Вона побачила вираз мого обличчя, і в неї трохи згорбилися плечі.
— Та ну тебе, — лагідно сказала вона. — Ти прийшов сюди, очікуючи, що побачиш якогось товстошийого ґелета з побитими суглобами пальців. Ти був готовий укласти угоду з людиною, готовою розмалювати тебе в десяток різних кольорів пекла, якщо ти спізнишся на день. Мій спосіб кращий. Простіший.
— Це божевілля, — промовив я й зіп’явся на ноги. — Аж ніяк.
З обличчя Деві зникла веселість.
— Опануй себе, — сказала вона, явно дратуючись дедалі сильніше. — Ти поводишся, наче якийсь фермер, який думає, ніби я норовлю купити його душу. Це ж лише трішки крові, щоб я могла тримати тебе під ковпаком. Це як застава. — Вона заспокійливо змахнула обома руками, ніби розгладжуючи повітря. — Гаразд, ось що я тобі скажу. Я дозволю тобі позичити половину від мінімуму, — вичікувально поглянула на мене. — Два таланти. Так легше?
— Ні, — відказав я. — Вибач, що згайнував твій час, але я так не можу. Тут поблизу є ще якісь ґелети?
— Звісно, — холодно промовила вона. — Але я не відчуваю особливого бажання розголошувати подібну інформацію. — Вона насмішкувато схилила голову набік. — До речі, сьогодні ж запалок, так? Хіба тобі не потрібно оплатити навчання до завтрашнього полудня?
— Тоді я знайду на це гроші сам, — різко вимовив я.
— Я й не сумніваюся — ти ж такий розумничок. — Деві відмахнулася від мене тильним боком долоні. — Іди собі на здоров’я. Згадай Деві добрим словом за два місяці, коли якийсь головоріз буде вибивати зубки з твого милого ротика.
Пішовши від Деві, я, стривожений і роздратований, почав блукати вулицями Імрі, намагаючись дати раду своїм думкам. Намагаючись зрозуміти, як можна впоратися з моєю проблемою.
Шанси погасити позику в два таланти в мене були чималі. Я сподівався, що скоро дістану підвищення в Промислі. Діставши дозвіл на роботу над власними проектами, я міг би почати заробляти по-справжньому. Треба було лише достатньо довго повчитися. Це було лише питанням часу.
Ось що я насправді брав у позику — час. Іще один семестр. Хто знає, які можливості можуть відкритися протягом наступних двох місяців?
Але навіть намагаючись умовити себе на це, я усвідомлював правду. Це була погана ідея. Так я напрошувався на проблеми. Я переборю свою гординю та подивлюся, чи не може Віл, Сім або Совой позичити мені необхідні вісім йотів. Я зітхнув, подумки прирікаючи себе на сон надворі та пошуки їжі на смітниках протягом семестру. Принаймні гірше, ніж у Тарбієні, зараз бути не може.
Я вже приготувався вертатися до Університету, аж тут стривожені кроки привели мене до вікна ломбарду. Я відчув давній біль у пальцях…
— Скільки коштує семиструнна лютня? — поцікавився я. Я й досі не пам’ятаю, як увійшов до того ломбарду.
— Чотири таланти рівно, — радісно промовив власник. Я здогадувався, що він або недавно на цій роботі, або п’яний. Лихварі в ломбардах веселими не бувають, навіть у таких багатих містах, як Імрі.
— Ех, — зітхнув я, не намагаючись приховати розчарування. — Можна на неї глянути?
Він передав її мені. Дивитися там не було на що. Текстура в дерева була нерівна, лак — шерехатий і в подряпинах. Лади в неї були зроблені з кишки й вкрай потребували заміни, але це мало мене хвилювало, оскільки зазвичай я все одно грав без ладів. Корпус був із рожевого дерева, отже, звучала вона явно не надто делікатно. Але з іншого боку, рожеве дерево краще чути в людній пивниці — воно перекриває гомін балачок. Я постукав по корпусу пальцем, і він лунко загудів. Міцний, але несимпатичний. Я заходився настроювати лютню, щоб мати можливість потримати її трохи довше.
— Можливо, я зіб’ю ціну аж до трьох і п’яти, — сказав чоловік за рундуком.
Я нашорошив вуха, бо вловив дещо в його голосі, а саме відчай. Мені спало на думку, що в місті, повному шляхти та заможних музикантів, негарна, вживана лютня, можливо, продається не надто добре. Я хитнув головою.
