Емброуз побачив мене, ще не діставшись нашого боку зали. Ми зустрілися поглядами, і стало очевидно, що він не очікував побачити мене тут. Він сказав щось одному зі своїх усюдисущих лизоблюдів, і вони пішли крізь юрбу в іншому напрямку, щоб зайняти столик. Він спершу поглянув на мене, потім на Вілема, на Сіммона, на мою лютню, а тоді знову на мене. Опісля він повернувся й пішов до столика, який зайняли його приятелі. Перш ніж сісти, він глянув у мій бік.
Мене бентежило те, що він не всміхався. Раніше він завжди всміхався мені — надміру сумно, як у пантомімі, і з насмішкою в очах.
Тоді я побачив те, що збентежило мене ще більше. Він ніс із собою дебелий прямокутний футляр.
— Емброуз грає на лірі? — запитав я невідомо в кого.
Вілем знизав плечима. Сіммон зніяковів.
— Я думав, що ти знаєш, — кволо промовив він.
— Ти вже бачив його тут? — запитав я. Сім кивнув. — Він грав?
— Та ні, декламував. Поезію. Він декламував і ніби пощипував ліру. — Сіммон нагадував кролика, готового щомиті побігти.
— Він здобув талант? — похмуро поцікавився я. Тоді я вирішив: якщо Емброуз належить до цієї компанії, то я не хочу мати з нею нічого спільного.
— Ні, — писнув Сіммон. — Він пробувався на нього, але… — Він поступово замовк, а його погляд став якимось дикуватим.
Вілем поклав долоню мені на руку й зробив заспокійливий жест. Я глибоко вдихнув, заплющив очі та спробував розслабитися.
Мало-помалу до мене дійшло, що це зовсім не має значення. Щонайбільше це підіймає сьогоднішні ставки. Емброуз ніяк не зможе перешкодити мені заграти. Він буде змушений дивитись і слухати. Слухати, як я граю «Пісню про сера Сав’єна Траліярда», бо тепер питання про те, що я сьогодні виконуватиму, уже не стояло.
Веселощі того вечора почалися з одного музиканта з талантом із натовпу відвідувачів. Він мав при собі лютню й показав, що може грати незгірш за будь-якого едема ру. Друга його пісня, якої я ще ніколи не чув, була навіть кращою.
Після перерви хвилин у десять на сцену покликали заспівати ще одного музиканта з талантом. Цей мав при собі очеретяну свиріль і грав на ній краще за всіх, кого я коли-небудь чув. Далі він заспівав проникливу хвалебну пісню в мінорній тональності. Жодного інструмента — лише його високий чистий голос, який здіймався та тік, як звуки тієї свирілі, на якій він грав перед цим.
Я з радістю усвідомив, що вправність музикантів із талантами цілком відповідає чуткам, які про неї ходили. Але при цьому відповідним чином посилилася й моя тривога. Поряд із майстерністю є місце лише майстерності. Якби я вже не вирішив зіграти «Пісню про сера Сав’єна Траліярда» суто заради насмішки, мене б переконали ці виступи.
Опісля минуло ще хвилин п’ять-десять. Я зрозумів, що Станчіон спеціально робить перерви для того, щоб дати слухачам можливість походити й пошуміти між піснями. Цей чолов’яга знав своє діло. Я замислився, чи не був він колись мандрівним артистом.
Далі відбулося перше випробування за ніч. Станчіон вивів на сцену й відрекомендував слухачам бородатого чоловіка років тридцяти. Він грав на флейті. Добре грав. Він зіграв дві невеликі пісні, які я знав, і ще одну, якої я не знав. Грав він загалом хвилин, може, з двадцять і зробив лише одну невеличку помилку, яку я розчув.
Після оплесків флейтист залишався на сцені, тим часом як Станчіон походжав між відвідувачами, збираючи їхні думки. Хлопчина-служник приніс флейтистові склянку води.
Зрештою Станчіон повернувся на сцену. Зала затихла, тим часом як власник закладу наблизився до флейтиста й урочисто потис йому руку. У музиканта витягнулося обличчя, проте він здобувся на хворобливий усміх і кивок слухачам. Станчіон вивів його зі сцени і замовив якийсь напій у високому кухлі.
Наступною випробувала свій талант молода жінка, багато вбрана й золотоволоса. Після того як Станчіон її відрекомендував, вона проспівала одну арію таким дзвінким і чистим голосом, що я на якийсь час забув про свою тривогу й загубився в її пісні. Кілька секунд я, забувшись, тільки те й робив, що слухав.
