Коли я прийшов, Кілвін саме гнув кручений залізний стрижень, можливо, надаючи йому якоїсь бажанішої форми. Побачивши, що я заглядаю всередину, він залишив його міцно зафіксованим на столі та пішов до мене, витираючи руки об сорочку.
Він оглянув мене критичним оком.
— Добре почуваєшся, е’ліре Квоуте?
Перед цим я повештався й знайшов трохи вербової кори, яку можна було пожувати. Спину мені досі пекло, вона свербіла, але це можна було витерпіти.
— Та непогано, майстре Кілвін.
Він кивнув.
— Добре. Хлопчакам твого віку не слід перейматися через такі дрібниці. Скоро ти знову будеш міцний, як камінь.
Я спробував вигадати якусь ґречну відповідь, але тут моє око привабив якийсь предмет, що висів у нас над головами.
Кілвін простежив за моїм поглядом через плече. Коли він побачив, на що я дивлюся, його велике бородате обличчя розколола широка усмішка.
— А-а-а-а, — протягнув він із батьківською гордістю. — Мої красуні.
Високо серед крокв майстерні звисало з ланцюгів півсотні скляних сфер. Вони були різного розміру, але жодна з них не була значно більшою за чоловічу голову.
І вони горіли.
Побачивши вираз мого обличчя, Кілвін змахнув рукою.
— Ходімо, — запросив він і повів мене до вузьких сходів із кутого заліза. Опинившись нагорі, ми вийшли на кілька вузьких залізних доріжок, що вилися поміж грубими балками, які підтримували дах, на висоті двадцять п’ять футів над землею. Попетлявши трохи лабіринтом з дерева й заліза, ми дісталися ряду підвішених скляних сфер, в яких палали вогні.
— Це, — показав Кілвін, — мої лампи.
Лише тоді до мене дійшло, що це таке. Деякі з них були наповнені рідиною й ґнотом, як і звичайні лампи, але більшість із них не були схожими абсолютно ні на що. В одній не було нічого, крім киплячого сірого диму, який раз у раз мерехтів. В іншій сфері був ґніт, який звисав у порожнечі зі срібного дроту й палав нерухомим білим полум’ям попри явну відсутність палива.
Дві лампи, що висіли поруч, були близнючками, тільки в одній полум’я було блакитним, а в другій — жовтогарячим, як у розжареному горні. Одні були маленькі, як сливки, а інші — великі, як дині. В одній було щось схоже на шматочок чорного вугілля та шматочок білої крейди, а там, де вони були притиснуті один до одного, палало навсібіч яро-червоне полум’я.
Кілвін дозволив мені довго повитріщатись, а тоді вже підійшов ближче.
— У шалдарів є легенди про лампи, що горять вічно. Я вважаю, що колись це було доступно нашому ремеслу. Я займався пошуками десять років. Я зробив багато ламп, деякі з них вийшли дуже добре й дуже довго горіли. — Він поглянув на мене. — Але жодна з них не горить вічно.
Він пройшов далі й показав на одну з підвішених сфер.
— Знаєш, що це таке, е’ліре Квоуте?
У ній не було нічого, крім грудки зеленувато-сіруватого воску, який палав зеленувато-сіруватим вогником. Я хитнув головою.
— Гм-м-м. А мусиш. Біла літієва сіль. Я додумався до неї за три витки до того, як ти до нас прийшов. Поки з нею все добре — двадцять чотири дні, а я сподіваюся на значно більше. — Він глянув на мене. — Те, що ти про це здогадався, мене здивувало, бо я до цього додумався аж за десять років. Твоя друга здогадка, натрієва олія, спрацювала не так добре. Багато років тому я її випробував. Одинадцять днів.
Він дійшов аж до кінця ряду й показав на порожню сферу з нерухомим білим полум’ям.
— Сімдесят днів, — гордо промовив він. — Я не сподіваюся, що вона буде саме тією, бо сподівання — дурна гра. Але якщо вона погорить ще шість днів, вона стане моєю найкращою лампою за ці десять років.
Він трохи подивився на неї з дивовижною лагідністю на обличчі.
— Але я не сподіваюся, — рішучо промовив він. — Я виготовляю нові лампи й роблю свої замíри. Це — єдиний спосіб просуватися вперед.
Він без жодного слова провів мене назад на підлогу майстерні. Опинившись там, він повернувся до мене.
— Руки, — категоричним тоном промовив він. Вичікувально простягнув власні ручища.
