за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом,
– не міг відвести очей від жіночого обличчя,
старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось
відлуння колишньої, ще юної краси.
– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана
Хмельницього? – загорілись у молодого очі якимось
жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння,
хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані
незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати!
– жовнір вихопив шаблю з піхв.
Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю,
яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного
сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а
тоді перевів погляд на Розанду.
– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба
мало на світі схожих людей?
– Хай зараз же назветься сама.
– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав
старший і примирливо поклав руку на плече молодому.
– Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.
– Хай назветься.
Старший неспішно і примирливо опускав руку із
шаблею молодого.
– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою
звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.
Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся
байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість
з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею
так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного
молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало
європейських монарших дворів, вона дружина
гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив
стати повелителем потужної держави, а цей
молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так
зверхньо розмовляти із нею та наказувати?
– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,
збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда
Хмельницька.
Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,
на жар налетів раптовий вітер.
– Або смерть, або скажеш, де батьківський
скарб.
5454
Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних
людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині
між життям і смертю.
– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,
хай краще землі дістається довіку.
– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,
що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.
…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі
знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки
тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,
Розанда йшла лугом під Чигирином, світило
погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,
і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими
квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих
хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів,
поміж квітучого лугу і під щирим сонцем.
55
ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ
ЄВРОПИ
У гетьманську світлицю джура, ледве постукавши,
не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.
– Тебе часом не ошпарили окропом? – перепитав
Сагайдачний, сміючись лише очима. Той джура,
мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш
поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав
своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою:
«Добрячий козацюга буде…».
– Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи,
– подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв.
Гетьман, відпустивши кивком голови верткого
юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані
рядки польського короля Сигізмунда ІІІ проступала
погано тамована тривога за долю сина і решти польського
війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під
Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії
писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу
у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у
підмосковних лісах та перелісках.
Листа королевича Сагайдачний пробіг швидко і
відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти
щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом
перечитував кілька разів, обмацуючи очима
кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане