час такі пологи. Хтозна, знамення неймовірної грози
на добро чи біду. – Терпи, дочко, – приговорювала,
– нічого не буває без терпіння на цій землі.
Сива і втомлена вже бабця-повитуха якось так
сказала останні слова, що можна було розуміти їх
по-різному: чи то мала на увазі взагалі цей світ, чи у
вужчому розумінні, – ту землю, де живуть, де радіють
і страждають, де сваряться, миряться і воюють, і
миряться знову, споконвічну їхню землю, їхній край.
Якщо сива бабця говорила саме про цю землю, то на
ній небом судилося бути терпимим і терплячим, які
б війни не спалахували тут і як би людей зла спокуса
одне на одного не цькувала. Донька другого в історії
українського короля Юрія І, який розбудовує
Олеський замок, поєднує долю з польським родом,
41
знаним і впливовим. Дід, Данило Галицький, приймає
королівську корону від Римського Папи, а внук
Юрій – від Вселенського православного патріарха і
візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький
бере за дружину переяславську козачку, і
народжується в них син Богдан, який відродить українську
державність. У розбудову Олеського замку
на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів
докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович,
але немало труда тут його управителя Михайла
Хмельницького, батька майбутнього гетьмана.
І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою,
то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла
Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість
проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких
зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де
проти турецької навали разом із польським військом
билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син
Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило
запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього
клопотався Іван Данилович, аби обміняти його
на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.
…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися,
їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний
і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних
облич робили обличчя надміру суворі, наче
різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно.
Теофіла видихнула, бо на крик не ставало
моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася,
немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим
криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив
грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась
підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане
за своєю яскравістю сяйво.
Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні,
та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався
в долину. Ще раз перехрестилися жінки,
як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття,
мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано
перепитала:
– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?
Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля
верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:
Ян ІІІ Собеський,
один
із найславетніших
польських королів
4242
– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько
постукала ними, наче воду із вух виливала.
Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях
вже озирнулася:
– Це дитя особливої долі. Дай Боже, щоб доброю
склалась вона…
…Доля у внука чигиринського старости справді
була особлива. Назвали дитя Яном, на честь свата,
красноставського старости. А повне ім’я його – Ян
ІІІ Собеський, один із найславетніших польських королів.
43
ПЕРВІСТКИ
РІДНОГО СЛОВА
Швайпольт Фіоль щільно завісив вікно, ще й спробував
рукою, чи прилягає завіса – як істинний німець,
він змалечку звик до ретельності та акуратності. Тоді
підійшов до столу і погасив, про щось роздумуючи,
дві свічі із трьох. В кімнаті враз потемніло, тільки тіні
вже не дробилися і стали менш полохливими.
Фіоль чекав невідомого гостя, що через спільного
знайомого напросився на втаємничену розмову.
Коли в двері постукали і поріг переступив немолодий