Вона скінчилася надто швидко, залишивши мені по собі біль у грудях і легке пощипування в очах. Сіммон трохи пошмигав носом і присоромлено потер собі обличчя.
Тоді вона заспівала другу пісню, акомпануючи собі на напіварфі. Я напружено стежив за нею, і, зізнаюся, не лише через її музичне обдарування. Її волосся було схоже на стиглу пшеницю. Я бачив ясну блакить її очей, сидячи футів за тридцять від неї. Вона мала гладенькі руки й маленькі тендітні долоні, які швидко торкалися струн. А дивлячись, як вона тримає між ногами свою арфу, я мимоволі задумався про… ну, про те, про що без упину думає кожен п’ятнадцятирічний хлопчисько.
Голос у неї був так само чарівний, як і перед цим; серце від нього аж боліло. На жаль, її гра не могла до нього дорівнятися. Посередині своєї другої пісні вона взяла не ті ноти, запнулася й встигла виправитися до кінця свого виступу.
Цього разу пауза з обходом Станчіона була довшою. Він подолав усі три рівні «Еоліяна» і поговорив з усіма: молодими й старими, музикантами й немузикантами.
Емброуз у мене на очах перехопив погляд жінки на сцені й нагородив її однією з тих усмішок, які мені видаються масними, а жінкам — надзвичайно чарівними. Далі він перевів погляд з неї на мій столик, і ми зустрілися поглядами. Його усмішка згасла, і ми на одну довгу мить просто оторопіло витріщились один на одного. Жоден з нас не став глузливо всміхатися чи промовляти якісь образливі дурнички на адресу іншого. Та все ж за ці кілька хвилин наша ворожнеча, що вже ледь жевріла, повністю відродилася. Хто з нас відвів очі першим, я точно сказати не можу.
Позбиравши думки майже п’ятнадцять хвилин, Станчіон знову вийшов на сцену. Він наблизився до золотоволосої жінки та взяв її за руку так само, як і попереднього музиканта. Її обличчя витягнулося майже так само, як і його. Станчіон вивів її зі сцени й замовив їй, як я здогадався, втішний кухоль.
Майже одразу після цього провалу вийшов ще один музикант із талантом, який грав на скрипці — і грав чудово, як і ті двоє, що виступили перед ним. Далі Станчіон вивів на сцену старшого чоловіка, так, наче той пробувався на талант. Проте оплески, якими його зустріли, явно вказували на те, що він не менш популярний за будь-якого з музикантів із талантом, які грали до нього.
Я штурхнув Сіммона.
— Хто це? — запитав я, поки сивобородий чолов’яга настроював свою ліру.
— Треп, — пошепки відповів мені Сіммон. — Власне кажучи, граф Треп. Він постійно тут грає, вже не перший рік. Видатний покровитель мистецтв. На свиріль не пробується вже багато років. Тепер він просто грає. Усі від нього в захваті.
Треп заграв, і я одразу зрозумів, чому він так і не здобув свиріль. Поки він щипав ліру, його голос потріскував і тремтів. Ритм у нього безладно коливався, і важко було сказати, чи не взяв він фальшиву ноту. Пісню, яка доволі відверто викривала особисті вподобання одного місцевого шляхтича, він явно склав сам. Але хоч вона й не відзначалася класичною художньою цінністю, я мимоволі почав сміятися разом з усіма іншими відвідувачами.
Коли він закінчив, пролунали громові оплески; дехто ще й загупав по столах або затупав ногами. Станчіон вийшов просто на сцену й потис графові руку, але Треп, здавалося, геть не засмутився. Ведучи його вниз, до шинквасу, Станчіон жваво поплескав його по спині.
Час настав. Я підвівся й узяв свою лютню.
Вілем ляснув мене по руці, а Сіммон усміхнувся мені на весь рот, намагаючись не показувати, що його мало не вивертає від дружньої тривоги. Я мовчки кивнув кожному з них і пішов до порожнього місця Станчіона в кінці шинквасу, там, де він вигинався в бік сцени.
Я помацав срібний талант у себе в кишені, товстий і важкий. Щось нераціональне в мені хотіло його втримати, залишити на потім. Але я знав: ще кілька днів — і з одного-єдиного таланту мені не буде жодної користі. Зі свиріллю таланту я міг би утримувати себе, граючи в місцевих шинках. Якщо мені пощастить привернути до себе увагу якогось покровителя, то я зможу заробити достатньо, щоб і сплатити борг Деві, і оплатити навчання. Тут я мусив ризикнути.