Але я вперто тримав язика за зубами. Я не питав: «Куди ми йдемо?» чи: «На що ви дивитесь?» Я знав сотню історій про маленьких хлопчиків, які гайнували запитання чи бажання через власну балакучість. У мене лишалося два запитання, і я збирався мати з них якийсь зиск.
Врешті-решт ми вийшли з лісу, і дорога обернулась на стежку, що вела широчезною галявиною до величезного особняка. Він був більший за Рукотворню, мав елегантні обриси, дах із червоної черепиці, високі вікна, арочні двері та стовпи. Були там фонтани, квіти, живоплоти…
Але щось було зовсім не так, як треба. Що ближче ми підходили до воріт, то сильніше я сумнівався, що це — маєток якогось шляхтича.
Можливо, щось таке було в оформленні садів або ж річ була в тому, що паркан із кутого заліза, який оточував галявини, був майже десять футів заввишки і, як підказувало мені досвідчене злодійське око, на нього неможливо було видертися.
Двоє чоловіків із серйозними очима відчинили ворота, і ми пішли стежкою далі, до парадних дверей. Елодін поглянув на мене.
— Уже чув про Гавань?
Я хитнув головою.
— Вона має й інші імена: Кубло, Черепниця…
Університетська божевільня.
— Вона величезна. Як… — Я замовк, не вимовивши запитання.
Елодін усміхнувся на весь рот: зрозумів, що мало не спіймав мене.
— Джеремі, — звернувся він до кремезного чолов’яги, що стояв біля парадних дверей. — Скільки в нас сьогодні гостей?
— Вам могли б повідомити за столом, пане, — знічено промовив він.
— Скажи на око, — попросив Елодін. — Тут же всі свої.
— Триста двадцять? — промовив чолов’яга, знизавши плечима. — Триста п’ятдесят?
Елодін постукав кісточкою одного пальця по товстих дерев’яних дверях, і чолов’яга кинувся їх відмикати.
— Скільки ще могли б у нас розміститися за потреби? — спитав у нього Елодін.
— Іще сто п’ятдесят — з легкістю, — запевнив Джеремі, не без зусилля відчинивши величезні двері. — Як припече, то, гадаю, і більше.
— Бачиш, Квоуте? — Елодін підморгнув мені. — Ми готові.
Прохід усередину був величезним, з вітражними вікнами та склепінчастими стелями. Підлога була з мармуру, начищеного до дзеркального блиску.
Там панувала моторошна тиша. Я не міг зрозуміти, чому. Божевільня Розшир’я в Тарбієні була незмірно менша за цю будівлю, а гамору там було, як у борделі, повному сердитих котів. Його було чути за милю попри шум міста.
Елодін почимчикував до великого письмового столу, за яким сиділа молода жінка.
— Чому надворі нікого немає, Еммі?
Вона натужно йому всміхнулася.
— Сьогодні вони надто некеровані, пане. Нам здається, що скоро буде буря. — Вона дістала з полиці облікову книгу. — Та ще й повня ось-ось буде. Ви ж знаєте, що це таке.
— Звісне діло. — Елодін зігнувся й почав розшнуровувати черевики. — Куди цього разу запроторили Віна?
Вона перегорнула кілька сторінок у книзі.
— На другий поверх, на схід. До 247-ї.
Елодін підвівся й поставив черевики на стіл.
— Приглянь за ними, будь ласка. — Вона невпевнено йому всміхнулася й кивнула.
Я ледве втримався від нової порції запитань.
— Здається, Університет витрачає на це страшенно багато грошей, — зауважив я.
Елодін проігнорував мене й, повернувшись, пішов у самих шкарпетках нагору широкими мармуровими сходами. Далі ми зайшли до довгого білого коридору, обрамленого рядами дерев’яних дверей. Тепер я нарешті чув звуки, яких очікував від подібного закладу. Стогони, ридання, нескінченні балачки, крики — і все це ледь-ледь чутно.
Елодін пробіг кілька кроків, а тоді зупинився; його ноги в панчохах заковзали гладенькою мармуровою підлогою, а мантія майстра замаяла в нього за спиною. Повторив це: зробив кілька швидких кроків, а тоді ковзнув на чималу відстань, розкинувши руки для рівноваги.
Я й далі йшов поруч з ним.
— Як на мене, майстри б могли знайти й інше, ближче до науки застосування коштам Університету.
Елодін і не глянув на мене. Крок. Крок, крок, крок.
