— Я ж упаду, — тихо сказав він; у його голосі вчувалося щось середнє між жахом і ніяковістю. — А ще там пружини й планки. Цвяхи.
— Як ти зараз? — лагідно запитав Елодін. — Не хочеш повернутися разом зі мною?
— Ні-і-і-і-і. — Він безнадійно, розпачливо закричав, міцно заплющивши очі й щільніше загорнувшись у ковдру. Через тонкий пронизливий голос його благання брало за душу сильніше, ніж якби він ревів.
— То нічого. Можеш залишитися, — тихо запевнив Елодін. — Я ще до тебе зайду.
Тут Він розплющив очі, явно збентежившись.
— Не принось із собою грому, — наполегливо попрохав він. Дістав одну худу руку з-під ковдри й схопився за Елодінову сорочку. — Але мені потрібен болотяний хвощ і синьопух, і кістки теж. — Він говорив із завзяттям у голосі. — Наметові кістки.
— Я їх принесу, — запевнив його Елодін і жестом звелів мені, задкуючи, вийти з кімнати. Я так і зробив.
Елодін із похмурим обличчям зачинив за нами двері.
— Він знав, у що лізе, коли став моїм ґілером. — Він повернувся й пішов коридором. — А ти не знаєш. Ти нічого не знаєш про Університет. Про те, який це ризик. Ти гадаєш, що це місце — чарівний край, майданчик для ігор. А це не так.
— Це так, — огризнувся я. — Це — майданчик для ігор, і всі інші діти мені заздрять, бо мені випало погратись у «хай тебе відшмагають до крові й витурять з Архівів», а їм — ні.
Елодін зупинився й повернувся до мене.
— Гаразд. Доведи, що я помиляюся. Доведи, що ти це продумав. Навіщо Університету, де немає й півтори тисячі студентів, божевільня завбільшки з королівський палац?
Я напружено замислився.
— Більшість студентів — із заможних родин, — промовив я. — Їм жилося легко. Коли ж їм доводиться…
— Аж ніяк, — зневажливо відповів Елодін і, повернувшись, пішов коридором. — Річ у тому, що ми вивчаємо. У тому, як ми навчаємо рухатися свій розум.
— Отже, від шифрування й граматики божеволіють, — промовив я, постаравшись сформулювати це як твердження.
Елодін зупинився й рвучко відчинив найближчі двері. У коридор долинули нажахані крики.
— …В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! — за відчиненими дверима я побачив юнака, який намагався вирватися зі шкіряних пут, якими його прив’язали до ліжка за зап’ястки, стан, шию та гомілки.
— Від тригонометрії та логіки в схемах такого не буває, — промовив Елодін, дивлячись мені у вічі.
— ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В… — Крики продовжувалися безперервним наспівом, схожим на нескінченний бездумний гавкіт собаки вночі.— …МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ…
Елодін зачинив двері. Хоча крізь товсті двері мені й досі було трохи чутно крики, майже цілковита тиша приголомшувала.
— Знаєш, чому це місце називають Кублом? — запитав Елодін.
Я хитнув головою.
— Бо сюди потрапляють, коли звіріють. — Він дико посміхнувся. І страхітливо розреготався.
Елодін провів мене низкою довгих коридорів до іншого крила Черепниці. Нарешті ми зайшли за ріг, і я побачив дещо нове — двері, повністю виготовлені з міді.
Елодін вийняв з кишені ключ і відімкнув їх.
— Люблю посидіти тут, як вертаюся, — невимушено пояснив він, відчинивши двері. — Перевір мою пошту. Полий рослинки й таке інше.
Він стягнув із себе одну шкарпетку, зав’язав її вузлом і підіпхнув під двері, щоб не зачинилися.
— Сюди приємно навідуватись, але, розумієш… — Він потягнув за двері, пересвідчуючись, що вони не зачиняться самі собою. — Ніколи більше.
Найперше в тій кімнаті я помітив щось дивне в повітрі. Попервах я думав, що в ній, можливо, є звукоізоляція, як в Алдера Віна, але роззирнувшись довкола, побачив, що стіни та стеля в ній із голого сірого каменю. Далі я подумав: можливо, повітря тут сперте. От тільки, вдихнувши, я відчув запах лаванди та свіжої постільної білизни. Я майже відчував тиск на вуха, ніби перебував глибоко під водою — от тільки це, звісно, було не так. Я помахав рукою в себе перед носом, майже сподіваючись, що повітря видасться якимось не таким, щільнішим. Знову ні.
— Доволі неприємно, еге ж? — розвернувшись, я побачив, що за мною стежить Елодін. — Насправді я здивований, що ти помітив. Це мало хто помічає.
