
— А майстри просто взяли й допустили це? — запитав я.
— Усе ж цілком законно, — пояснив Манет притишеним досі голосом. — Емброуз усе ж таки був не настільки дурний, щоб викупити його борг особисто. — Манет зневажливо змахнув рукою. — За нього це зробив хтось інший, але він подбав про те, щоб усі знали, що за цим стоїть він.
— А ще була Табета, — похмуро сказав Сім. — Вона здійняла бучу через те, що Емброуз обіцяв на ній оженитися. Вона просто зникла.
Це, звісно, пояснювало, чому Фела так не хотіла його образити. Я заспокоїв Сіма жестом.
— Я нікому не погрожую, — безневинно промовив я таким тоном, щоб було легко почути всякому, хто нас слухав. — Я просто цитую один зі своїх улюблених літературних творів. Це з четвертого акту «Деоніки». Там Тарсус говорить:
Біля нас на мить запанувала приголомшена тиша. Вона поширилась Їдальнею трохи далі, ніж я очікував. Вочевидь, я недооцінював кількість наших слухачів. Я знову зосередив увагу на їжі й вирішив тимчасово викинути це з голови. Я втомився, мені було боляче, і я не надто хотів мати того дня ще якийсь клопіт.
— Ці відомості тобі поки що не знадобляться, — тихо сказав Манет після тривалої тиші. — Тобі ж заборонено доступ до Архівів і все таке. Однак мені здається, що тобі краще знати… — Він збентежено прокашлявся. — Купувати ручну лампу не треба. Їх просто виписують за столом і повертають, коли все закінчують. — Він поглянув на мене так, ніби його тривожило, як я можу відреагувати на цю інформацію.
Я стомлено кивнув. Раніше я мав рацію. Емброуз не був і наполовину таким гадом, яким я його вважав. Він був удесятеро гіршим.
Розділ сорок четвертий
Вогонь за склом
Більшість ручної роботи в Університеті виконувалась у Промислі. У цій будівлі були майстерні для склодувів, теслів, гончарів і склярів. Також там була повноцінна кузня та плавильня, які б опинилися на почесному місці в мріях будь-якого металурга.
Кілвінова майстерня була розташована в Рукотворні, або ж, як її називали частіше, Промислі. Вона була велика, як зерносховище всередині; у ній стояло щонайменше два десятки робочих столів із грубого дерева, захаращених незчисленними безіменними інструментами та незавершеними виробами. Майстерня була серцем Промислу, а Кілвін був серцем майстерні.