— Ти намагаєшся виманити в мене відповіді на запитання, яких не ставиш, — ковзь. — Це нічого не дасть.
— Ви намагаєтеся видурити в мене запитання, — відзначив я. — Здається, це цілком справедливо.
Крок, крок, крок. Ковзь.
— То якого милого ти взагалі зі мною морочишся? — запитав Елодін. — Кілвінові ти цілком до вподоби. Чому б тобі не задовольнити свої амбіції його коштом?
— Я вважаю, що ви знаєте те, чого мені не навчитися більше ніде.
— Наприклад?
— Те, що я хотів знати, відколи вперше побачив, як хтось кличе вітер.
— Ім’я вітру, так? — Елодін підняв брови. Крок. Крок. Крок-крок-крок. — Це складно, — ко-о-о-о-о-овзь. — Чого це ти вирішив, що я хоч приблизно знаю, як кликати вітер?
— Методом виключення, — відказав я. — Таким не займається більше ніхто з майстрів, тож це, певно, ваш коник.
— За твоєю логікою я також мав би відати солінадськими танцями, рукоділлям і конокрадством.
Ми дісталися кінця коридору. Елодін, який саме ковзнув і не встиг зупинитися, мало не збив з ніг величезного плечистого чолов’ягу, що ніс книжку у твердій палітурці.
— Перепрошую, пане, — сказав той, хоч і було очевидно, що він тут не винен.
— Тімоті. — Елодін показав на нього довгим пальцем. — Іди з нами.
Елодін провів нас іще кількома коридорами, не такими довгими, і врешті-решт дістався важких дерев’яних дверей із ковзкою панеллю на рівні очей. Відсунув її й зазирнув усередину.
— Як він там?
— Сидів тихо, — відповів здоровань. — Спав, здається, небагато.
Елодін посмикав за засув, а тоді повернувся до широкоплечого чолов’яги; його обличчя ставало дедалі похмурішим.
— Ти його замкнув?
Чолов’яга був на цілу голову вищий за Елодіна, а важив, мабуть, удвічі більше, але коли босий майстер спрямував на нього злий погляд, він пополотнів.
— Не я, майстре Елодін, а…
Елодін урвав його різким жестом.
— Відімкни.
Тімоті почав вовтузитися зі зв’язкою ключів.
Елодін витріщався на нього й далі.
— Алдера Віна утримувати не можна. Він може приходити і йти коли забажає. Йому нічого не можна додавати до їжі, якщо він конкретно цього не попросить. Винним у цьому я вважаю тебе, Тімоті Дженерой. — Елодін тицьнув його довгим пальцем у груди. — Якщо я дізнаюся, що Віна було приспано чи знерухомлено, то поїду верхи на тобі, голому, вулицями Імрі, наче на маленькому рожевому поні. — Він зиркнув на нього. — Йди.
Хлоп кинувся так швидко, як тільки міг, при цьому не переходячи на біг.
Елодін повернувся до мене.
— Можеш заходити, але не зчиняй шуму й не роби різких рухів. Не говори, якщо він не заговорить до тебе. Якщо таки заговориш, то говори стиха. Ясно?
Я кивнув, і він відчинив двері.
Я не очікував побачити таку кімнату. Крізь високі вікна проникало денне світло, в якому було видно чимале ліжко й стіл зі стільцями. Стіни, стеля й підлога були оббиті товстою білою тканиною, що приглушувала навіть найтихіші звуки з коридору. Ковдри з ліжка було прибрано, і в них закутався, притулившись до стіни, худий чоловік років тридцяти.
Елодін зачинив двері, і принишклий чолов’яга трохи здригнувся.
— Віне, — тихо промовив Елодін, наблизившись до нього. — Що сталося?
Алдер Він підняв ошелешений погляд. Він був худий, як жердина, і голий до пояса під ковдрою, волосся в нього було страшенно закудлане, а очі — великі та круглі. Він тихо заговорив дещо надтріснутим голосом:
— У мене все було гаразд. Але люди навкруги балакали, собаки, бруківка… Я зараз просто нездатен це терпіти.
Він притиснувся до стіни, і ковдра спала з його кістлявого плеча. Я з величезним подивом побачив у нього на шиї свинцевий ґілдер. Ця людина була повноправним арканістом.
Елодін кивнув.
— Чому ти на підлозі?
Він поглянув на ліжко з панічним жахом в очах.