— Насправді ніякої дівчини немає. Чесно. — Я важко ковтнув, намагаючись опанувати себе.
— Сіме, здається, ми тут дещо пропустили. — Вілем якось дивно на мене поглянув. — Придивися до нього.
Сіммон зміряв мене таким же оцінним поглядом. Коли вони так витріщилися на мене удвох, цього вистачило, щоб я занервував і плакати мені перехотілося.
— Отже, — заговорив Вілем, наче читаючи лекцію. — Скільки семестрів наш юний е’лір навчається в Університеті?
З чесного обличчя Сіма стало видно, що до нього дійшло.
— Ой.
— Хтось мені скаже, в чому справа? — сердито поцікавився я.
Вілем проігнорував моє запитання.
— Що ти вивчаєш?
— Усе, — сказав я, радіючи приводу поскаржитися. — Геометрію, спостереження в Медиці, вищу симпатію в Елкси Дала, а ще ходжу в учнях у Манета в Промислі.
Сіммон, здається, був трохи шокований.
— Не дивно, що в тебе такий вигляд, ніби ти не спав цілий виток, — сказав він.
Вілем кивнув самому собі.
— А ще ти досі працюєш у Кілвіновій майстерні, так?
— Дві-три години щовечора.
Сіммон вжахнувся.
— І водночас ти навчаєшся грати на музичному інструменті? Ти що, здурів?
— Музика — єдине, що зберігає мені здоровий глузд, — відповів я, опустивши руку й торкнувшись лютні. — І я не навчаюся грати. Мені просто треба повправлятися.
Вілем і Сіммон перезирнулись.
— Як гадаєш, скільки йому ще зосталося?
Сіммон оглянув мене.
— Щонайбільше півтора витка.
— Ви про що?
Вілем нахилився вперед.
— Ми всі рано чи пізно беремо на себе забагато. Але деякі студенти не розуміють, коли слід зупинитися. Вони вигоряють. Вони йдуть або валять іспити. Дехто їде з глузду. — Він постукав себе по голові. — Зазвичай це трапляється зі студентами в перший рік навчання. — Він багатозначно поглянув на мене.
— Я не взяв на себе забагато, — заперечив я.
— Подивись у дзеркало, — відверто запропонував Вілем.
Я вже відкрив рота, аби запевнити Віла з Сімом, що зі мною все гаразд, але тут почув, як вибивають нову годину, і часу мені стало лише на квапливе прощання. Та все одно, щоб дістатися на заняття з вищої симпатії вчасно, мені довелося бігти.
Елкса Дал стояв між двома жаровнями середнього розміру. Завдяки добре підстриженій бороді й темній мантії майстра він і досі нагадував мені стереотипного злого чарівника, який фігурує в багатьох поганих атурських п’єсках.
— Кожен з вас мусить пам’ятати: симпатик прив’язаний до вогню, — промовив він. — Ми його пани і його слуги.
Він засунув руки в довгі рукави й знову почав ходити туди-сюди.
— Ми — володарі вогню, тому що пануємо над ним. — Елкса Дал ударив по жаровні біля себе тильним боком долоні, і вона тихенько задзеленчала. У вугіллі зайнялося полум’я й почало завзято рватися вгору. — Енергія, що міститься в усіх речах, належить арканісту. Ми наказуємо вогню, а вогонь слухається.
Дал повільно перейшов до іншого кутка зали. Жаровня в нього за спиною пригасла, тим часом як та, до якої він пішов, спалахнула. Його артистизм мені дуже сподобався.
Дал зупинився й знову повернувся до студентів.
— Але ми ще й слуги вогню. Оскільки вогонь є найпоширенішою формою енергії, а без енергії наші вміння симпатиків мало що дають. — Він повернувся до студентів спиною й заходився стирати формули з дошки. — Збирайте матеріали, і ми побачимо, кому сьогодні доведеться помірятися силами з е’ліром Квоутом. — Він почав записувати крейдою імена всіх студентів. Моє було на початку списку.
За три витки до цього Дал почав змушувати нас змагатись одне з одним. Він називав це дуелями. І хоча це було доречним відпочинком від одноманітності лекцій, було в цьому новому занятті й дещо лиховісне.
З Аркануму щороку йшло сто студентів, і з ґілдерами йшла, може, чверть із них. Це означало, що кожного року на світі з’являлося ще сто людей, які оволоділи симпатією. Людей, яким згодом, можливо, доведеться протистояти. Хоча цього Дал ніколи такого не казав, ми знали, що нас навчали не просто зосередженості та винахідливості. Нас навчали битися.
