Станчіон неквапом повернувся на своє місце біля шинквасу.
— Я піду наступним, пане. Якщо не заперечуєте. — Я сподівався, що по мені не видно, наскільки я схвильований. Через піт на долонях я ледве втримував у руках футляр із лютнею.
Він усміхнувся мені й кивнув.
— Добре оцінюєш юрбу, хлопче. Вона саме дозріла для сумної пісні. Ще збираєшся зіграти «Сав’єна»?
Я кивнув.
Він сів і трохи випив.
— Ну, тоді просто дай їм кілька хвилин — хай заспокоються й закінчать свої розмови.
Я кивнув і притулився до шинквасу. Цей час я витратив на турботи про те, над чим не мав жодної влади. Один з кілків моєї лютні тримався неміцно, а грошей, щоб його полагодити, у мене не було. На сцені ще не було жодної жінки з талантом. Подумавши про те, що та рідкісна ніч, коли серед музикантів із талантами в «Еоліяні» були тільки чоловіки або жінки, які не знали партії Алойн, могла припасти саме на сьогодні, я серйозно збентежився.
Здавалося, минуло зовсім трохи часу, коли Станчіон підвівся й запитливо підняв брову, дивлячись на мене. Я кивнув і взяв свій футляр із лютнею. Раптом він видався мені страшенно обшарпаним. Ми разом зійшли сходами нагору.
Щойно моя нога торкнулася сцени, зала майже повністю затихла. Водночас занепокоєння мене полишило — його спалила увага відвідувачів. Так зі мною було завжди. Поза сценою я хвилююся й пітнію. На сцені я спокійний, як безвітряна зимова ніч.
Станчіон закликав усіх розглянути мою кандидатуру на здобуття таланту. У його словах було щось заспокійливе, ритуальне. Коли він показав на мене, звичних уже оплесків не було — тільки вичікувальна тиша. Я негайно побачив себе таким, яким мене мали бачити слухачі. Не вишукано вбраним, як інші — власне, майже обідраним. Юним, майже дитиною. Я відчував, як їх вабить до мене цікавість.
Я дав їй посилитися, без поспіху відкриваючи свій побитий уживаний футляр і дістаючи свою побиту вживану лютню. Я відчув, як загострилася їхня увага, коли вони побачили негарний інструмент. Тихенько взяв кілька акордів, а тоді торкнувся кілків, трішечки її настроюючи. Узяв ще кілька легеньких акордів на спробу, послухав і кивнув самому собі.
Через освітлення, що падало на сцену, решта зали з того місця, де сидів я, здавалася тьмяною. Глянувши вперед, я побачив безліч очей — здавалося, тисячу. Сіммон і Вілем, Станчіон біля шинквасу. Деох біля дверей. Коли я побачив, як за мною з загрозливістю тліючої вуглини стежить Емброуз, у мене злегка затріпотіло щось у животі.
Відвернувшись від нього, я побачив бороданя в червоному, графа Трепа, літню пару, що трималася за руки, гарну темнооку дівчину…
Мої слухачі. Я всміхнувся їм. Усмішка привабила їх іще більше, і я заспівав.
Я зачекав, поки юрбою слухачів прокотиться хвиля шепоту. Ті, хто знав цю пісню, тихенько охали собі під носа, тим часом як ті, хто її не знав, питали в сусідів, через що здійнявся такий шум.
Я підніс руки до струн і знову привернув увагу слухачів до себе. Зала застигла, і я почав грати.
Музика виходила з мене легко, моя лютня була наче другим голосом. Я змахнув пальцями — і лютня стала ще й третім голосом. Я співав гордим, потужним голосом Сав’єна Траліярда, найвидатнішого з амірів. Слухачі колихалися під дією музики, наче трава на вітрі. Я співав партію сера Сав’єна й відчував, як слухачі починають мене любити й боятися.
Я настільки звик репетирувати цю пісню самостійно, що мало не забув виконати приспів після третього куплету двічі. Але таки згадав в останню мить, облившись при цьому холодним потом. Цього разу я співав і водночас вдивлявся в натовп слухачів, сподіваючись наприкінці почути, як моєму голосу відповідає якийсь інший.
Я дійшов до кінця приспіву перед першим куплетом Алойн. Енергійно взяв перший акорд і зачекав; його звук почав стихати, так і не викликавши ніякого голосу з зали. Я спокійно дивився на слухачів і чекав. Щосекунди мені ставало дедалі легше, але це відчуття боролося в мені з чимраз більшим розчаруванням.
