— Просто здаватися стисненою. — Він знизав плечима. — Як гвинтова пружина.
— Річ у тому, як він тримається, — пояснив Вілем, порушивши звичне для себе задумливе мовчання. — Стоїть прямо, не гне шию, плечі розправив. — Для наочності він показував рукою в бік відповідних частин тіла. — Ідучи, він торкається землі всією стопою. Не стає навшпиньки, ніби готовий побігти, чи на п’яти, ніби готовий завагатися. Він ступає твердо, заявляючи права на відповідну ділянку землі.
Мені на мить стало незручно — я спробував поспостерігати за самим собою, а такі спроби завжди марні.
Сіммон скоса на нього глянув.
— Дехто знається з Маріонеткою, еге ж?
Вілем знизав плечима, наче погоджуючись, і пожбурив камінець у дерева край дороги.
— Що це за Маріонетка, про яку ви постійно говорите? — запитав я, почасти для того, щоб відвернути увагу від себе. — Знаєте, я ж ось-ось помру від невиліковної цікавості.
— Уже хто-хто, а ти б точно від неї помер, якби це було можливо, — заявив Вілем.
— Він проводить більшу частину свого часу в Архівах, — невпевнено промовив Сім, знаючи, що торкається болючої теми. — Вас важко було б познайомити, тому що… розумієш…
Ми дісталися Кам’яного мосту, стародавньої арки з сірого каменя, що перетинала річку Ометі між Університетом та Імрі. З Кам’яним мостом, який був понад двісті футів завдовжки та вигинався на шістдесят із лишком метрів у найвищій своїй точці, було пов’язано більше історій і легенд, аніж із будь-яким іншим визначним місцем Університету.
— Плюнь на щастя, — наполегливо порадив Вілем, коли ми пішли вгору, та так і вчинив. Сіммон зробив те саме, плюнувши вбік із дитячим ентузіазмом.
Я мало не сказав: «Щастя тут ні до чого». Це були слова майстра Арвіла, які той уже понад тисячу разів строго повторив у Медиці. Якусь хвилину я смакував їх на кінчику язика, вагаючись, а тоді все ж таки плюнув.
«Еоліян» стояв у серці Імрі, його парадні двері виходили на бруковану центральну площу міста. Там були лави, кілька квітучих дерев і мармуровий фонтан, який оббризкував водою статую сатира, що гнався за групкою напіводягнених німф. Їхня спроба втекти здавалася щонайбільше символічною. Довкола походжали гарно вбрані люди, майже третина з них несли якісь музичні інструменти. Я нарахував щонайменше сім лютень.
Коли ми наблизилися до «Еоліяна», придверник трохи підняв крислатого капелюха й злегка вклонився. Він був щонайменше шість із половиною футів на зріст, сильно засмаглий і м’язистий.
— З вас один йот, паничу, — усміхнувся він, і Вілем передав йому монету.
Тоді він із тією ж сонячною усмішкою повернувся до мене. Поглянувши на мій футляр для лютні, він вигнув брову.
— Приємно бачити нове обличчя. Знаєш правила?
Я кивнув і передав йому йот.
Він повернувся й показав рукою вглиб.
— Бачиш шинквас? — Важко було не помітити п’ятдесят футів червоного дерева, що огинали віддалений кінець зали. — Бачиш те місце, де його віддалений кінець повертає до сцени? — Я кивнув. — Бачиш того, хто сидить на табуреті? Якщо зважишся попробуватися на свиріль, то поговорити треба буде з ним. Звати його Станчіон.
Ми одночасно відвернулися від зали. Я насунув лютню вище на плече.
— Дякую… — Я зупинився, не знаючи, як звати придверника.
— Деох. — Він знову розслаблено всміхнувся.
Відчувши раптовий порив, я простягнув руку.
— «Деох» означає «пити». Дозволите мені замовити вам випивку згодом?
Він нагородив мене довгим поглядом, а тоді засміявся. Це був нестримний, радісний сміх, який вискочив просто з його грудей. Він привітно потис мені руку.
— Цілком можливо.
Деох відпустив мою руку й зазирнув мені за спину.
— Сіммоне, це ти його до нас привів?
— Насправді це він мене привів. — Сіммона моя нетривала розмова із придверником, здається, збентежила, але я й гадки не мав, чому. — Не думаю, що його насправді взагалі можна кудись відвести. — Він передав Деохові йот.
— Я готовий у це повірити, — відповів Деох. — У ньому є щось таке, що мені подобається. Він трішки схожий на фейрі. Сподіваюся, він нам сьогодні зіграє.