Елкса Дал ретельно стежив за результатами. Серед усіх тридцяти восьми студентів досі не зазнавав поразки лише я. Тепер уже навіть найтупіші та найупертіші студенти мимохіть починали визнавати, що мій швидкий вступ до Аркануму — це не випадковість.
Також дуелі могли приносити скромний прибуток, оскільки на дуелянтів потай робили невеликі ставки. Бажаючи робити ставки на власних дуелях, ми з Совоєм ставили один на одного. Хоча в мене зазвичай великих грошей на це не було.
Тож ми з Совоєм зустрілися під час збору матеріалів аж ніяк не випадково. Я передав йому під столом два йоти.
Він сховав їх у себе в кишені, не дивлячись на мене.
— Господи, — тихо промовив він. — Дехто сьогодні аж надто впевнений у собі.
Я безтурботно знизав плечима, хоча насправді трохи нервувався. Навчання в цьому семестрі я розпочав без гроша в кишені та відтоді ледве виживав. Але вчора Кілвін заплатив мені два йоти за виток роботи в Промислі. Більше в мене грошей не було.
Совой заходився порпатись у шухляді й дістав віск для симпатії, шпагат і кілька шматочків металу.
— Не знаю, як добре я зумію постаратися для тебе. Ситуація погіршується. Гадаю, твій максимум на сьогодні — це три до одного. Тебе все одно це цікавить, якщо ставки настільки знижуються?
Я зітхнув. Моя непереможність таки мала свій недолік — ставки. Учора вони становили два до одного, а це означало, що я мусив би ризикувати двома грошами заради можливості виграти один.
— У мене є один невеличкий планчик, — зізнався я. — Не роби ставки, поки ми не встановимо умови. Ти, напевно, отримаєш щонайменше три до одного, як поставиш проти мене.
— Проти тебе? — пробурмотів він, зібравши оберемок усякого причандалля. — Хіба що тоді, як ти вийдеш проти Дала.
Я відвернувся, аби приховати дещо ніяковий рум’янець від похвали.
Дал плеснув у долоні, і всі поквапилися на свої місця. Я опинився в парі з вінтським хлопчиною, Фентоном. Він був на сходинку нижче за мене в нашому рейтингу. Я поважав його, тому що він був одним із небагатьох студентів, які могли за відповідних обставин завдати мені справжнього клопоту.
— Отже, — заговорив Елкса Дал, завзято потираючи руки. — Фентоне, ти нижчий у рейтингу, обирай знаряддя.
— Свічки.
— А зв’язок? — спитав за традицією Дал. У випадку свічок завжди застосовували або ґніт, або віск.
— Ґніт. — Він продемонстрував усім шматочок ґноту.
Дал повернувся до мене.
— Зв’язок?
Я занурив руку в кишеню й театральним жестом продемонстрував свій зв’язок.
— Солома.
Тут студенти загули. Такий зв’язок був сміховинним. У найкращому разі я міг сподіватися на передаваність у три відсотки, може, у п’ять. Фентонів ґніт буде вдесятеро кращим.
— Солома?
— Солома, — підтвердив я трохи впевненіше, ніж почувався. Що ще могло б зменшити мої шанси?
— Отже, солома, — невимушено промовив Дал. — Е’ліре Фентоне, оскільки Квоут ще жодного разу не зазнавав поразки, джерело обиратимеш ти.
Залою прокотився тихий смішок.
У мене всередині все обірвалося. Такого я не очікував. Зазвичай той, хто не обирає основу, має право обирати джерело. Я збирався обрати жаровню, бо знав, що кількість теплоти від неї допоможе мені подолати обрану власноруч перешкоду.
Фентон широко всміхнувся — знав, що перевага в нього.
— Жодного джерела.
Я скривився. Нам доведеться черпати енергію лише з тепла власного тіла. Це важко навіть за найкращих обставин і, безумовно, дещо небезпечно.
Я не міг перемогти. Я не лише мав втратити свій ідеальний рейтинг, а й ніяк не міг подати Совоєві знак, щоб він не поставив мої останні два йоти. Я спробував перехопити його погляд, але він уже тихо й напружено торгувався з кількома іншими студентами.
Ми з Фентоном мовчки сіли з протилежних боків великого робочого стола. Елкса Дал поставив на стіл дві грубі свічки, по одній перед кожним з нас. Метою дуелі було запалити свічку супротивника, не давши йому запалити свою. Для цього було потрібно розділити свій розум на дві окремі частини; одна частина намагалася втримати алар, який твердив, що ваш шматочок ґноту (або соломинка, якщо ви дурний) — це те ж саме, що й ґніт тієї свічки, яку ви намагаєтеся запалити. Далі для цього потрібно було черпнути енергії зі свого джерела.