під Батогом.
Битва козацьких і польських військ була недовгою,
але лютою: молоді і невправні романтичні вояки
падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не
в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського,
настромлена на спис, доставлена у намет
українського гетьмана.
Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя
Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул
у супроводі пишних бояр, із восьмитисячним
військом. Бучне весілля гуляли в Чигирині, і вже за
святковим столом Тиміш веде перемовини з тестем: а
чи не віддав би він князівський престол зятеві, а сам
перебрався в землі Валахії? Василе Лупулу Бог не судив
же синів…
Було всього за коротке заміжжя Розанди: доводилося
втікати батькові на Вкраїну під захист козацьких
гармат та мушкетів, знову повертати собі молдавський
престол…
І світ не таким став, і сонце почорніло того осіннього
дня 1653-го, коли в світлицю внесли смертельно
пораненого Тимоша. Любила Розанда його чи ні,
але що ж їй робити тепер вагітній, оточеній ворогами,
які не відомо чи й саму її лишать живою? Розанда з
Тимошем була у Сучавській фортеці, а під стінами її
двадцятитисячне військо Дьєрдя ІІ Ракоці та Матая
Басараба, та ще й величезна підмога їм з Речі Посполитої
прибула разом з артилерією. Зловісно свистіли
гарматні ядра над головою,
що, видавалося, гронами
сипалися, і обвалювалися
будівлі, один за одним падали
молдавські воїни та
козаки з восьмитисячного
добірного війська Тимоша
Хмельницького, що відчайдушно
боронили фортецю.
Осколок одного з ядер для
Тимоша був фатальним…
Хоробро таки билися
козаки, тож оцінкою лицарства
їхнього був дозвіл
вийти зі зброєю і забрати
тіло свого молодого вождя.
Син Богдана
Хмельницького
Тимофій
(портрет близько
1652 року зі збірки
Львівського
історичного музею)
5252
Сумна процесія вирушила на Україну. Розанда не покинула
мертвого чоловіка.
27 грудня 1653 року велика жалоба була в Чигирині,
ховав український гетьман старшого сина. А напередодні
Розанда народила двійню, двійко близнятхлопчиків.
Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах,
господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому
свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять
літ все ж прожила на батьківщині.
…Фортеця Немц заледве завершила приготування
до оборони, як курява з-під копит коней чужинського
війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно
наближалася до стін.
– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в
голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті
вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя,
тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча
на той час дійшла точки кипіння.
Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато
років уже за плечима, небавом і шостий десяток
виповниться, надто багато людських страждань зранили
душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої.
Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися
гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників,
озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого
болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами,
мов потріскування гілок у багатті…
Якась дивна байдужість напливла на Розанду,
знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі,
до людських мізерних і часто фальшивих цінностей,
навіть до висліду бою, де на кону стояло життя
всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало
це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно
наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися
двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися
до кімнати.
– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух.
Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у
лице, марно силячись щось пригадати.
– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву
нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть
і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то