Не знаючи, чого він хоче, я підняв руки перед собою. Він узяв їх у свої, торкнувшись несподівано лагідно. Перевернув їх, ретельно оглядаючи.
— У тебе шалдарські руки, — знехотя вимовив він похвалу. Простягнув власні руки, щоб я їх роздивився. Вони мали товсті пальці й широкі долоні. Він стиснув кулаки, які більше скидалися на довбні, аніж на стиснуті кулаки. — Мої ж руки навчилися поводитись, як шалдарські, лише за багато років. Тобі пощастило. Працюватимеш тут. — Лише дивний нахил голови вказував на те, що це твердження, яке він грубо пробурчав, насправді є запрошенням.
— О, так, тобто дякую, пане. Ви робите мені честь…
Він урвав мене нетерплячим жестом.
— Приходь до мене, як щось надумаєш стосовно лампи, яка вічно горить. Якщо твоя голова така ж розумна, як твої руки на вигляд… — Він глузливо, майже грайливо затнувся, і за його густою бородою заховалося щось схоже на усміх, а в його темних очах засяяла широка усмішка. — Якщо, — повторив він, піднявши один палець, кінчик якого був завбільшки з голівку молотка, — тоді ми, я і всі наші, дещо тобі покажемо.
— Тобі треба обрати, до кого підлещуватися, — заявив Сіммон. — Щоб ти став ре’ларом, тебе має підтримувати хтось із майстрів. Тож ти мусиш обрати когось одного й прилипнути до нього, як лайно до його черевика.
— Дуже мило, — сухо промовив Совой.
Ми з Совоєм, Вілемом і Сіммоном сиділи від гріха подалі за столиком у віддаленому кінці шинку «В Анкера», відгородившись від численних відвідувачів, які з нагоди вечора повалка наповнювали залу стишеним шумом розмов. За два дні до цього з мене зняли шви, і ми відзначали закінчення мого першого витка в Арканумі.
Жоден з нас не був надто п’яним. Але не слід забувати, що жоден з нас також не був надто тверезим. Про наше точне місцезнаходження між цими двома точками можна було б довго й марно гадати, і я не гайнуватиму на це часу.
— Я просто стараюся проявляти геніальність, — заявив Совой. — А тоді чекаю, поки це помітять майстри.
— Як це допомогло з Мандраґом? — спитав Вілем, несподівано всміхнувшись.
Совой кинув на Вілема похмурий погляд.
— Мандраґ — кінська дупа.
— Це пояснює, чому ти погрожував йому своїм батогом для коней, — сказав Вілем.
Я прикрив рота, придушуючи смішок.
— Що, справді?
— Вони розповідають не все, — ображено промовив Совой. — Він підвищив замість мене іншого студента. Він затримував мене, не підвищуючи до ре’лара, щоб я гарував на нього.
— А ти пригрозив йому батогом.
— Ми полаялися, — спокійно підтвердив Совой. — І так уже сталося, що в мене в руці тоді був батіг.
— Ти помахав ним Мандраґові, — сказав Вілем.
— Я перед цим їхав верхи! — з жаром відповів Совой. — Якби я перед заняттям був у повії й помахав йому корсетом, про це б усі відразу забули!
За нашим столом на мить запала тиша.
— Тепер я добряче про це замислився, — заявив Сіммон, а тоді зареготав разом із Вілемом.
Обернувшись до мене, Совой постарався не всміхнутися.
— В одному Сім має рацію. Тобі слід зосередити зусилля на одній дисципліні. Інакше скінчиш як Манет, вічний е’лір. — Він підвівся й розправив на собі одяг. — Який у мене вигляд?
Совой був одягнений не зовсім модно, оскільки вперто надавав перевагу модеґанським фасонам перед місцевими. Але не можна було заперечити, що у своїх тонких шовках і замші він справляв неабияке враження.
— А що таке? — поцікавився Вілем. — Хочеш призначити побачення Сімові?
Совой усміхнувся.
— На жаль, я мушу вас покинути. У мене зустріч з дамою, і я сумніваюся, що ми цього вечора опинимося в цій частині міста.
— Ти нам не казав, що в тебе побачення, — обурився Сім. — Ми не можемо грати в кутики лише утрьох.
Те, що Совой взагалі був там з нами, уже було своєрідною поступкою. До корчем, які обирали Віл і Сім, він ставився дещо зверхньо. «В Анкера» був достатньо простим закладом, щоб випивка в ньому була дешевою, але достатньо вишуканим, щоб там не доводилося боятися, що хтось полізе в бійку чи наблює на вас. Мені це подобалося.