там щось таке, досі незнане, з чого могла би в
майбутньому трапитись вигода.
Сагайдачному не складно було відмовити королю,
вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий
час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком.
«Йти – не йти?» – хиталася думка човном на
хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба
йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду».
Козацька старшина на раді, на подив гетьманський,
вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не
хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися:
збиратися у похід, починати лаштуватися
вже, аби вийти добре готовими.
Гетьман
Сагайдачний
Петро Конашевич
5656
Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами
застояні і добре годовані коні, та й в очах самого
козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили
молебень і благословили воїнство. Величезною колоною
вишикувалося двадцятитисячне військо та ще
море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври,
враз перекривши людський гомін, виїхав попереду
Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго
ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи,
махаючи на прощання рідні та знайомим.
Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла
на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і
до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які
розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька
місто Лівни боронилося безтолково і, вражене
панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана
ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського:
розкуйовджена борода, один рукав каптана
обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей
похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного
воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній
воєвода Андрій, що з панічної розгубленості
не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити
власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт
привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя
зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх
нагадували.
– Хто ж ви будете? – запитує гетьман.
– Царський посол до Криму Степан Хрущов, –
відказує перший, очевидно, старший.
– Піддячний Семен Бредихін, – озивається інший
і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський
хан дав на дорогу охорону.
Про що балакав посол із піддячним, вияснилося
вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків
вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж
і загроза невільництва зв’язала руки козацькому
війську.
Падають у раптових і стрімких атаках Скопин,
Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав
несподіваного штурму Стародуб. Але на війні
як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто
Михайлов.
– Не яке цабе, – сказав перед походом на нього
гетьман полковникові Милославському. – Долі
кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього
міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників
і штурмуй глупої ночі.
Милославському не щастило спочатку – під час
нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на
очах із дороги зробив болото, і під місто полковник
з військом підійшов геть через кілька годин, відколи
розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка
захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги,
– і з Калуги, і з Серпухова.
Але більше за підмогу і зливу Михайлову посприяли
неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що
ширилися містом.
– То змії і вовки хижі!
– Чули? Польський король і козацький гетьман
хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути.
– То ж козаки православні…
– Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків,
палять монастирі й церкви.
– Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл
шаблями.
Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах,
летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм,
ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все
марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу,