Він надпив зі свого кухля ще раз і задумливо ковтнув, а тоді знову заговорив.
— Більшість людей вважає, що може продемонструвати свій талант менш складною піснею, — обережно промовив він.
Я вловив у його словах негласну пораду й не образився. «Сер Сав’єн» — найскладніша пісня, яку я коли-небудь чув. Зі всієї трупи на цю пісню вистачало вправності лише моєму батькові, а на моїй пам’яті він виконував її перед слухачами лише рази чотири чи п’ять. Вона була недовгою — хвилин п’ятнадцять, але ці п’ятнадцять хвилин вимагали швидкої, точної роботи пальцями, завдяки якій за правильного виконання лютня співала двома голосами одночасно, виконуючи і мелодію, і гармонію.
Це було складно, але цілком реально для будь-якого вправного лютніста. Однак «Сер Сав’єн» був баладою, а вокальна партія в ньому була контр-мелодією з іншим музичним розміром. Це було складно. Якщо пісня виконувалася добре й куплети по черзі співали чоловік і жінка, пісню ще більше ускладнювала контр-гармонія жіночої партії в приспівах. Якщо це виконують добре, від цього серце крається. На жаль, мало які музиканти могли б спокійно виступати посеред такої пісенної бурі.
Станчіон зробив іще один добрячий ковток зі свого кухля й витер бороду рукавом.
— Сам співаєш? — поцікавився він. Він явно був трохи схвильований, хоч і натякнув мені перед цим на небезпеку. — Чи привів когось заспівати разом з тобою? Один із тих хлопців, з якими ти прийшов, кастрат?
Я ледве втримався від сміху, уявивши собі Вілема в ролі сопрано, і хитнув головою.
— У мене немає друзів, здатних її заспівати. Я збирався виконати приспів після третього куплету двічі, щоб дати комусь можливість вступити з партією Алойн.
— Як мандрівний артист, так? — Він серйозно на мене подивився. — Синку, я насправді не маю права таке казати, але ти дійсно хочеш попробуватися на свиріль із людиною, з якою ніколи не репетирував?
Я ще більше впевнився в тому, що він усвідомлює, наскільки важко мені буде.
— Скільки свирілей тут сьогодні буде? Приблизно?
Він ненадовго замислився.
— Приблизно? Вісім. Може, з десяток.
— Отже, швидше за все, буде щонайменше три жінки, які вже здобули таланти?
Станчіон кивнув, зацікавлено дивлячись на мене.
— Ну… — повільно заговорив я. — Якщо те, що всі мені казали, є правдою, якщо свиріль можна здобути лише справжньою майстерністю, то одна з цих жінок знатиме партію Алойн.
Станчіон зробив ще один довгий повільний ковток, дивлячись на мене з-за вінця свого кухля. Врешті-решт поставивши його, він забув витерти собі бороду.
— А ти гордий, еге ж? — відверто спитав він.
Я оглянув залу.
— А хіба це не «Еоліян»? Я чув, що тут гордість приносить срібло й грає золото.
— Мені це подобається, — ледь чутно промовив Станчіон. — Грає золото. — Він грюкнув кухлем по шинквасу, так, що з нього здійнявся невеличкий фонтанчик якоїсь пінистої рідини. — Трясця, хлопче, я сподіваюся, що ти й справді такий вправний, яким явно себе вважаєш. Мені б тут не завадила ще одна людина з Іллієновим вогнем. — Щоб показати двозначність своїх слів, він провів рукою крізь власне руде волосся.
— Я сподіваюся, що цей заклад такий добрий, яким його, вочевидь, усі вважають, — серйозно відповів я. — Мені потрібне місце для горіння.
— Він тебе не викинув, — пожартував Сіммон, коли я повернувся до столика. — Отже, гадаю, вийшло не так кепсько, як могло б.
— На мою думку, вийшло добре, — байдужо озвався я. — Але я не впевнений.
— Як це ти можеш не знати? — запротестував Сіммон. — Я бачив, як він сміявся. Це ж має бути добрим знаком.
— Необов’язково, — заперечив Вілем.
— Я намагаюся згадати все, що йому сказав, — зізнався я. — Часом мої вуста просто починають говорити, а мій розум встигає за ними не одразу.
— Так часто буває, еге ж? — запитав Вілем, несподівано й спокійно всміхнувшись.
Від їхніх теревенів я почав розслаблятися.
— Дедалі частіше, — зізнався я, всміхнувшись від вуха до вуха.
Ми пили й жартували про всякі дрібниці, обговорювали чутки про майстрів і нечисленних студенток, які привертали нашу увагу. Ми говорили про те, хто в Університеті нам подобається, але більше часу приділили роздумам про те, хто й чому нам не подобається і як би ми цьому зарадили, якби дістали таку можливість. Така вже людська природа.
Тож час минав, і «Еоліян» поволі заповнювався. Сіммон піддався на Вілемові кпини й почав пити скатен, міцне чорне вино з підніжжя гір Шалду, яке частіше називають «вирви-хвіст».
У Сіммонові його дія проявилася майже одразу — він став гучніше сміятися, ширше всміхатися й соватися на стільці. Вілем залишався мовчазним. Наступного разу випивку замовив я, обравши для всіх нас по великому кухлю звичайного сидру. Побачивши, як набурмосився Вілем, я сказав йому, що, якщо я сьогодні здобуду талант, то наллю йому море вирви-хвоста аж до дому, але якщо хтось із них нап’ється до того, я особисто його віддухопелю й кину в річку. Вони помітно заспокоїлись і почали вигадувати непристойні куплети для «Мідника-гарбаря».
Тут я полишив їх і віддався власним думкам. Передусім мені думалося про те, що до негласної поради Станчіона, можливо, варто дослухатись. Я спробував згадати ще якісь пісні, які міг би виконати — досить складні, щоб показати мою майстерність, але досить прості, щоб залишити мені простір для творчості.
До реальності мене повернув Сіммонів голос.
— Чуєш, ти ж добре римуєш… — насів він на мене.
Я пригадав останній уривок їхньої розмови, до якої сяк-так прислухався.
— Спробуй «у тейлінській рясі», — байдуже запропонував я. Я надто сильно нервував, щоб пояснювати, що одним із пороків мого батька була схильність до похабних лімериків.
Вони радісно захихотіли собі під носа, тим часом як я спробував обрати іншу пісню для виконання. Я так і не досяг особливого успіху — мою увагу знову відвернув Вілем.
— Що таке?! — гнівно поцікавився я. Тоді перехопив Вілемів порожній погляд; такий буває в нього тільки тоді, коли він бачить щось, що йому дуже не подобається.
— Що таке? — повторив я, тепер уже спокійніше.
— Людина, яку ми всі знаємо й любимо, — похмуро відповів він і кивнув на двері.
Я не бачив жодного знайомого обличчя. «Еоліян» був майже повний, і на самому лише першому поверсі тупцялися сто з лишком людей. Крізь відчинені двері я побачив, що надворі вже настала ніч.
— Він стоїть до нас спиною. Крутить голову своїми огидними чарами прегарній молодій дамі, яка його, вочевидь, не знає… праворуч від круглого пана в червоному, — спрямував мою увагу Вілем.
— Сучий син, — промовив я, надто приголомшений, щоб вилаятися як слід.
— А я завжди вважав, що родовід у нього свинський, — сухо відказав Вілем.
Сіммон роззирнувся довкола, кліпаючи по-совиному.
— Що? Хто тут?
— Емброуз.
— Яйця Господні, — проказав Сіммон і зігнувся над столом. — Тільки того мені й треба. Ви там ще не помирилися?
— Я готовий дати йому спокій, — заперечив я. — Але він щоразу, коли мене бачить, здається, не може втриматися від того, щоб знову мене скубнути.
— Для суперечки потрібні двоє, — зауважив Сіммон.
— Дідька лисого, — процідив я у відповідь. — Мені начхати, чий він там син. Не буду я падати лапками догори, наче якесь боязливе щеня. Якщо йому вистачить дурості, аби торкнутися мене хоч пальцем, то я начисто відгризу йому той палець. — Я вдихнув, щоб заспокоїтись, і спробував говорити розважливо. — Рано чи пізно він навчиться мене не чіпати.
— Ти міг би просто не звертати на нього уваги, — порадив Сіммон, заговоривши напрочуд тверезо. — Просто не піддавайся на його провокації, і він доволі швидко від цього втомиться.
— Ні, — серйозно заперечив я, дивлячись Сіммонові у вічі. — Ні, не втомиться. — Сіммон мені подобався, але часом він бував страшенно наївним. — Тільки-но йому здасться, що я слабкий, він накинеться на мене удвічі лютіше, ніж напередодні. Знаю я таких.
— А ось і він, — зауважив Вілем і невимушено поглянув убік.