Вона так і зробила. Їй було байдуже, хто може це побачити, байдуже, що на носі було Середзим’я і що вона стояла в чотиридюймовому снігу. Вона стягнула з себе одяг і відчайдушно затанцювала; її тонкі кінцівки були блідими й трусилися, а рухи були жалюгідними й поривчастими. Далі, коли моряк розсміявся й хитнув головою, вона впала на коліна в сніг і почала випрошувати й ридати, гарячково хапаючись за його ноги, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…
Отак я почувався, дивлячись, як грають музиканти. Для мене це було нестерпно. Щоденна відсутність музики була схожа на зубний біль, який став для мене звичним. Жити так було можна. Але я не міг стерпіти, коли тим, чого я хотів, розмахували в мене перед носом.
Тож я уникав Імрі, доки проблема з оплатою другого семестру навчання не погнала мене на другий берег річки. Я довідався, що про позику за яких завгодно скрутних обставин можна просити Деві.
Тож я пройшов Кам’яним мостом через Ометі та попрямував до Імрі. Туди, де провадила свої справи Деві, вів провулок і вузькі сходи до тераси за м’ясною крамницею. Ця частина Імрі нагадувала мені Надбережжя в Тарбієні. Через настирливий сморід згірклого жиру з м’ясної крамниці я радів, що дме прохолодний осінній вітерець.
Перед важкими дверима я завагався й поглянув на провулок. Лише одна мить — і дороги назад не буде. Лихвар-шалдієць міг притягнути того, хто не виплатив йому позику, до суду. Ґелет просто зробив би так, щоб його або побили, або пограбували, або і те, й інше водночас. Це було нерозважливо. Я грався з вогнем.
Але кращих варіантів у мене не було. Я глибоко вдихнув, розправив плечі й постукав у двері.
Я витер спітнілі долоні об плащ, сподіваючись, що, коли я тиснутиму руку Деві, вони будуть відносно сухими. У Тарбієні я дізнався, що з такими людьми найкраще триматися спокійно та самовпевнено. Вони працювали, користаючись із чужих слабкостей.
Я почув, як відтягли важкий засув, а тоді двері відчинилися. За ними стояла молода дівчина з худорлявим обличчям, обрамленим прямим солом’яним волоссям. Вона всміхнулася мені, мила, як новенький ґудзик.
— Слухаю.
— Я шукаю Деві, — промовив я.
— Ти її знайшов, — невимушено сказала вона. — Заходь.
Я ввійшов усередину, а вона зачинила за собою двері, повернувши на місце засув. Кімната не мала вікон, але добре освітлена й наповнена запахом лаванди, який приємно було відчути після смороду в провулку. На стінах шпалери, але зі справжніх меблів — лише невеличкий письмовий стіл, книжкова полиця та велике ліжко з балдахіном, прикрите запнутими завісами.
— Прошу, — вимовила вона, показавши на стіл. — Сідай.
Вона влаштувалася за столом, склавши руки на його поверхні. Побачивши, як вона тримається, я спробував заново оцінити її вік. Я неправильно подумав про неї через її мініатюрність, але вона все одно мала щонайбільше двадцять із хвостиком років, а цього я аж ніяк не очікував.
Деві мило на мене кліпнула.
— Мені потрібна позика, — зізнався я.
— Може, спершу назвеш своє ім’я? — Вона всміхнулася. — Моє ти вже знаєш.
— Квоут.
— Справді? — Вона вигнула брову. — Я дещо про тебе чула. — Вона оглянула мене з голови до п’ят. — Я гадала, що ти вищий на зріст.
«Я міг би сказати те саме». Ця ситуація вибила мене з рівноваги. Я був готовий до м’язистого зарізяки та торгів, повних майже неприхованих погроз і бравади. Я не знав, що й думати про це усміхнене тендітне створіння.
— А що ти чула? — запитав я, щоб не мовчати. — Сподіваюся, нічого поганого.
— І добре, і погане. — Вона усміхнулася на весь рот. — Але нудного не чула.
Я склав руки, щоб не ворушити ними.
— То як саме ми вчинимо?
— А ти не любиш балачок, еге ж? — промовила вона й уривчасто, розчаровано зітхнула. — Ну, гаразд, одразу до діла. Скільки тобі потрібно?
— Усього один талант чи щось таке, — сказав я. — Власне кажучи, вісім йотів.
Вона серйозно захитала головою; її солом’яне волосся загойдалося туди-сюди.