Ця кімната була однозначно краща, ніж в Алдера Віна. У ній було ліжко з балдахіном, м’який диван, порожня книжкова шафа й великий стіл із кількома стільцями. Найбільше привертали увагу величезні вікна, що виходили на галявини й сади. За стінами я побачив балкон, але вийти на нього, здавалося, було неможливо.
— Подивись-но, — сказав Елодін. Він узяв один дерев’яний стілець із високою спинкою, підняв його двома руками, розкрутив і з усієї сили жбурнув у вікно. Я зіщулився, але замість оглушливого дзенькоту пролунав лише глухий звук — поламалося дерево. Стілець упав на підлогу розтрощеною купкою деревини впереміш з оббивкою.
— Колись я робив це годинами, — зізнався Елодін, глибоко вдихнув і з ніжністю оглянув усю кімнату. — Гарні були часи.
Я пішов глянути на вікна. Вони були товстіші, ніж звичайні, але не аж такі товсті. Якщо не брати до уваги ледь помітних червонуватих прожилок, вони здавалися нормальними. Я позирнув на віконну раму. Вона теж була мідною. Я неквапом оглянув кімнату, роздивляючись її голі кам’яні стіни, відчуваючи дивну важкість її повітря. Я помітив, що на дверях ізсередини не було навіть ручки, не кажучи вже про замок. «Нащо так морочитися з виготовленням суцільних мідних дверей?»
Я визначився з другим запитанням.
— Як ви звідси вийшли?
— Нарешті, — промовив Елодін із ноткою роздратування в голосі.
Він важко опустився на диван.
— Розумієш, якось Елодін Великий опинився під замком у високій вежі. — Він обвів змахом руки кімнату довкола нас. — У нього відібрали все — монету, ключ і свічку. До того ж у його камері не було пристойних дверей. Жодного вікна, яке можна було б розбити. — Він зневажливо показав на двері й вікно. — Навіть ім’я вітру сховали від нього хитромудрі підступи його полонителів.
Елодін підвівся з дивана й почав ходити кімнатою.
— Довкола нього не було нічого, крім гладенького твердого каменю. З цієї камери ще не втекла жодна людина.
Він зупинився й театрально підняв палець.
— Але Елодін Великий знав імена всіх речей і тому міг порядкувати всіма речами. — Він повернувся обличчям до сірої стіни біля вікон. — Він сказав каменю: «ТРІСНИ» — і…
Елодін затих, зацікавлено схиливши голову набік. Примружив очі.
— От холера, тут вони зробили інакше, — тихо сказав він самому собі. — Хе.
Він наблизився до стіни й поклав на неї руку.
Я дозволив собі розпорошити увагу. Віл і Сім мали рацію: у цього чолов’яги були не всі вдома. Що сталося б, якби я вибіг із кімнати, звільнив двері та грюкнув ними? Інші майстри мені б подякували?
— О, — раптом зі сміхом промовив Елодін. — Тут вони вчинили розумно, та не дуже, — Він відступив від стіни на два кроки. — К’ЯЕРБАСАЛІЄН.
Я побачив, як стіна заворушилася. Вона пішла брижами, наче підвішений килимок, коли його вдарити дрючком. А тоді вона просто… упала. Тонни дрібного сірого піску раптом стрімко посипалися на підлогу — так, наче то вихлюпнули з відра темну воду, — засипавши Елодінові ноги до гомілок.
У кімнату полилося сонячне світло й пташиний спів. Там, де раніше був суцільний сірий камінь завтовшки у фут, тепер була відкрита діра, крізь яку можна було проїхати возом.
Але ця діра була не зовсім прозорою: в отворі то там, то тут було видно трохи якоїсь зеленої речовини. Вона дуже сильно нагадувала брудну заплутану сітку, але мала надто неправильну форму. На товсте пошарпане павутиння вона скидалася більше.
— Цього тут раніше не було, — винувато промовив Елодін, звільнивши ноги від сірого піску. — Першого разу вийшло набагато драматичніше, запевняю тебе.
Я ж просто стояв, ошелешений щойно побаченим. Це була не симпатія. Я взагалі ще ніколи такого не бачив. Згадувалася мені лише давня фраза з напівзабутих переказів: «І Таборлін Великий сказав каменю: «ТРІСНИ!» — і камінь тріснув…»
Елодін відламав у стільця одну ніжку й заходився бити нею по заплутаному зеленому павутинню, що розтягнулося в отворі. Подекуди воно легко ламалося чи кришилося. Там, де воно було товщим, він користувався ніжкою як важелем, відгинаючи його вбік. На згинах або зламах воно яскраво блищало на сонці. «Знову мідь, — подумав я. — Мідяні прожилки в кам’яних блоках, з яких складалася стіна».