Тоді на сцену виплив якийсь голос, ніжний, як дотик пір’їнки, і заспівав…
Вона співала партію Алойн, а я — партію Сав’єна. У приспівах її голос кружляв, переплітаючись і змішуючись із моїм. Почасти мені хотілося відшукати її серед глядачів, знайти обличчя жінки, разом з якою я співав. Я один раз спробував це зробити, але поки я шукав обличчя, яке могло пасувати до спокійного, подібного до місячного світла голосу, що відповідав моєму голосу, мої пальці схибили. Втративши увагу, я взяв неправильну ноту, і в музиці з’явилася фальш.
Невеличка помилка. Я зціпив зуби й зосередився на грі. Відсунув свою цікавість на задній план і схилив голову, щоб дивитися на свої пальці, ретельно стежачи за тим, щоб вони не послизнулися на струнах.
І ми співали! Її голос лився розтопленим сріблом, а мій голос луною відповідав йому. Сав’єн співав важкі, потужні рядки, схожі на гілки старезного дуба, тим часом як Алойн була справжнім соловейком і стрімко кружляла довкола його гордого віття.
Тепер я майже не зважав на слухачів, майже не зважав на піт на своєму тілі. Я настільки заглибився в музику, що не міг би сказати, де закінчувалася вона й починалася моя кров.
Але вона таки закінчилася. Кінець настав за два куплети до фіналу пісні. Я взяв початковий акорд Сав’єнового куплету й почув пронизливий звук, який висмикнув мене з музики, наче рибу з глибокої води.
Порвалася одна струна. Вона репнула високо на грифі лютні й від напруги вдарила мене по долоні з тильного боку — так, що лишилася тоненька яскрава кривава риска.
Я отетеріло витріщився на неї. Вона не мала порватися. Жодна з моїх струн не була настільки зношена, щоб порватись. Але це сталося, і коли затихли останні ноти музики, я відчув, як слухачі заворушилися. Вони почали пробуджуватися від сну наяву, який я зіткав для них із ниток пісні.
У тиші я відчув, як усе це руйнується; слухачі прокидалися, не додивившись сон до кінця, і всі мої труди було знищено, згайновано. А тим часом у мені палала пісня. Пісня. Пісня!
Не відаючи, що я роблю, я повернув пальці на струни й заглибився у себе. У минуле, коли в мене на руках були кам’яні мозолі, а музика давалася мені легко, як дихання. У той час, коли я грав «Вітер перевертає листок» на лютні з шістьма струнами.
І я заграв. Спершу повільно, а тоді, коли мої руки згадали, уже швидше. Я зібрав розтріпані нитки пісні та обережно заново зіткав з них те, чим вони були за мить до цього.
Вийшло неідеально. Таку складну пісню, як «Сер Сав’єн», неможливо ідеально зіграти на шести струнах замість семи. Але вона була цілісною, а поки я грав, слухачі зітхали, ворушилися й мало-помалу поверталися під владу чарів, які я створив для них.
Я ледве усвідомлював їхню присутність, а за хвилину зовсім про них забув. Я силкувався зберегти два голоси лютні на додачу до власного голосу, і мої пальці спершу танцювали, потім бігли, а тоді миготіли на струнах. Далі я, хоч і стежив за ними, забув про них, забув про все, крім необхідності закінчити пісню.
Залунав приспів, і Алойн заспівала знову. Для мене вона була не людиною й навіть не голосом — вона була лише частиною пісні, що виривалася з мене вогнем.
А тоді вона завершилася. Піднявши голову, щоб поглянути на залу, я все одно що виринув із води, щоб вдихнути повітря. Я отямився й зрозумів, що з моєї руки точиться кров, а моє тіло вкрите потом. Тоді мене приголомшило, наче удар кулаком у груди, закінчення пісні, як це буває завжди, незалежно від того, де чи коли я її слухаю.
Я сховав обличчя в долонях і заридав. Не за порваною струною лютні й не через можливий провал. Не через пролиту кров і поранену руку. Я плакав навіть не за хлопчиною, який багато років тому в лісі навчився грати на лютні з шістьма струнами. Я плакав за сером Сав’єном та Алойн, за втраченим, віднайденим і знову втраченим коханням, плакав через жорстокість долі та людську дурість. І тому я на якийсь час загубився в скорботі, не усвідомлюючи нічого.