— Я теж на це сподіваюся, — промовив я, і ми зайшли всередину.
Я якомога спокійніше оглянув «Еоліян». Зі стіни навпроти вигнутого шинквасу з червоного дерева виходила висока кругла сцена. Кілька закручених сходів вели на другий рівень, дуже подібний до балкона. Над ним було видно менший третій рівень, більше схожий на високу антресоль довкруж зали.
Довкола столів по всій залі стояли табурети й стільці. У стінних нішах ховалися лави. Симпатичні лампи впереміш зі свічками забезпечували залу природним освітленням, не псуючи повітря димом.
— Ну, це було ловко, — роздратовано промовив Сіммон. — Тейлу милосердний, перш ніж знову вдатися до якихось фокусів, постарайся мене попередити.
— Що таке? — запитав я. — Те, що було з придверником? Сіммоне, ти полохливий, як юна повія. Він був привітний. Мені він сподобався. Що поганого в тому, щоб запропонувати йому випити?
— Деох володіє цим закладом, — різко промовив Сіммон. — І його просто бісить, коли музиканти до нього підлизуються. Два витки тому він викинув звідси одну людину, яка спробувала дати йому чайові. — Він зміряв мене довгим поглядом. — Буквально викинув. Мало у фонтан не влучив.
— Ой, — сказав я, по-справжньому шокований. Крадькома позирнув на Деоха, поки той балакав із кимось біля дверей. Побачив, як напружилися й розслабилися товсті м’язи в його руці, коли він показав нею назовні. — Гадаєш, він засмутився? — спитав я.
— Ні. У тому й заковика.
До нас підійшов Вілем.
— Якщо ви перестанете чубитись і підете до столика, я оплачу випивку першим, льїн?
Ми пройшли до вибраного Вілемом столика неподалік від того місця, де сидів біля шинквасу Станчіон.
— Чого хочете випити? — запитав Вілем, коли ми з Сіммоном посідали і я зручно вмостив футляр із лютнею на четвертому стільці.
— Меду з корицею, — промовив Сіммон, майже не замислюючись.
— Дівка, — дещо несхвально промовив Вілем і повернувся до мене.
— Сидру, — сказав я. — Безалкогольного сидру.
— Дві дівки, — заявив він і пішов до шинквасу.
Я кивнув на Станчіона.
— А він що? — запитав я Сіммона. — Я гадав, що заклад належить йому.
— Їм обом. Станчіон порядкує тут музикою.
— Чи є щось таке, що мені варто про нього знати? — запитав я: мало не зазнавши катастрофи з Деохом, я стривожився ще більше.
Сіммон хитнув головою.
— Кажуть, він сам по собі доволі веселий, але я з ним ніколи не розмовляв. Не роби дурниць, і все має бути гаразд.
— Дякую, — саркастично відповів я, а тоді відсунув стілець від столика й підвівся.
Станчіон мав середню статуру та був одягнений у гарне темно-зелене з чорним вбрання. Він мав кругле бородате обличчя й невелике черевце — мабуть, помітне лише тому, що він сидів. Він усміхнувся й змахом руки, в якій тримав височезний кухоль, покликав мене вперед.
— Здоров був, — весело промовив він. — Здається, у тебе чималі сподівання. Гратимеш у нас сьогодні? — Він задумливо підняв брову. Тепер, опинившись ближче, я помітив, що Станчіонове волосся мало тьмяний, несміливий рудий відтінок, який ховався за невигідного освітлення.
— Сподіваюся зіграти, пане, — відповів я. — Щоправда, я збирався трохи зачекати.
— О, звісно. Ми ніколи й нікому не даємо випробувати свій талант, поки сонце не сяде. — Він зупинився, щоб попити, а коли він повернув голову, я побачив, що в нього з вуха звисає золота свиріль.
Зітхнувши, він радісно витер рота зовнішнім боком рукава.
— То на чому ти граєш? На лютні? — Я кивнув. — Знаєш хоч приблизно, чим будеш нас чарувати?
— Залежить від ситуації, пане. Хтось останнім часом грав «Пісню про сера Сав’єна Траліярда»?
Станчіон підняв брову й прокашлявся. Пригладивши бороду вільною рукою, він сказав:
— Ну… ні. Хтось спробував її кілька місяців тому, але забагато на себе взяв. Пропустив кілька аплікатур, а тоді розгубився. — Він хитнув головою. — Простіше кажучи, ні. Останнім часом — ні.