— Боюся, я так не можу. Мені невигідно давати півгрошові позики.
Я насупився.
— А скільки тобі вигідно?
— Чотири таланти, — відповіла вона. — Це мінімум.
— А відсотки?
— П’ятдесят відсотків раз на два місяці. Отже, якщо ти хочеш позичити якнайменше, наприкінці семестру вийде два таланти. Можеш, якщо захочеш, погасити борг повністю, сплативши шість. Але поки я не отримаю весь основний борг, доведеться щосеместру платити по два таланти.
Я кивнув, не надто дивуючись. Навіть найзахланніший лихвар правив би десь учетверо менше.
— Але я сплачуватиму відсотки за гроші, які мені насправді не потрібні.
— Ні, — відповіла вона, серйозно поглянувши мені у вічі. — Ти сплачуватимеш відсотки за гроші, які взяв у позику. Такі умови.
— Як щодо двох талантів? — запитав я. — Тоді наприкінці…
Деві урвала мене, замахавши руками.
— У нас тут не торгуються. Я просто повідомляю тебе про умови позики. — Деві винувато всміхнулася. — Вибач, що я не роз’яснила цього одразу.
Я подивився на неї, звернув увагу на її плечі, на те, як вона дивилася мені у вічі.
— Гаразд, — покірно сказав я. — Де підписуватися?
Вона дещо спантеличено на мене глянула, злегка наморщивши лоба.
— Не треба нічого підписувати. — Вона відкрила шухляду й витягнула з неї маленьку брунатну пляшечку зі скляним корком. Поклала біля неї на стіл довгу шпильку. — Лише трохи крові.
Я сидів на стільці, заклякши та опустивши руки.
— Не турбуйся, — заспокоїла вона мене. — Шпилька чиста. Мені потрібно всього три добрі краплі.
До мене нарешті повернувся голос.
— Ти, певно, жартуєш.
Деві схилила голову набік, і один краєчок її рота вигнувся в ледь помітному усміху.
— Ти що, не знав? — здивовано промовила вона. — Рідко хто приходить сюди, не знаючи всього.
— Не можу повірити, що хтось реально… — Я замовк, бо мені забракло слів.
— Не всі, — пояснила вона. — Зазвичай я веду справи зі студентами та колишніми студентами. Люд із цього боку річки подумав би, що я — якась відьма, демониця, чи ще якусь таку маячню. Члени ж Аркануму чудово знають, навіщо мені потрібна кров і що я можу з нею зробити.
— Ти теж членкиня Аркануму?
— Колишня, — відповіла вона, її усміх дещо зблякнув. — Перш ніж піти, я стала ре’ларом. Я знаю достатньо, щоб добратися до людини коли заманеться, маючи трохи її крові. Я можу прикінчити тебе де завгодно.
— Зокрема, — промовив я, не вірячи своїм вухам і думаючи про воскову ляльку Гемма, яку я зліпив на початку семестру. То було лише волосся. З кров’ю зв’язок виходив значно ефективнішим. — Ти могла б мене вбити.
Вона відверто на мене поглянула.
— Ти страшенно тупий як на нову зірку Аркануму. Подумай про це як слід. Чи займалася б я цим далі, якби регулярно вдавалася до зловживань?
— Майстри про це знають?
Вона розсміялася.
— Тіло Господнє, та звісно, що ні. Констебль, єпископ і моя мати теж не знають. — Вона показала на свої груди, а тоді на мене. — Знаю я й знаєш ти. Зазвичай цього досить, щоб забезпечити добрі робочі стосунки між нами.
— А що буває не зазвичай? — спитав я. — Що, як наприкінці семестру в мене не буде для тебе грошей? Що тоді?
Вона безтурботно розвела руками.
— Тоді ми про щось домовимось. Як розумні люди. Може, ти на мене попрацюєш. Розповіси мені якісь таємниці. Надаватимеш мені якісь послуги. — Вона всміхнулася та повільно, хтиво мене оглянула, сміючись із мого зніяковіння. — Якщо ж стане зовсім кепсько й ти виявиш надзвичайне небажання співпрацювати, я б, мабуть, змогла продати комусь твою кров, щоб відшкодувати собі збитки. Вороги є в усіх. — Вона невимушено знизала плечима. — Але в мене ситуація ще ніколи не опускалася до такого рівня. Зазвичай загрози досить, щоб люди поводилися правильно.