— Струни старі.
Насправді з ними все було гаразд, але я сподівався, що він цього не знає.
— Це так, — погодився він, і я впевнився в його невігластві, — але струни дешеві.
— Мабуть, — із сумнівом промовив я. Задумавши дещо, я настроїв кожну струну трішечки невлад з іншими. Взяв акорд і прислухався до скреготливого звуку. Кисло, задумливо поглянув на гриф лютні.
— Гадаю, що гриф міг тріснути. — Я взяв мінорний акорд, який прозвучав ще менш привабливо. — Вам тут не вчувається тріщина? — Я взяв його знову, уже завзятіше.
— Три і два? — з надією спитав він.
— Це не для мене, — відповів я, ніби виправляючи його. — Це для мого меншого брата. Той малий негідник ніяк від мене не відчепиться.
Я вдарив по струнах ще раз і скривився.
— Може, я й не надто люблю малого, але я недостатньо жорстокий, щоб купити йому лютню з зіпсованим грифом. — Я зробив багатозначну паузу. Не почувши нічого, я зробив йому підказку. — Тим паче за три і два.
— Три рівно? — з надією в голосі спитав він.
Здавалося, ніби я тримаю лютню невимушено, недбало. Але в глибині душі я вчепився в неї з таким завзяттям, що аж суглоби на пальцях побіліли. Я аж ніяк не сподіваюся, що ви це зрозумієте. Перебивши мою трупу, чандріяни повністю знищили ту родину та домівку, яку я знав. Але коли в Тарбієні розтрощили батькову лютню, у певному розумінні було ще гірше. Це було все одно що втратити кінцівку, око, життєво важливий орган. Без своєї музики я блукав Тарбієном роками, напівживий, як скалічений ветеран чи ходячий мрець.
— Послухайте, — відверто звернувся я до нього. — Можу дати вам два і два. — Я витягнув гаманець. — Або берете ці гроші, або хай ця потворна штука припадає пилом на високій полиці наступні десять років.
Я поглянув йому у вічі, намагаючись не показувати обличчям, наскільки сильно вона мені потрібна. Я зробив би що завгодно, аби залишити цю лютню собі. Я танцював би голяка в снігу. Я схопився б за його ноги, трусячись і божеволіючи, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…
Я відрахував два таланти й два йоти, майже всі гроші, які назбирав, щоб оплатити навчання в цьому семестрі, і поклав їх перед ним. Кожна монета, коли я притискав її до столу, різко дзенькала.
Він зміряв мене довгим поглядом. Я клацнув ще одним йотом і став чекати. І чекати. Коли він нарешті простягнув руку до грошей, його обличчя набуло такого змученого виразу, який я звик бачити на обличчях ломбардників.
Деві відчинила двері й усміхнулася.
— Ну, що ж, я справді не думала, що побачу тебе ще раз. Заходь.
Вона взяла двері на засув і підійшла до свого столу.
— Втім, не можу сказати, що я розчарована. — Вона глянула через плече й зблиснула бісівською усмішкою. — Я дуже сподівалася трохи попрацювати з тобою. — Вона сіла. — Отже, два таланти?
— Власне, краще чотири, — відповів я. Рівно стільки, скільки мені вистачить на навчання та ліжко в Гніздах. Я міг би спати надворі у вітер і дощ. Моя лютня заслуговувала на краще.
— Чудово, — промовила вона й витягнула пляшечку та шпильку.
Кінчики пальців були мені потрібні цілими, тож я вколов собі тильний бік долоні й зачекав, доки повільно зберуться й попадають у маленьку брунатну пляшечку три крапельки крові. Простягнув її Деві.
— Давай, кидай туди і шпильку.
Я так і зробив.
Деві обтерла корок від пляшечки і вставила його в її шийку.
— Хитромудрий клейчик від твоїх друзів із-за річки, — пояснила вона. — Так я не зможу відкрити пляшечку, не розбиваючи її. Погасивши свій борг, ти отримаєш її назад цілою й зможеш спати спокійно, знаючи, що я нічого не залишила собі.
— Якщо в тебе немає розчинника, — зауважив я.
Деві придивилася до мене.
— Ти не надто довірливий, чи не так? — Вона попорпалася в шухляді, дістала трохи сургучу й заходилася нагрівати його над лампою на столі. — У тебе немає печатки, персня абощо? — запитала вона, розмазавши сургуч на корку пляшечки.